Зав’яжіть очі Феміді

Якість нашого правосуддя відома. Про це пишуть і говорять давно, хоча, на жаль, не видно змін на краще. Та щоразу, коли заходить мова про конкретну ситуацію, долю окремої людини, до того ж молодої, важко просто констатувати сумну тенденцію… Хочеться торжества справедливості. А це неможливо, доки Феміда безоглядно віритиме на слово тій чи іншій стороні, а не зважуватиме реальні докази. Хай як парадоксально, але це явище набуло масового характеру і стало одним із чинників низької якості правосуддя.

Заробив гроші — поділись

«Мене розбудили якісь чоловіки і сказали, щоб я одягався, поїдемо у міліцію розбиратися, кого це ми вчора увечері побили в барі. Ці люди були без форми, не показали ні посвідчень, ні санкції на арешт. Я погодився поїхати з ними, бо був упевнений, що нікого не бив і що це прикра помилка. Біля двору стояла машина марки «Таврія» білого кольору, за кермом сидів мій односелець Анатолій Кигим. Я знав, що він працює в міліції. Двоє чоловіків посадили мене на заднє сидіння й відразу одягли мені наручники. Коли машина зрушила з місця, мене вдарили в живіт і запитали, де мій брат. Я відповів, що, очевидно, вдома. Коли під’їхали до двору брата, чоловіки пішли в дім, а мене з Кигимом залишили в машині. Той навів на мене пістолет і запитав: «Ну, що, гроші платити будете?» — «За що?» — «За зґвалтування моєї племінниці». Я сказав, що її ніхто не ґвалтував і запропонував запитати про це у неї ж. Тоді я не розумів, що відбувається та що вони від мене хочуть.

Чоловіки вивели мого брата і посадили поруч мене в машину. Коли вже під’їздили до Олек­сандрівки, Кигимові хтось подзвонив на мобільний телефон, він запитав, чи все вже готово.

Коли ми приїхали до РВВС, нам заламали руки, як злочинцям, і завели в приміщення. На другому поверсі спочатку завели в кабінет брата Сашу. Я чув, як мого брата били та як він кричав від болю. Через деякий час завели мене. Спочатку пропонували заплатити гроші за зґвалтування Марини О.(з етичних міркувань ім’я змінено. — С.О.), я присягався, що не ґвалтував її і навіть наміру не мав. Потім начальник відділка ударив мене в живіт, і я впав на підлогу. Хтось сказав, щоб мені заламали руки назад і закрили наручники на руках. Так і зробили, після чого мене перевернули обличчям до землі і стали мені ногами на спину, а мої ноги підняли до пліч через спину. Було дуже боляче, я кричав, але ніхто не звертав уваги, просто били мене по всьому тілу, а начальник бив по статевих органах. І знову весь час погрожували — не заплатиш, посадимо до в’язниці.

Після багатьох ударів я зне­при­томнів, прийшов до тями, бо мене облили водою, і побачив, що сиджу на стільці з підведеними до пальців дротами. Знову погрожували — не заплатиш, при­мусимо підписати папери і сидітимеш довго. Я відмовився і зразу ж відчув, як мої м’язи зводить від електричного струму. Катува­ли довго, ще тричі після цього я непритомнів, мене відливали. По­тім принесли папери, які вже були написані, і сказали, аби я підписував, бо вб’ють. І я підписав, не читаючи, бо вже не мав сил і не міг думати ні про що інше, тільки б вибратись звідти живим. І ще я думав, що суд мені допоможе, коли я розповім, як мене примушували те підписувати.

Потім мене потягли в камеру, кинули на підлогу, як непотріб. Трохи пізніше відбулася очна ставка з Мариною, яка стверджувала, що ми її ґвалтували (експертиза не знайшла жодних слідів насильства на її тілі). До речі, пізніше, після наших скарг, висновки експертизи зникли зі справи. Відтворення подій відбувалося без понятих, вони стояли за кілька десятків метрів, не чули, що саме ми говорили, і тільки підписали потім папери. Під час цих слідчих дій нас позбавили адвокатського захисту, бо під такими ж тортурами добилися від мого брата Олександра того, що він підписав відмову від адвоката.

