Дж.Б’юкенен віщує смерть Заходу. А чи виживе Україна?..

У будь-якому суспільстві трапляються люди, наділені загостреним відчуттям майбутнього. Їхня думка тривожно нишпорить по туманних завулках грядущого, вишукуючи там можливі стежки, якими рушить людство. У цьому плані книжка Патріка Дж. Б’юкенена «Смерть Заходу» продовжує серію, що вийшла з-під пера знаменитих гробокопачів західної цивілізації, до яких належать такі відомі аналітики, як Ф.Фукуяма, С.Хантінгтон, І.Валлерстайн. Любов до західних цінностей і гостра тривога за їхнє майбутнє примушує їх трасувати стежки, які ведуть християнську цивілізацію до прірви.

Істотно, що автор нової книжки — не просто філософствуючий літератор. Він діючий західний політик — радник президентів Ніксона та Рейгана. Понад те, він навіть сам був кандидатом у президенти від республіканської партії на виборах у 1992 і 1996 роках. І все-таки передчуття катастрофи цього реального політика не полишає. Патрік Дж. Б’юкенен намагається знайти причину біди християнської цивілізації в моральних прорахунках і у відході від заповідей. Його тривожить лібералізм без берегів, що веде до вседозволеності і, як наслідок, до повної приреченості перед численними зовнішніми та внутрішніми загрозами.

У зв’язку з цим неминуче постає запитання: а яке ж наше місце в цьому християнському апокаліпсисі? Самюел Хантінгтон уже спробував описати варіанти майбутнього для представників православного християнства. Він присвятив навіть кілька сторінок виясненню питання, чи можна зарахувати їх до загальнохристиянської цивілізації, яка в нього позначена під номером вісім, чи вони становлять окрему, дев’яту?

Російський культуролог професор Ігор Яковенко на сторінках «ДТ» (№40, 2004 р.) дав більш розгорнутий прогноз можливих варіантів подій з урахуванням культурних розбіжностей усередині самого православного світу і пов’язаних із цим геополітичних симпатій у Східній Європі.

Проте депопуляційні процеси, розвиваючись, серед представників Старого Світу висувають на перший план інші орієнтири, а саме — демографічні підходи при оцінці найближчого майбутнього нашої цивілізації. А воно, якщо вірити новим пророкам, сумне навіть без будь-якої війни. Вже бачаться залишені села й спорожнілі малі міста, поріділі мегаполіси, зупинені від нестачі робочих рук заводи...

Оглядач тижневика зустрівся з відомим фахівцем із демографічних проблем в Україні заступником директора Інституту демографії НАНУ, членом-кореспондентом НАНУ Еллою ЛІБАНОВОЮ. Їй довелося брати особисту участь у підготовці до першого перепису населення, визначати норми й правила для його проведення після того, як наша країна стала незалежною. Цей перепис зафіксував драматичний факт — у країні відбувається інтенсивна депопуляція.

— Елло Марленівно, на вулицях Києва та в інших українських містах і селах з’явилося безліч вагітних жінок. Чи врятують населення від поступового вимирання заходи, до яких вдалося нове керівництво країни?

— Ми однозначно побачимо збільшення народжуваності наприкінці 2005 року. У 2006-му народиться ще більше дітей. Гадаю, така ситуація протримається і в 2007-му. Але далі...

Наш і міжнародний досвід свідчить, що такі грошові вливання, зроблені з ініціативи президента, діють лише два-три роки. У нашому випадку, гадаю, це триватиме, у кращому разі, чотири роки. Вони справді дуже потужні — фактично допомога при народженні дитини сягає суми річної заробітної плати середнього українця.

Проте на цей час в Україні на 10 жінок народжується 12 дітей. А просте відтворення поколінь вимагає, щоб на 10 жінок народжувалося 22 дитини. Тобто потрібно збільшити народжуваність удвічі. Сумніваюся, що цього вдасться домогтися навіть такими великими фінансовими вливаннями.

— Яке вирішення проблеми можете запропонувати ви?

— Єдина альтернатива — активна імміграційна політика. Однак я не впевнена, що Україна готова до життя в поліетнічному середовищі. Спостереження за життям у західних столицях свідчить, що при цьому виникає надзвичайно багато культурних, криміногенних проблем. І вони досить серйозні, тому що способи життя різних націй дуже різняться. Пригадую, як індуси на одній із конференцій обурювалися тим, що їм нав’язують західні стандарти життя. Вони стверджували, що їм, може, взагалі не потрібні водогін і каналізація в будинках...

У японців, попри їхні високі зарплати і найсучасніші технології, в менталітеті дуже багато такого, що нам прийняти важко. У Японії — найдовша тривалість робочого року, практично немає відпусток, сім чоловік можуть жити в одній кімнаті. Це все свідчить, що на Сході можуть знайти собі якісь альтернативні підходи до життя. Проте навряд чи ми знайдемо тут рецепт, як нам жити в Україні.

