Як боротися з temnikами?

Справжня рівність громадян полягає в тому, щоб усі вони однаково підкорялися законам.

Жан Лерон Д’Аламбер

Статус інтернет-видань в українському законодавстві не визначений. Відповідно до Закону «Про інформацію», таких засобів масової інформації взагалі не існує.

Відомо, що всього веб-сайтів в українському сегменті близько 29 тисяч. Скільки з них виконують функції ЗМІ — не знає ніхто. Підраховано лише, що 148 сайтів є інтернет-версіями «стандартних» ЗМІ — газет, журналів, ТБ (зокрема і сайт «ДТ»).

Журналістське Гуляйполе

Ситуація невизначеності цілком улаштовує більшість авторів та власників інтернет-видань. Для них це вікно гласності, що дозволяє писати про що завгодно, не боючись судового переслідування. Формально їхня діяльність також підпадає під загальні норми відповідальності за поширення недостовірної інформації. Та часто віртуальні видання залишаються лише віртуальними відповідачами в суді. М.Самбур і В.Воротник, які висловили претензії до інтернет-видання «Українська правда», так і не змогли визначитися в Печерському суді Києва, до якої юридичної особи вони пред’являють позов. Адже юридично «Редакції інтернет-видання «Українська правда» не існує. Такі самі складнощі в Залізничному суді Сімферополя виникли в А.Грачева, скривдженого статтею Л.Буджурової, опублікованою в тому ж таки інтернет-ресурсі. Для правової держави, про яку всі так багато пишуть, це не зовсім нормально. З друкованими ЗМІ така ситуація була б неможливою, оскільки закон зобов’язує їх у кожному номері вказувати редактора, засновника, адресу редакції та видавця etc. У Мережі ж можна працювати цілком анонімно.

Не торкатимемося етичного боку проблеми: чому одні журналісти — зі стандартних ЗМІ — «ходять під законом», а іншим можна все. З погляду права, такі «оазиси гласності» нерідко порушують конституційне право на судовий захист тих громадян, котрі стають «героями» статей в Інтернеті. Крім права журналіста поширювати інформацію, існує й право інших громадян на невтручання в особисте життя, спростування і вилучення негативної недостовірної інформації про нього. Якщо між цими правами виникає конфлікт, тільки суд може визначити, хто має рацію. За умови, звичайно, що перед судом усі рівні, але це тема окремої розмови.

У листопаді минулого року, прийнявши в першому читанні закон «Про діяльність у сфері інформатизації», законодавець намагався всього лише зобов’язати інтернетників дотримуватися «достовірності, повноти та своєчасності інформації, переданої користувачеві», не вводячи жодних санкцій за порушення цієї норми. Проте вже ця загальна норма викликала шквал обурення. Цілком респектабельні інтернет-видання писали тоді про «кинджал», «що дозволяє легко заткнути рота мережевій пресі — останньому виду ЗМІ, не контрольованому Банковою».

У наших найближчих сусідів — у Росії — ситуація схожа, але інтернет-видання реєструються добровільно. За самолегалізацію вони як ЗМІ отримують податкові пільги й додаткові права у сфері доступу до інформації. Бажаючих зареєструватися, щоправда, небагато, тому вже цієї осені очікується спроба запровадити обов’язкове ліцензування інтернет-видань. У розвинених країнах саморегулювання в Мережі переважає над втручанням держави. Але в нас поки що не існує жодного виду регулювання.

Коли інтернет-видання стоять над законом, їх зручно використовувати для відмивання брудної інформації. Відверто недостовірна інформація розміщується в Інтернеті, після чого тиражується вже на телебаченні чи в пресі з посиланням на першоджерело. Одна газета, вочевидь, недовго думаючи, передрукувала з інтернет-видання compromat.ru статтю про співпрацю двох українських поетів-демократів із КДБ і причетність одного з них до вбивства. Інша опублікувала статтю із сайту vlasti.net «Спецслужби чи торгове представництво?» про тісні контакти офіцерів спецслужби з кримінальним світом Одеси.