Потім нас відвезли до м. Знам’ян­ки, де протримали три доби, щоб наші побої трохи зійшли, і від­везли до Кіровоградського СІЗО. Так ми стали небезпечними для суспільства злочинцями».

Це — рядки з листа Петра Юрачкіна, мешканця села Красно­сілля Олександрівського району. Він і його брат Олександр нині відбувають покарання за обвинуваченням у злочині, передбаченим статтею 152, ч. 2 і 3 (зґвалтування неповнолітньої). Суд першої інстанції виніс вирок — п’ять років позбавлення волі, жорсткіше покарання (за скаргою адвоката потерпілої) вважав за потрібне застосувати апеляційний суд області — вісім років позбавлення волі. Залишив вирок у силі і Верховний суд України. Олександр і Петро Юрачкіни намагаються довести, що суди не звернули жодної уваги на їхнє твердження, що вони до насильства не вдавалися, що до них застосовували незаконні методи дізнання. Мало того, вони називають конкретні прізвища працівників міліції, які брали в цьому участь, серед них нібито був і рідний дядько потерпілої. Питання стояло так: або платіть, або сядете до в’язниці.

Перед тим брати повернулися з заробітків з Росії, про що знали односельці. У тому числі й потерпіла, яка напередодні під час розмови в місцевому барі активно цікавилася, скільки хлопці заробили і куди планують витратити гроші.

Взагалі в родині Юрачкіних особливих статків ніколи не було — восьмеро дітей виростити й виховати не так легко. Батьки гарували в колгоспі як прокляті. Але біда вже майже 20 років не полишає їхню хату. Розповідає мати Раїса Юрачкіна:

— Найстарший син В’ячеслав загинув під час проходження військової служби в Бресті у 1990 році, ще через півтора року так само в армії загинув син Юрій. У 2003 році у місті Знам’янка було вбито середульшого сина Валерія — він знімав гроші з банкомата — заборговану за кілька місяців заробітну плату. Знайшлися люди, які знали, що сума там немаленька, гроші забрали, а труп закопали за містом у посадці. Я сподівалася, що хоч Петро й Олександр матимуть кращу долю: хлопці працьовиті, слухняні. Петро повернувся з армії командиром відділення. Вчитися не мав можливості, бо на той час помер мій чоловік, а донька Ліля якраз здобувала освіту, тому я не могла їх двох потягнути матеріально. Петро пішов працювати. Невдовзі вони із Сашком вирішили податися на заробітки в Росію, працювали там на лісоповалі. Заробили дещо, розпочали ремонт у батьківській хаті. Збиралися повернутися на ту роботу в Росію. А тут таке…

Що ж сталося тієї липневої ночі 2004 року, яка стала фатальною для Петра і Олександра? Хлопці пішли до сільського бару. Ці заклади через брак клубів давно вже стали для більшості сільської молоді і місцем зустрічей, і відпочинку, і розваг, і своєрідного самовираження. Зустріли там сусідку Марину О., яка охоче випила з ними спиртного, танцювала, розпитувала про заробітки, плани на майбутнє. Разом пішли додому, дівчина дозволяла себе цілувати. Коли підійшли до хати Олександра (він уже має свою окрему оселю), то, як стверджують хлопці, дівчина без вагань зайшла разом з ними. Слідчі ж вважають, що її затягнули силою. Так само ніхто не заперечує, що Марина мала з Олександром статевий зв’язок, тільки хлопці стверджують, що відбувалося все зі взаємної згоди (Петро взагалі не був при цьому присутній, його участь у цій історії, як він пише в листі, звелася до непристойної пропозиції Марині, від якої та відмовилась, а він у свою чергу вибачився).

Наступний ранок Петро й Олександр описали у своєму листі. Для Марини він теж був невеселий: чи за прогуляну ніч, чи за якусь іншу провину її бив батько, що засвідчили кілька сусідів. Подібне з’ясування стосунків у тій родині не було новиною, про це знали в селі. Як і про те, що Марина, якій от-от мало виповнитися вісімнадцять, не вирізняється надмірною скромністю.