— Якщо життя не примусить, ми рецептів справді не знайдемо. Та коли країна порожнітиме, до нас можуть прийти араби, китайці... Чи розглядав у нас хто-небудь серйозно проблему імміграції?

— Хоча уряд стверджує, що в нас є концепція імміграційної політики, я її не бачила. Треба сідати й рахувати: хто нам потрібен у країні. Так роблять у всіх розвинених державах. Якщо нам потрібні сільські жителі, тоді треба говорити приїжджим: ви житимете в селі і займатиметеся сільським господарством. При імміграції ми можемо висувати свої умови.

— Кого слід чекати — хто сюди може приїхати?

— Чорні навряд чи потраплять до України. Не найлегший шлях сюди й арабам. А ось жителі колишньої радянської Азії, Афганістану, Чечні, люди з Північного Кавказу спокійно можуть прийти до нас. Вони принесуть із собою інший спосіб життя. Ми повинні зрозуміти, чому виїхали росіяни із Середньої Азії, — вони не змогли там жити через загострення конфліктів, що базуються на культурологічних розбіжностях. До складнощів у спілкуванні з новими громадянами слід грунтовно підготуватися.

У демократичних країнах стосовно іммігрантів вироблено лише два підходи: можна допомагати зберегти їм самобутність і не звертати уваги на те, що вони за культурними ознаками відрізняються від нас. Так роблять американці чи англійці. Другий підхід, який практикують французи, — нова батьківщина активно асимілює прибульця.

Який підхід кращий? Вважається, що гуманніше, людяніше допомагати зберігати людям самобутність. Проте від експертів можна почути, що Америка на межі розколу, в Англії — расове безладдя. Поїдьте в Париж чи на південь Франції й подивіться, яким сьогодні є типовий француз...

Утім, це загальна проблема будь-якого великого західного міста, в якому неодмінно буде чайна-таун, там ви надибаєте арабські містечка, сикхські райони з усіма їхніми особливостями й характерним побутом. І навіщо далеко ходити — подивіться на нашу Борщагівку. Там іноземці селяться цілими кварталами, в яких свій психологічний клімат, своя їжа, свої звички. І так скрізь — візьміть Брайтон-Біч у Нью-Йорку: там мешкає багато наших співвітчизників і розмовляють в основному російською. Поселившись разом зі «своїми», люди почуваються спокійніше і впевненіше. Ксенофобія, на жаль, характерна для більшості людей. Потрібні, може, століття, щоб ми звикли жити в поліетнічному середовищі. Тому я не впевнена, що сьогодні це вирішення проблеми для України.

— Тобто ви, професійний демограф, виходу з драматичної ситуації не бачите?

— Якщо говорити про демографічні проблеми, то ми повинні передусім поліпшити якість населення, його здоров’я, підвищити тривалість життя. Підкреслюю — здорового життя. Адже в нас динаміка народжуваності така сама, як і в інших європейських країнах, але ризик загибелі чоловіків у працездатному віці — 38 відсотків. Це неприпустимо! Тенденція смертності в нас узагалі зовсім не така, як у цивілізованих країнах. Якщо на Заході триває поступове зниження смертності, то в Україні спостерігаються якісь відливи й припливи в цьому питанні. І причин цього багато — від поганих доріг до поганих звичок.

Нам потрібно насамперед формувати стандарти здорового способу життя.

І вже цілком очевидно — необхідно викоренити куріння. У громадських місцях слід боротися з ним усіма можливими способами. Не випадково весь цивілізований світ нині це робить дуже цілеспрямовано. Причина?.. Щоб не провокувати онкологічні захворювання. А ми тим часом нарощуємо ряди курців. Сумно дивитися на студентів, особливо на студенток, які курять сигарету за сигаретою...

Безумовно, слід зменшити споживання алкоголю. Я далека від думки, що треба проводити горбачовську кампанію, але не завадить пригадати — 1986 року в Україні був досягнутий найнижчий рівень смертності за десятиріччя. І рік був досить складний — тоді рвонув Чорнобиль...

— Хіба є підстави вважати, що антиалкогольна кампанія так швидко й ефективно подіяла?

— Не можу довести, що поліпшення пов’язане саме з цим, але більше немає подій, якими можна було б пояснити поліпшення ситуації того року.

— У нас будь-яка кампанія, зокрема й антиалкогольна, перетворюється спочатку на якесь безумство, а потім на фарс. Причому програш ініціатори закладають уже на самому її початку.