Безумовно, ні новий Цивільний кодекс, ні «старі» закони «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення» не називають сайтів серед тих джерел інформації, достовірність яких журналісти не зобов’язані перевіряти. Тобто відповідати доведеться всім. Та коли справа докотиться до Європейського суду з прав людини, журналісти, які відмили брудну інтернетівську інформацію, найімовірніше, справу виграють. Та ще й отримають моральну компенсацію. Адже вони, на відміну від першоджерела в Інтернеті, не повідомляли про те, що, приміром, громадянин К. — гомосексуаліст. Вони повідомили, що інтернет-видання поширило таку й таку інформацію про громадянина К. Хто скаже, що не поширило, нехай першим кине в них камінь.

Європейський суд неодноразово вказував, що покарання журналістів за передрук матеріалів інших авторів істотно перешкоджає обговоренню суспільно важливих тем, що входить в обов’язок преси. І такі обмеження можливі лише за дуже серйозних обставин (наприклад, справа Тома проти Люксембурга, 2001 р.). У деяких випадках такої позиції дотримуються вже й українські суди. Так, під час попередньої парламентської виборчої кампанії телекомпанія «Право А/ТВК» неодноразово прокручувала виступ кандидата В.Алексєєва, в якому той нагадував виборцям, що на сайті «Україна кримінальна» бізнесмен, котрий дивом вижив, підозрює кандидата Г. (ім’я та прізвище були названі) по цьому ж округу в замовленні вбивства. Після року слухань у судах Апеляційний суд Харківської області відмовив у задоволенні позову ображеному кандидатові Г. (тепер уже депутату), справу закрили.

Нинішня виборча кампанія обіцяє вже масове використання такої технології. Сайт «Наша Одеса» розмістив інтерв’ю нібито В.Ющенка, яке, на думку штабу кандидата, насправді було сфальшоване.

Хто ви, містер Temnik?

Загалом автори цього інтернет-видання самі визнають, що «не претендують на взірець об’єктивної української журналістики». Першим пробним каменем із боку temnik.com.ua стало висвітлення виборів у Мукачевому. Представники «Нашої України» у десятках інформаційних та аналітичних матеріалів обвинувачувалися у скоєнні злочинів, передбачених загалом дев’ятьма статтями Кримінального кодексу. Проте бажання позиватися з temnikом виникло лише в соціолога Ірини Бекешкіної, яка взагалі випадково потрапила під гарячу руку. На сайті йшлося про те, що вона нібито отримала від народного депутата П. (ім’я та прізвище були названі) круглу суму за потрібні результати екзитпулу.

Як і слід було очікувати, зі змісту самого сайта неможливо було довідатися, хто його власник; а прізвища авторів дуже вже схожі на псевдоніми. В онлайновому довіднику українського сегмента Мережі зазначалося, що власником домену temnik.com.ua є креативна група «УРА». Вона ж, до речі, відповідно до офіційного сайта Президента, брала участь у розробці й підтримує донині ресурс kuchma.gov.ua (він же — president.gov.ua). Та цього було замало, щоб звертатися з позовом до суду. «Креативна група» — це якесь творче об’єднання, і вже аж ніяк не організаційно-правова форма юридичної особи. Тим паче що за вказаною адресою креативної групи міститься цілий готель «Прем’єр Палас» (конкретний готельний номер в адресі не зазначався), телефонний номер належав простому пенсіонерові Павловському (не Глібу) з Оболоні (можливо, телефон громадянина з таким прізвищем був зазначений жартома). А електронна адреса — з безплатного російського поштового серверу mail.ru.

Проте вже через кілька днів після того, як справою зайнявся адвокат Бекешкіної, інформацію про власника temnika у Мережі було змінено. Група «УРА» зникла, її місце зайняв якийсь гр. Биковський, телефон у Києві вказали взагалі шестизначний (таких, як відомо, у Києві немає), а електронна адреса залишилася тією ж (мабуть, тільки вона й була справжньою).

Залишалося лише звернутися до тих, хто реєстрував домен temnik.com.ua. Адже з кимось мали вестися переговори, укладатися контракт, із якогось рахунку мали приходити гроші. Реєстратор у відповіді на адвокатський запит зазначив, що замовником реєстрації доменного імені виступало ТОВ «Ді Медіа», розміщене в Києві на вулиці Артема. Однак і тут не встигли. На конверт із адвокатським запитом на адресу «Ді Медіа» пошта наклеїла ярличок «організація вибула». Хоча Шевченківська райадміністрація відповіла, що компанія все ще зареєстрована за цією адресою. У таких випадках Цивільний процесуальний кодекс дозволяє розглядати справу і за відсутності відповідача.

