Злочинне непорозуміння

Розширення після помаранчевої революції меж свободи слова в країні викликало у багатьох представників влади відповідну реакцію. Як наслідок — зросла протидія журналістам у їхній професійній діяльності не лише з боку комерційних структур, що було завжди, а насамперед — із боку державних, правоохоронних органів влади, місцевого самоврядування.

Мабуть, найнаочніше це проявилося в Дніпропетровській області у стосунках із силовими відомствами. Річ тут не у катаклізмах, що навалилися на неї, а у ставленні чиновників до ЗМІ переважно як засобу особистого піару, а не системного інструменту формування державних управлінських рішень. І, природно, у слабкості місцевої влади, яку розривають внутрі- та міжпартійні суперечності.

Про це йшлося на черговому засіданні секретаріату обласної організації Національної спілки журналістів України, де було прийнято рішення про зустріч за круглим столом журналістської спільноти, представників влади і правоохоронних органів на тему «Перешкоджання діяльності журналістів: непорозуміння чи злочин?»

Останньою краплею, що переповнила чашу журналістського терпіння, стала низка резонансних подій, про які йтиметься нижче.

Результати проведеного розслідування конфліктів оприлюднив член секретаріату організації головний редактор «Газеты по-днепровски» Борис БРАГИНСЬКИЙ. Він зупинився на трьох досить показових подіях, які красномовно свідчать про те, що окреслилася тенденція утиску свободи слова і перешкоджання діяльності журналістів в області.

Претензії до силовиків

Факт перший — ситуація з висвітленням трагічних подій у будинку на вул. Мандриківській, 127. Журналістів, всупереч Закону України «Про інформацію», безпосередньо на місце події не пустили без будь-яких пояснень і коментарів. Працівники міліції, які стояли в оточенні, відповідали одне: «Наказ начальства!»

З тим самим зіштовхнулися журналісти у штабі, а потім — у місцях дислокації постраждалих. Зокрема в готелях. В результаті інформація, що потрапляла в пресу і розліталася по всій країні, запізнювалася, була неповною, частково спотворювалася.

Наступний факт зафіксували наші колеги з «Комсомольской правды». Кореспондента місцевої редакції «Комсомольской правды» Миколу Тимошенка не пустили в готель «Будинок колгосп­ника». Понад те, адміністрація й охорона цього об’єкта застосували до нього силу. Журналіста видворили з готелю, відібрали засоби технічного запису, фотоапарат, диктофон, мобільний телефон. Коли кореспондент викликав міліцію з Кіровського райвідділу, то завершилася пригода порушенням кримінальної справи стосовно самого журналіста. Найобурливіше в цій ситуації полягає в тому, що людина, чиї права було порушено, сама виявилася жертвою міліції.

Чому міліція, викликана за тривожним сигналом, замість того, щоб возити постраждалого на медичний огляд, не затримала тих-таки охоронців, не взяла в них, як вимагає закон, пояснень щодо встановленого факту перешкоджання законній діяльності журналіста. А за це, як ми знаємо, стаття 171 КК передбачає покарання до п’яти років позбавлення волі...

Нарешті, третій факт. Це розіслане прес-службою міліції кілька днів тому місцевим ЗМІ інформаційне повідомлення. Воно стосується двох судових позовів, поданих у Кіровський районний суд керівниками Дніпропетровського міського управління міліції до газети «Лица». Малося на увазі дві статті, у яких міліції приділено не так і багато уваги. Це замість відповіді на запитання, чому міське управління міліції подає в суд на газету, хоч у статті йшлося про конкретні районні управління. А загальна сума позову про моральне відшкодування — 15 тисяч гривень.

Владислав РОМАНОВ, директор інформагентства «Придніпров’я»:

— Мої колеги дуже делікатно сформулювали тему. Я інакше поставлю питання: ви приховуєте й маніпулюєте інформацією про резонансні злочини. Нагадаю, коли недавно «джип» із крутими номерами наїхав на групу пішоходів на проспекті Правда, внаслідок чого були поранені й загиблі, — інформація про це в міліцейських зведеннях не з’явилася. За кермом сиділа впливова в місті людина — власник одного з міських автосалонів. Журналіст спробував отримати докладну інформацію про цей наїзд і персону водія безпосередньо від міліції, в чому йому відмовили. Про подію ми довідувалися з інших каналів. Я чудово розумію, хтось сидить і фільтрує інформацію: цю — даємо, цю — ні. Вся річ у принципі, яким при цьому керуються. Слід сортувати за значимістю. Насправді ж робиться навпаки.

