Змішаний процес

Україна пожинає плоди своєрідного протистояння, пов’язаного з прийняттям Цивільного та Господарського кодексів. На змісті господарського процесу позначаються не лише результати політичного суперництва, а й відсутність чіткої концепції в робочої групи. Єдиної думки стосовно того, що є предметом уваги Господарського кодексу, а що належить до відома цивільного законодавства, немає, термінологія не узгоджена. У результаті маємо поєднання кодексів, які об’єднують взаємовиключні ідеї. Господарський кодекс вторгся на територію Цивільного кодексу, а ЦК регулює відносини, які логічно було б залишити за господарським законодавством (якщо вже відмовитися від нього неможливо).

Для розв’язання проблеми господарського процесу необхідно усвідомити, чим же відрізняється цивільний процес від господарського.

Прийнятий у першому читанні Господарський процесуальний кодекс не задовольняє ні практиків, ні спеціалістів. Таку ситуацію можна пояснити тим, що робоча група з підготовки кодексу не досягла згоди щодо його концепції. Підготовка такого важливого документа повинна розпочинатися з узгодження та розробки загальної концепції нормативного акта і його основних принципів. У тому числі необхідно визначитися з основними концептуальними підходами господарського процесу. Зокрема, хто є вершиною судової влади? Чи заслуговує на увагу досудове врегулювання спорів? Чи допускаються в процес показання свідків як джерело доказів? У яких формах здійснюється судовий процес (позовне провадження, розгляд скарг в адміністративному порядку (окреме провадження), наказове провадження)? Чи передбачається участь у процесі присяжних та народних засідателів?

Розглянемо деякі із зазначених аспектів. Визначальними для системи господарського судочинства є норми Конституції України. Відповідно до статті 125 Конституції України, вищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний суд України. Копіюючи деякі західні стандарти (Франція), автори кодексу передбачили обмеження компетенції Верховного суду України, хоча досвід інших країн, чиє законодавство ближче до українського права (Німеччина, Австрія), не враховано. Обмеживши повноваження ВС, водночас переклали на нього обов’язки з перевірки в касаційному порядку рішень усіх судів України. Охопити такий обсяг роботи Верховний суд не в змозі. Водночас апеляційні суди не виконують тієї ролі, яку виконували обласні до проведення судової реформи.

Прикладом такого помилкового підходу є вирішення справ у Судовій палаті з цивільних справ Верховного суду України. Роботу палати по суті паралізовано. На ознайомлення й підготовку справ розписано чергу на кілька місяців наперед. Щоб хоч якось вийти з прориву і зменшити навантаження на суди, передбачено особливий порядок попереднього ознайомлення і водночас остаточного вирішення касаційних скарг без участі сторін.

Внаслідок цього основну масу скарг розглядають усупереч вимогам статті 129 Конституції України. Сторони позбавлені можливості виступати перед судом і обгрунтовувати переконливість своїх доказів, не діє принцип гласності, процес не фіксується технічними засобами.

Спрощена процедура розгляду справ, відсутність показань свідків і «документованість» процесу вигідно відрізняють господарський процес від цивільного. Це дозволяє судам ефективніше вирішувати справи, укладаючись у стислі терміни, що дуже важливо і для господарського обороту, і для держави в цілому. У цьому перевага господарського процесу, порівняно з надмірно регламентованим і повільним цивільним. «Документованість» процесу і розгляд справ без показань свідків визначає ще одну його особливість, яку чомусь випускають з уваги дослідники.

У господарському процесі суди всіх інстанцій мають можливість не тільки вивчити всі докази, готуючи справу до слухання, а й на будь-якому рівні сприймати ці докази безпосередньо. Слухання справ як у суді першої інстанції, так і в апеляційному чи Вищому господарському суді, не містять суттєвих відмінностей. Суди першої інстанції заслуховують пояснення сторін і в окремих випадках надають сторонам можливість поставити одна одній запитання. Суд враховує їхні пояснення, але рішення виносить залежно від наявності чи відсутності письмових і речових доказів. На відміну від цивільного чи кримінального процесу, суд, як правило, не оголошує доказів і не вивчає їх на самому засіданні.