Цей факт суд ніби й узяв до уваги, але винними Олександра й Петра визнав. Так само глухим до їхніх аргументів залишився й апеляційний суд, не викликавши свідків — сусідів Марини, не взявши до уваги висновків експертизи про тілесні ушкодження хлопців, що свідчили про «своєрідний» спосіб отримання первинних показань, не вияснивши, чи брав-таки участь у дізнанні рідний дядько потерпілої.

Селянам було відомо, що Марина, навчаючись в училищі в сусідньому обласному центрі, спровокувала на статевий зв’язок одного з викладачів, зажадавши від нього потому чималу суму відкупу. Викладач гроші знайшов. Згорьована мати братів, інвалід, поїхала в місто, аби знайти того чоловіка. Він усе підтвердив, але бути офіційним свідком відмовився — мовляв, не для того платив, щоб тепер ставити під удар власну репутацію і стосунки в родині. Волання ж матері-інваліда ніхто не взяв до уваги.

Наскільки глухе наше правосуддя, свідчить і те, що воно адекватно не реагує не тільки на заяви та скарги обвинувачених, а й на запити депутатів. Раїса Юрачкіна звернулася до депутата Кіровоградської обласної ради. Запит, підтриманий абсолютною більшістю присутніх на сесії депутатів, було надіслано прокуророві області. Але відповідь депутатові надійшла… від помічника прокурора Олександ­рівського району В.Буданцевої. Вона повідомляла, що в порушенні кримінальної справи проти ряду осіб (перелічено прізвища і тих, кого називали Юрачкіни у своїй скарзі, і ще кількох неназваних) відмовлено у зв’язку з відсутністю у їхніх діях складу злочину.

Така відповідь і здивувала і обурила — про порушення кримінальної справи не йшлося взагалі. Та й як могла помічник районного прокурора провести перевірку зазначених Юрачкіними фактів застосування до них незаконних методів дізнання, коли йдеться про її близьких колег, з якими вона чи не щодня зустрічається по роботі?

Помічник прокурора області з питань розгляду листів та прийому громадян Алла Чорна заспокоїла: такий порядок розгляду звернень (для чого користуватися заздалегідь неефективним порядком? — С.О.), слід подати ще один запит. Сесія обласної ради підтримала й повторний запит. Цього разу працівник обласної прокуратури детально пояснив депутатові, які запити він надсилав до району, з якими конкретно запитаннями і які відповіді отримав. Певна річ, висно­вок знову був однозначний — усе законно. При цьому на місце ніхто не виїздив і матеріалів справи не вивчав. А саме вони (результати експертиз потерпілої, а потім і хлопців, наявність чи відсутність їхніх свідчень, зрештою участь у процесі дізнання родича потерпілої) могли б пролити хоч якесь світло… На відміну від заочного обміну папірцями.

Таким чином депутат переконався, що довести в цій справі хоч що-небудь неможливо. Насамкінець йому і заявникам надійшла ще одна відповідь — знову відмова в порушенні кримінальних справ проти згаданих вище осіб. Цього разу її підписав слідчий прокуратури Олександрійського району, прізвище якого Петро та Олександр Юрачкіни називають серед тих, хто брав участь у їхньому побитті…

Високий у чорній куртці чи низенький у синій?

Так само банальна, якби не йшлося про серйозне обвинувачення у вбивстві та 15 років тюремного ув’язнення, і історія кіровоградця Олександра Горгоца.

…Позаторік весною мікрорайон вулиці Полтавської, що в Кіровограді, приголомшила звістка про жорстоке вбивство підлітка. Його начебто заманили на дачі (поряд — дачний квартал кооперативу «Будівельник») і в одному з будинків убили тупим предметом (досі не знайденим) по голові. Тіло знайшли через місяць і десять днів. Убитий, як виявилось у ході розслідування, був небайдужий до наркотичного зілля, але з допомогою батьків твердо вирішив відмовитися від згубної звички. Влаштувався на роботу. І ось… Помста колишніх дружків? Відплата за борги?