Наталя ГАРМАШ, власкор газети «Факты»:

— На території ринку «Озерка» плакати: «Фото і відеозйомка заборонені». З аналогічними заборонами ми зіштовхуємося і в магазинах АТБ. Яке право має їх керівництво обмежувати мої конституційні та професійні права?

Виправдання і контробвинувачення

Олексій ЩЕРБАТОВ, начальник відділу зв’язків із громадськістю УМВС України у Дніпропетровській області:

— На запитання сьогоднішнього порядку денного «...непорозуміння чи злочин перешкоджання журналістам у їхній фаховій діяльності?» я відповім — непорозуміння. Я взяв за рік усі матеріали щодо журналістів: скарги, заяви, звернення про журналістів чи від журналістів. З початку нинішнього року їх понад шістдесят. Це свідчить про те, що журналісти — звичайні нормальні люди. Вони з’ясовують сімейні стосунки, їм телефонують, погрожують. У них пропадають печатки, вони позиваються з майнових питань, їх грабують. Але немає жодного факту скарги з боку журналіста, що йому заважають працювати. Про це свідчить статистика стосовно журналістів.

А тепер перейдімо до заяв із трьох позицій. Що стосується перешкод журналістам у роботі на місці вибуху. Люди з оточення не могли пропустити журналістів. Їм же відповідати за їхнє життя та здоров’я. А їхні посилання на начальство цілком зрозумілі. Не готові всі міліціонери розмовляти з вами. Переляк у них. Це люди в погонах. Ніхто не хоче брати на себе відповідальність. На те й прес-служба, на те й керівництво.

Що ж до конфлікту з «Комсомольськой правдой». За словами того ж таки Миколи, не все там було так, як розповів Борис. Приїхала комісія МВС, розслідувала докладно, я брав участь у розслідуванні, розмовляв з адміністрацією, з усіма. По-людському сказати — це непорозуміння.

Приходить Коля. Його послали до керівництва. Але він проявив активність, усе-таки пробрався туди, виник конфлікт. Міліцію викликав не Коля, а охорона. Міліція не приїхала, прийшли два працівники з ринку, взяли, супроводили. Поведінка нервова, неадекватна. Повели на огляд. Було вжито нормальних заходів. Його не викидали, а відпустили — і все. Проведено повне розслідування. У діях міліції порушень немає. Виникла конфліктна ситуація з охороною. Ніхто його прав не порушував. Факт, що в нього відібрали апаратуру. Зі слів охоронців, вони діяли відповідно до внутрішньої інструкції. І в АТБ не можна з фотокамерою. Їхнє право, їхня територія. Йдіть до керівництва, доводьте, що це незаконно... Міліція не може відрегулювати цю ситуацію. Подайте на них у суд. Буде рішення суду, працюйте.

Тепер щодо газети «Лица». За цим фактом триває розгляд, коментувати не хочеться... Візьміть заголовки цих публікацій («Иван Купала в погонах», «О квартирном вопросе с криминальным душком»). Ми вважаємо ці статті образою наших прав, міліцейської гідності. Ми попросили спростувати... Подали в суд. Ну що тут такого! Є судові нюанси, хтось прийшов, не прийшов. Супроводжуйте, нехай буде справедливе рішення. Якщо ми не матимемо рації, ми визнаємо це. Почекаймо рішення суду...

Вадим КЛИМЕНТЬЄВ:

— Багато що можна коли й не прийняти, то бодай зрозуміти в позиції і діях силових структур. Але одного не сприймаю категорично — інформаційної кляузи на наших колег і на суддю, який розглядає позов міськуправління міліції до газети «Лица». Хто дав юридичне і, тим паче, моральне право міліції стравлювати ЗМІ, нашими ж руками відверто тиснути на перебіг судового процесу? Ви ж тут щойно нам пропонували дочекатися судового рішення й потім давати оцінки. Чому самі так не робите?

Ірина КОЗЛОВА, начальник сектора взаємодії зі ЗМІ головного управління МНС України у Дніпропетровській області:

— Я згодна, що ми не завжди можемо точно відреагувати на якісь резонансні події. Однак не тому, що приховуємо, а тому, повторю вслід за моїми колегами, що хочемо дати якомога повнішу й точнішу інформацію. Ми, як і ви, зацікавлені, аби вона була правдивою.

Підсумки

Ігор ВОРОН, медіаюрист, член Асоціації медіаюристів України:

— Прошу журналістів не робити великої трагедії з того, що орган влади, у даному разі — Управління внутрішніх справ, подає позов проти конкретного журналіста чи видання. Понад те, вважаю великим прогресом уже те, що орган влади доводить журналістам свою правоту в суді, а не властивими попередній системі методами. У вас є право звернутися до суду і спростувати наклепи на вас.