Такий порядок розгляду справи істотно не відрізняється від розгляду її в суді апеляційної чи касаційної інстанції. Більше того, як у суді першої інстанції, так і в суді другої інстанції та у Вищому господарському суді, судді можуть безпосередньо сприймати докази і давати їм оцінку. Питання достовірності й допустимості доказів у господарському процесі внаслідок «документованості» вирішується значно простіше, ніж у цивільному, і особливо у кримінальному.

Відповідно до ст. 74 ЦПК України, порядок слухання справи визначає суд. І далеко не завжди суддя встановлює порядок дослідження доказів та огляду їх у суді. Що стосується цивільного процесу, то тут показання свідків (яких немає в господарському процесі) безпосередньо сприймає лише суд першої інстанції і, за певних обставин, апеляційний. Оскільки касаційна інстанція в суді цивільної юрисдикції показань свідків не сприймає безпосередньо, на цьому базується позиція, що суд касаційної інстанції не може давати доказам власну оцінку. Проте в господарському процесі показань свідків немає, і суд будь-якого рівня може оголосити наявні у справі докази і дати їм свою безпосередню оцінку. Тому допуск у господарський процес свідків перетворює його на процес цивільний.

Таким чином, переваги господарського процесу (у цілому далеко не досконалого) склалися в процесі історичного розвитку України. Країни Західної Європи та США при розгляді господарських спорів пішли іншим, традиційнішим шляхом. Для них природно, якщо розгляд господарського спору триває роками. Однак це не означає, що Україна зобов’язана сліпо дотримуватися лише західних стандартів. Досвід, навіть чужий, слід сприймати критично. Необхідно враховувати позитивний досвід і специфіку своєї країни, з її особливостями економічного та політичного розвитку. «А це означає, що неправомірно загалом відкидати досвід минулого розвитку правового регулювання господарської діяльності в Україні лише з тієї причини, що це регулювання відбувалося у складі СРСР», — стверджує академік В.Мамутов. Певною мірою з цим твердженням можна погодитися.

На відміну від держав Західної Європи, в Україні залишається невирішеною проблема незалежності судів і недопущення реального впливу на них із боку виконавчої та законодавчої влади, а також підприємницьких структур. Ця «спадщина минулого» потребує специфічних прийомів, які є зайвими в країнах західних демократій, де цю проблему в основному вирішено.

Вирішувати цю проблему можна з допомогою кількох способів. Один із них — введення в судовий процес народних засідателів або присяжних як представників народу при відправленні правосуддя, що передбачено статтею 124 Конституції України. Саме таким шляхом пішли в країнах західної демократії. В Україні припускають таку можливість лише у кримінальному процесі. Проте незалежність судів потрібна не лише в кримінальному процесі. Якщо справу слухає суд присяжних, вважається, що тиснути на суддю марно, бо не він вирішує головне питання позову. В Україні більшість спеціалістів і судових діячів до питання про допуск присяжних чи народних засідателів у процес ставляться негативно.

Інший шлях — наділення контрольними функціями Верховного суду України і надання йому права вилучити з будь-якого суду справу, розглянути її за правилами апеляційної чи касаційної інстанції і прийняти при цьому остаточне рішення. Верховний суд є вершиною судової влади судів загальної юрисдикції, а тому немає потреби наділяти його повноваженнями. Ці права органічно випливають зі статей 124, 125 Конституції України.

Втім, і завдання забезпечення єдності судової практики має включатися у сферу пріоритетів Верховного суду. Але це лише один з напрямів його багатогранної діяльності, яка до того ж передбачає, щоб ВС спрямовував судову практику в єдиному, загальному для всіх юрисдикцій руслі. Для цього Верховному суду необхідні повноваження з корекції судової практики і Вищого господарського суду, якщо він допускає непослідовність при застосуванні законодавства в аналогічних справах або робить взаємовиключні висновки, оцінюючи одні й ті самі факти, норми матеріального права. Прикладів того досить. Не повинно бути так, щоб остаточне рішення у справі приймав суд більш низького рівня, ніж Верховний суд України.