— Так, у демократичних країнах аналогічні кампанії розгортаються зовсім інакше. Наприклад, у Канаді психологи пояснили владі, що якщо відразу заборонити курити скрізь, будуть протести, і нічого хорошого в результаті не вийде. Тоді придумали поетапний план — спочатку заборонили курити в урядових установах. Ну який чиновник чи депутат зважиться закурити, коли на нього дивиться виборець!.. Вилучили відповідну рекламу на білбордах і на ТБ. Далі страхові компанії збільшили страховий внесок для тих, хто має шкідливі звички, наприклад захоплення тютюнокурінням. У суспільстві, де всі платять чималі страхові внески, це відразу ж вплинуло на умонастрої. Коли ж власники ресторанів і кафе побачили, що відвідувачі не хочуть бачити поруч із собою сусідів, які димлять сигаретою, — заборонили куріння в ресторанах і кафе. Знадобилося дуже мало часу, щоб виникла масова мода на життя без сигарети...

— Як це не схоже на драконівські, але абсолютно неефективні заходи, на які грішать наші борці з чимось шкідливим і за щось прогресивне. Пригадайте, як полював у кінотеатрах на прогульників Андропов. Як потім на ті самі граблі наступив Горбачов зі своєю забороною на алкоголь і як потім Марчук, ставши прем’єр-міністром України, примушував «зайців» брати квитки в трамваях та автобусах... Заборон вистачило на місяць. Далі — народ, який прогулював, пив, катався без квитка, знайшов протиотруту! Урядам довелося все це тихо скасувати, щоб нікого не смішити...

— У Канаді борються і з алкоголіками на дорогах. Причому, знову ж, відмінними від наших способами — вздовж автомобільної траси не можна купити навіть пива, а в машині жоден водій не триматиме відкритою пляшку зі спиртним. Їй місце лише в багажнику, бо в разі навіть незначної аварії поліція, виявивши в авто спиртне, не стане навіть розбиратися, — ти будеш винуватий.

Треба зрозуміти, що ми демократизуємося і потрібні відповідні методи. Людей треба схиляти до відмови від шкідливих звичок поступово, чемно, але наполегливо. На Заході це виховувалося століттями — швидко нічого в суспільстві не відбувається. У нас же ніколи не було ні громадянського, ні демократичного суспільства.

— Чи є в нас час на перевиховання? У книжці відомого українського генетика професора Віталія Кордюма я прочитав про міста, які виконують роль страшних чорних дір — вони поглинають населення. Віталій Арнольдович пише, що місто в основному поповнює своє населення за рахунок приїжджих із невеликих населених пунктів. Варто залишити велике місто наодинці із самим собою — і через кілька поколінь жителів у ньому взагалі не виявите...

— Ну, тепер із такою самою швидкістю депопуляція триває і в селі. Ми розробляємо стратегію демографічного розвитку України. В її основі — формування установок на дводітну сім’ю. Якщо вдасться сформувати хоча б це, буде чудово.

— Ви чули про електронну матку для виношування немовлят від зачаття до народження? Над нею працює колектив учених і конструкторів в Англії. З тих відомостей, що просочилися у пресу, зрозуміло — учені не бачать ніяких принципових перешкод для того, щоб до 2015—2020 рр. це електронне диво позбавило жінок необхідності виношувати дітей. Вони навіть оголосили журналістам, що дівчатка, народжені в нинішньому столітті, будуть позбавлені необхідності виношувати дітей і зможуть зберегти свої дівочі фігури в недоторканності до старості. Водночас вони зможуть мати дітей стільки, скільки захочуть, — наука їм допоможе. Може, тут лежить вирішення тих депопуляційних проблем, яких не можуть розв’язати демографи?

— Я в усе це не вірю, тому що коли таке починається, то воно погано закінчується. Природа таких речей не терпить.

— Природа, очевидно, не терпить і дводітної сім’ї, у якій ви вбачаєте вихід із нинішньої ситуації. Наприклад, професор Кордюм бачить у малодітних сім’ях ще одну біду — не лише депопуляцію, а в перспективі й генетичну деградацію людства. Щойно жінки починають народжувати не більше двох дітей — це заводить людство в генетичну безвихідь. Нащадок у такому суспільстві дедалі швидше накопичує спадкові хвороби. Єдиний вихід, на думку генетика, — жінка повинна народити десять-п’ятнадцять дітей...

— Ну, це цілком нереально для сучасної жінки. На демографічній конференції, організованій ООН, було озвучено ідею, яку не можу ні підтвердити, ні спростувати. А саме: європейська раса виконала свою цивілізаційну функцію і тепер вона відходить. Зараз їй на зміну приходить інша раса. Мовляв, це потрібно зрозуміти і не хвилюватися. Відійшла ж колись тихо й достойно єгипетська цивілізація…

P. S. На завершення кілька цифр: представники білої раси, які становили на початку минулого століття третину населення світу, сьогодні становлять лише його десяту частину. До 2050 року кількість білого населення зменшиться до ледь вловимої величини, і її вплив на долю світу, який упродовж тисячоліть був визначальним, зійде нанівець...