При цьому зверніть увагу: з одного боку, сьогодні занадто багато скарг на порушення прав журналістів, аж до наявності складу злочину в діях окремих посадових осіб. З іншого — журналісти не мають елементарних навичок документування цих порушень. Якби сьогодні були такі матеріали — і розмова була б конкретнішою.

Тетяна КОТЮЖИНСЬКА, головний юрисконсульт НСЖУ, президент Асоціації медіаюристів України (телефоном із Києва):

— З тим, що сьогодні прозвучало за круглим столом із вуст журналістів та чиновників, я часто зіштовхуюся в різних регіонах України. Коли я, юрист, чую, що прокуратура, яка повинна стояти на варті дотримання законності, посилає нас усіх у суд вирішувати всі спори, повірте — це дуже сумно. І річ не тільки в тому, що з кожним окремим маленьким конфліктом до суду не підеш.

Можливо, в охороні справді сидять темні люди і не знають законів. Але їх незнання, як відомо, не звільняє від відповідальності. До того ж є керівники, які повинні роз’яснити охоронцеві або міліціонеру, що стоїть в оточенні, права журналістів, як дотриматися закону, спілкуючись із ними.

Тепер щодо відсутності умислу. Коли охоронець бачить пред’явлене йому посвідчення і продовжує перешкоджати журналістові — це й вважається умислом. Інакше посиланням на незнання і наказ начальства можна виправдовувати будь-яке порушення закону, злочин. Це по-перше.

По-друге, тішить заклик прес-служби УМВС до співпраці, бо це цивілізовано, правильно, законно. Ось тільки починати свій виступ на такому «миротворчому» заході з розповіді, скільки у вас лежить заяв на журналістів і від журналістів, що вони звичайні люди — досить двозначно і скидається на можливе нагадування про наявність на них компромату в органах.

А чому журналісти повинні «спільно навалюватися на адміністрацію» з приводу явно протизаконних оголошень про заборону фото— і відеозйомки на ринку і в АТБ? Це ваша функція, тим більше що у вас із прокуратурою для цього є всі необхідні повноваження. Реалізуйте їх, а не відсилайте журналістів із найменшого приводу і без такого з’ясовувати стосунки з явними порушниками закону в багатомісячних судових спорах, коли для цього достатньо простого прокурорського розпорядження.

Тепер що стосується позовів. Безперечно, юрист Дніпропетровського УМВС не може не знати законодавства України. Отже, йому відомо, що стаття 49 Закону України «Про інформацію» обмежує права органів державної влади пред’являти позови до ЗМІ в частині відшкодування моральних збитків, залишаючи лише право вимагати спростування.

У зв’язку з цим я б хотіла нагадати нашим шановним чиновникам, які декларують у своїх виступах прагнення до взаємної поваги у співпраці, про три рішення Європейського суду проти України. Йдеться про національні суди, які винесли рішення проти журналістів і газет за те, що вони поширили, як зазначив Європейський суд, дуже саркастичною, іронічною і навіть шокуючою та образливою мовою інформацію про чиновників і політичних лідерів. Тоді Європейський суд сказав, що Україна як держава не має рації. Вона порушила статтю 10 Європейської конвенції «Про захист прав людини та основних свобод», обмеживши право людини, журналіста, засобу масової інформації жорстко критикувати політиків і державних чиновників.

Володимир ДЕМЧЕНКО, професор, декан факультету систем масових комунікацій Дніпропетровського держуніверситету:

— Завдання журналістів — повною мірою розповісти про те, що відбувалося на місці трагедії, коли місто наповнювалося чутками, а не інформацією, яку «фільтрував» міністр МНС. Замість того, щоб, керуючись добрими намірами, перешкоджати роботі журналістів, ви мусили допомогти цим людям зібрати і швидко донести до суспільства необхідну інформацію, а не годувати їх самими реляціями про ударну працю рятувальників і словами вдячності на їхню адресу від мешканців будинків.

Наступний дуже важливий момент, про який, схоже, схильні забувати шановні представники силових відомств. Інформація, яку не донесли суспільству журналісти цивілізовано, завтра все одно піде гуляти диким способом із допомогою сарафанного радіо. А воно, це радіо, каменя на камені не залишить від авторитету ваших міністрів та керівників. І в суд на нього, до речі, не подаси.

Останнє зауваження стосується поведінки журналістів у місцях надзвичайних подій. Тут, погодьтеся, також є проблеми, пов’язані з тим, що ми не завжди бачимо межу між виконанням професійних обов’язків і простими людськими почуттями та емоціями. У гонитві за сенсацією, креативом часто забуваємо, що це — ще й велике людське горе, колосальна нервова напруга людей, котрі на межі власних можливостей виконують небезпечну роботу.