Нерозбірлива безтурботність законодавця, який погодився на скороспілу й не досить продуману судову реформу та «автономізацію» спеціалізованих судів, привела судову систему в стан, близький до колапсу. Сталося це при майже повному потуранні юридичної громадськості. Тим часом реалізація ідей, закладених у прийнятий у першому читанні Господарський процесуальний кодекс, може призвести до серйозних і непередбачуваних наслідків в економіці, стабільність якої прямо пов’язана зі станом господарського судочинства.

У специфічних умовах України, коли необхідно відстоювати незалежність суду і витримувати зовнішні впливи, Верховний суд України повинен вирішувати як питання права, так і питання факту в будь-якій з аналізованих в Україні справ (за винятком третейських судів). І найбільше це необхідно насамперед у господарських правовідносинах у зв’язку з наявністю в Україні кількох економічних груп, які мають значний вплив на політику держави.

Таким чином, розробляючи концепцію господарського процесу, слід враховувати, що Верховний суд України є не лише найвищим судом у системі судів загальної юрисдикції, а й гарантом законності та права справедливості при прийнятті судових рішень. Поки що суди не можуть відстояти свою незалежність, як це було у відомій справі «Совтрансавто-Холдинг», коли сторонньому впливу піддався і Вищий господарський суд України.

Тому Верховний суд України слід наділити правом зажадати будь-яку справу, розглянути її за правилами апеляційної чи касаційної інстанції і прийняти у ній остаточне рішення. Враховуючи вимоги європейської інтеграції та гармонізації законодавства, таке право має бути обмежене певним терміном (наприклад, не більше одного року з часу ухвалення рішення судом першої інстанції). Приймаючи в таких випадках остаточне рішення, Верховний суд сприяв би скороченню термінів розгляду справ. Не секрет, що при діючій практиці, коли рішення суду неодноразово скасовується Вищим господарським судом, розгляд справ затягується на тривалі терміни, що критикував і Європейський суд.

Більше того, визнання за Вищим господарським судом права на остаточне рішення веде до ситуації, коли будь-які рішення Верховного суду можуть визнаватися Європейським судом такими, що суперечать статті 6 §1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод («Брумареску проти Румунії» §61). У справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» суд зазначив, що «можливість неодноразового скасування остаточного судового рішення не відповідає принципу правової визначеності, який є одним з основних елементів верховенства права в змісті статті 6 §1 Конвенції» 13. Таким чином, складається ситуація, коли ревізуються положення Конституції України стосовно того, що Верховний суд є найвищим судом судів загальної юрисдикції. Тому що розгляд Верховним судом справи після прийняття «остаточного» рішення Вищим господарським судом може бути визнаний Європейським судом як такий, що порушує статтю 6 §1 Конвенції. Неприпустимо в цьому сенсі діяти без урахування рішень Верховного суду України, що, по суті, пропонують ті, хто відстоює позицію, відповідно до якої, вищий спеціалізований суд є остаточною інстанцією судів господарської юрисдикції. Такий підхід суперечить статтям 124, 125 Конституції України.

Щоб реалізувати ці наміри, передбачається, що рішення в касаційній інстанції Вищий господарський суд прийматиме всім складом суду. У такому випадку, як заявили деякі члени робочої групи, відпадає потреба в такій великій кількості суддів у Верховному суді України. Така собі революція в перерозподілі судової влади. Верховний суд не зможе переглядати рішення Вищого господарського суду навіть у разі допущеної ним грубої помилки (а таких помилок і нині більш ніж досить) або у разі неправильного застосування касаційною інстанцією норм матеріального права.