Правоохоронці запідозрили сусідів Віктора (назвемо його так) — неповнолітнього Дмитра Рябініна, який продавав мобільник убитого, та Олександра Горгоца. На останнього від самого початку вказав Рябінін і ще один учасник цієї кривавої справи Олександр Болотін. Як стверджує мати Олександра, Тетяна Павлівна, сина запросили в міліцію нібито для того, щоб він відповів на деякі запитання. Ночувати додому хлопець не прийшов, хоча й затриманим у жодному міському відділенні не значився. Наступного дня Тетяна Павлівна побачила сина вже в суді Ленінського району з подряпинами на обличчі та зі слідами крові на светрі. Пізніше він розповість матері, що його били й вимагали підписати явку з повинною.

Але ні йому, ні матері та сестрі слідство і суд не повірили. Рід­ні ж Олександра Горгоца стверджували, що того дня, коли стало­ся вбивство, вони всі були запрошені на весілля до Валерія Горщука, їхнього колеги по церкві адвентистів сьомого дня. Сашко, на своє лихо, на весілля не пішов. Вирішив довше поспати — була неділя. Його сестра Наталя, яка останньою виходила з дому, бачила, як у бік дач пішли четверо: попереду нині покійний Віктор з Болотіним, за ними Рябініни — Дмитро з батьком.

Показання Рябініна і Боло­тіна щодо участі Олександра Горгоца у вбивстві страшенно плутані (виходить, що вбили Віктора тільки з метою заволодіти його мобільним телефоном, що його Дмитро Рябінін продав за 350 гривень), мають розходження, до того ж під час судового засідання один з них — Рябінін, посилаючись на відповідну статтю Конституції, на запитання не відповідав, а інший, Болотін, різко змінював свої показання в ході слідства (що підкреслено і в судовому вироку).

Якими ж доказами керувався суд, крім показань цих двох молодиків ? (Горгоц винним себе не визнав, наполягаючи на тому, про що свідчили його рідні). Знаряд­дя вбивства так і не знайшли, хоча на це, за наполяганням представника прокуратури, було спеціально виділено додатково два місяці, водолази навіть прочісували дно річечки Біанки, що протікає поруч. Під час слідства було встановлено стороннього свід­ка — жінку, яка в день убивства бачила чотирьох чоловіків, що прямували до дач. За її твердженням (з опису зовнішності трьох випливало, що це могли бути покійний Віктор, Дмитро Рябінін та Олександр Болотін), Горгоца там не було зовсім, оскільки четвертий — низенький і в синій куртці, а Горгоц високий і мав на той час куртку чорну. Суд, на жаль, не визнав за необхідне викликати цього свідка.

Зате він урахував результати судово-імунологічної експертизи: «…в одній пошуковій вирізці з чоловічої трикотажної сорочки (об’єкт 19) та одній із спортивної куртки (об’єкт 31), вилучених у домоволодінні Горгоц Т.П., виявлено сліди крові людини. При встановленні групових антигенів в об’єкті 19 виявлено тільки антиген В, що не виключає можливості походження крові від особи групи ВY (альфа), наприклад, потерпілого. В об’єкті 31 групові антигени А та В системи АВО не встановлені» (цитата з вироку).

За словами Тетяни Павлівни, ті речі куплені в секонд-хенді, а тому відразу після придбання були випрані.

Доказів явно замало, аби впаяти хлопцеві 15 років позбавлення волі, що зробив Апеляційний суд Кіровоградської області. Усі троє підсудних написали касаційні скарги. Причому і Рябінін, і Болотін від своїх попередніх показань відмовилися. На чому ж тепер ґрунтуватиметься обвинувачення?

Ця ситуація — одна з багатьох, коли суди ухвалюють рішен­ня і вирішують долі людей, спираючись не на конкретні докази, а на свідчення якоїсь зі сторін — кому більше повірили. І віра ця, зрозуміло, на боці правоохоронців, а не того, на кого, можливо, необачно вказали пальцем. У таких випадках якщо й вдається — ціною неймовірних зусиль — встановити справедливість, то за роки, проведені за ґратами, моральну й матеріальну шкоду, якої зазнали рідні, відповідальних немає. А мусили б бути. Очевидно, тоді Феміда ретельніше б зважувала і докази, і слова.