Водночас, попри всю мою повагу до наших колег із органів, я б не хотів більше чути таких пояснень причин протидії законній діяльності журналістів, як жалісливі розповіді про неосвічених охоронців, переляканих і безграмотних, працівників міліції, МНС, котрі не знають законів, і т.п. Давайте домовимося, що їх там просто не повинно бути — і крапка.

Владислав РОМАНОВ, директор інформагентства «Придніпров’я»:

— У мене залишилося двоїсте враження від нашої зустрічі. Ми багато говорили, але нас мало почули. Ми констатували факти приховування від нас інформації і маніпулювання нею. Нас переконували, що це не так. Ми казали, що три дні Нестор Шуфрич від імені центральної і місцевої влади коментував ситуацію в Дніпропетровську на свій розсуд. На інших поясненнях лежало негласне табу. А нам відповідали, що тільки держкомісія може про це говорити. Можливо, хтось вважає це правильним рішенням, а я бачу, до якого масового вибуху недостовірних чуток і обурення людей призвела ось така інформаційна централізація.

Ми говорили про масову бійку в Запоріжжі індусів зі скінхедами, що її міліція представила, як і ситуацію з журналістом на «Озерці», як малий побутовий конфлікт. І ось наступного дня буквально те ж саме, з кров’ю й різаниною, у Дніпропетровську. Це випадок, збіг чи тенденція? Якщо тенденція, то про це ми мусимо писати. І робити це досить зло.

Я добре знаю за родом своєї попередньої службової діяльності державний апарат. Ми діємо на підставі законів, підзаконних актів, службових інструкцій. Хто вам заважає надіслати на підприємства усіх форм власності, що мають охоронні структури, роз’яснення про права журналіста і запропонувати внести ці положення у внутрішньовідомчі інструкції? Так само відправити розпорядження на ту ж таки «Озерку», в АТБ, що розміщення оголошень про заборону фото- і відеозйомки суперечить конкретній статті відповідного закону. Не врахують вашого нагадування, тоді з цією структурою можна розмовляти іншою мовою. І у вас для цього достатньо повноважень.

Секретаріат нашої обласної організації вносить офіційну пропозицію про проведення такої роз’яснювальної роботи. Чиновники (насамперед із правоохоронних органів) повинні не тільки самі свято виконувати закон, а й сприяти, аби цей закон виконувався скрізь, зокрема і в найбільш закритому від ЗМІ бізнес-секторі. Тоді це будуть не просто розмови про взаємну повагу у співпраці, а реальна допомога в роботі журналістам, яка дуже позитивно позначиться і на вашій діяльності.

Підніміть по гарячих слідах мандриківської трагедії матеріали про події на Тополі, коли через нашу комунальну безтолковість і масове підтоплення мікрорайону під землю пішли школа й дитсадок. Ви побачите, що в цих подіях є певний алгоритм. Ми вже сьогодні спостерігаємо розвиток перших конфліктів навколо розподілу допомоги, отриманої постраждалими. Дехто відмовляється від неї. Виникають різні тлумачення. Якщо конфлікту у фазі зародження не протиставити чітку й злагоджену інформаційну політику висвітлення цієї дуже складної та конфліктної роботи з розподілу допомоги, вирішення матеріальних питань постраждалих, — завтра Дніпропетровськ із зони, якій сьогодні всі співчувають і допомагають, перетвориться на зону найскандальніших розслідувань із приводу того, куди поділися гроші, хто їх вкрав і які палаци на них побудував. Неодмінно знайдуться так звані народні захисники з політичних лідерів, які на цій людській трагедії намагатимуться робити брудний політичний піар.

І ще. Хочемо ми цього чи ні, але такі ситуації можуть повторюватися. Дніпропетровська трагедія вкотре показала, наскільки вразливе місто і небезпечне для життя в умовах комунальної кризи, управлінської плутанини і штучного інформаційного вакууму. Але ми щось не чули, щоб МНС разом із місцевою владою та державною комісією провело відкритий і комплексний аналіз ситуації з цієї надзвичайної події, узагальнило досвід успішної роботи, проаналізувало недоліки, зокрема і з питань інформаційного висвітлення перебігу подій. Потім усе це перетворило, кажучи нормальною, бюрократичною, в хорошому сенсі, мовою, у відповідну інструкцію: що, коли і як слід робити, до кого звертатися, як взаємодіяти з пресою. Довело її до всіх задіяних у таких випадках служб. І про виконану роботу доповіло громадськості. Цього, на жаль, поки що немає. А в таких випадках, як сказав мій колега професор Демченко, починає працювати горезвісне сарафанне радіо.