При цьому покладаються надії на те, що коли рішення прийматиме весь склад Вищого господарського суду, то це виключить помилки при їх прийнятті. Тим часом питання істини не вирішуються більшістю голосів. Навпаки, такий підхід неймовірно ускладнить роботу касаційної інстанції і призведе до ситуації, коли Вищий господарський суд буде перевантажений справами і не зможе ефективно працювати.

Таку ситуацію цугцвангу (якщо використовувати шахову термінологію) ми вже маємо в Судовій палаті з цивільних справ Верховного суду України. Щоб знизити навантаження, доведеться, порушуючи статтю 129 Конституції України, розглядати касаційні скарги і виносити «остаточні» рішення щодо них без участі сторін. По суті, такий підхід — не касація, а погіршений варіант перевірки рішень у порядку нагляду.

При такому розгляді справ лише суддя-доповідач вивчатиме справу. Саме його позиція буде вирішальною. Решта кілька десятків суддів, по суті, будуть лише статистами. Уберегти суддю-доповідача від помилки вони не зможуть. Треба дуже не поважати надзвичайно складну роботу суддів, аби вважати, що вони можуть без глибокого аналізу й вивчення матеріалів справи прийняти єдино правильне рішення за якихось 5—10 хвилин, сприйнявши на слух пояснення сторін і думку судді-доповідача.

У першому півріччі 2004 року у Вищий господарський суд надійшло 13 тисяч скарг. Це майже 100 справ на кожен робочий день. Чи можливо розглянути таку кількість справ усім складом Вищого господарського суду? Звісно ж, ні. Доведеться у більшості цих справ приймати рішення про відмову в задоволенні скарги без серйозного аналізу і з порушенням вимог ст. 129 Конституції, тобто без участі сторін, без фіксування процесу і забезпечення змагальності сторін.

Кодекс передбачає, що попереднє слухання справи проводить помічник судді (звісно, треба якось знижувати навантаження на суди). Але оскільки на попередньому слуханні приймаються процесуальні рішення, то попереднє слухання повинен проводити суддя, а не його помічник, який не має прав судді.

Життя вимагає, щоб позивачу, якому невідоме місце проживання відповідача, було надане право вказати в позовній заяві місце роботи. На практиці ця проблема постає постійно. У кодексі цю проблему не вирішено.

Дуже спірне допущення в процес показань свідків. Як відомо, це була принципова особливість, яка визначає основну відмінність господарського процесу від цивільного. Тепер вона усувається, і господарський процес перетворюється на цивільний по суті та формі і навіть за суб’єктним складом, оскільки туди допускають фізичних осіб, які не є підприємцями.

Спірний і намір робочої групи зняти верхню межу з граничного розміру державного збору в сумі 1700 грн. і перейменувати мито в судовий збір. Передбачається також, що, крім витрат на інформаційно-технічне обслуговування судового процесу і судовий збір, сторони сплачуватимуть і судові витрати, пов’язані з розглядом справи, розмір яких визначатиме суд. Тобто доступ до правосуддя ускладнюється.

У кодексі не врегульовано питання про досудовий розгляд спорів. Його слід було б передбачити. Хоча він може бути і факультативним (необов’язковим), але врегулювати його слід було б.

Невдало виписано в кодексі і порядок наказового провадження, запозичений із Цивільного процесуального кодексу.

Скарги юридичних осіб і підприємців на дії (бездіяльність) посадовців віднесено до юрисдикції господарських судів. Такі спори — не що інше, як спори адміністративного характеру, і їх варто було б віднести до юрисдикції адміністративних судів.

Вищевикладене свідчить, що Господарський процесуальний кодекс України є помилковим із погляду концепції і властивої господарським відносинам процесуальної процедури і містить помилки й неточності, які потребують серйозного та фахового доопрацювання. Всі ці моменти слід виправити в процесі доопрацювання кодексу. Тривожить те, що проект із такими помилками (а їх перелік далеко не вичерпаний) усе ж таки було прийнято в першому читанні.