Паралельно пошук тривав через провайдера — ТОВ «Діджитал Дженерейшн». Провайдер зобов’язаний укладати контракт із кожним власником доменного імені. Та й тут не все було так просто. У відповіді на адвокатський запит «Діджитал Дженерейшн» відмовилося називати власника домену, оскільки конфіденційність була умовою договору цього провайдера з власниками temnikа.

Довелося знову звертатися до суду — вимагати в провайдера розкрити власника доменного імені. Тепер уже адвокат вважав, що порушене його право на інформацію, гарантоване і Конституцією, і Законом «Про інформацію», і Законом «Про адвокатуру».

Далі — справа техніки. Але процедура реалізації конституційного права Ірини Бекешкіної на спростування недостовірної інформації була невиправдано утрудненою. Крім адвоката, в цій справі, очевидно, не зашкодив би і приватний детектив.

Шанси домогтися спростування в суді наближалися б до нуля, якби ресурс перебував за межами України. Близький партнер temnika — «Агентство завтрашних новостей» — розміщувався на російському сервері безплатних сайтів-саморобок narod.ru (у народного депутата Андрія Шкіля навесні нинішнього року була думка подати на «Агентство...» в суд, але це виявилося дуже проблематично). Добре, що на цей час 91% веб-серверів в українському сегменті розміщені на території України.

А чи був хлопчик?

Навіть якщо власники сайту ідентифіковані, і це українські резиденти, не завжди легко довести в суді, що недостовірна інформація справді була поширена відповідачем. У випадку з пресою до справи прилучили б саме видання чи навіть ксерокопію, завірену бібліотекою, наприклад.

Можна, звичайно, судді показати інтернет-сторінку «живцем» — на моніторі. Але підключений до Мережі комп’ютер до справи не підшиєш. Тим паче що спірну інформацію можуть видалити із сайту, довідавшись про позовну заяву. Серед наданих нотаріусами послуг у Законі «Про нотаріат» «завірення копій інтернет-сторінок» не значиться.

Найпростіший варіант — скласти звичайний акт фіксації змісту інтернет-сторінки, зібрати підписи трьох людей (для переконливості можна додати дискету зі збереженою на ній інтернет-сторінкою). В окремих випадках до справи підшивають просту роздруківку інтернет-сторінки, ніким не завірену, але це вже недогляд із боку суду.

При цьому далеко не кожен адвокат здатний довести, що розміщення інформації на сайті та її поширення — це одне й те саме. Тут уже потрібне неслабке логічне мислення (у РФ планують прямо зазначити в законі, що розміщена в Інтернеті інформація вважається поширеною у публічному місці).

Дехто працює відкрито

Задля справедливості слід зазначити, що не всі в Мережі працюють інкогніто. Окремі інтернет-видання чесно вказують власника й відповідають за свою діяльність. Інтернет-газета «Версії», що входить у видавничу групу «Телеграф», після опублікування статті про Приватбанк у грудні минулого року зіштовхнулася з масою судових позовів із боку приватних осіб. За позовами народних депутатів, декана В.Андрейцева та його вузу кілька справ програла «Україна кримінальна» (одного разу за фактом розміщення на цьому сайті документа з грифом «таємно» було навіть порушено кримінальну справу). Співробітник РНБО В.Сітар домігся через міськсуд Броварів Київської області спростування скандальної статті «Апокалипсис «свободен», розміщеної на сайті «Грані».

Наскільки відомо, у названих випадках відповідачі не змогли надати доказів, які підтверджували б достовірність поширеної інформації. А стосовно спірної інформації в усіх цивілізованих країнах прийнята так звана «презумпція вини» (хоча цей термін дуже умовний): доводити свою правоту зобов’язаний той, хто поширив інформацію.

Є й протилежні приклади. Юристам сайтів podrobnosti.ua і kandydat.com.ua знадобилося півдня, щоб Голосіївський суд столиці заслухав справу за позовом Міжрегіональної академії управління персоналом і в задоволенні позову відмовив. Печерський райсуд узагалі залишив без розгляду позов до власників podrobnosti.ua.

Попри всю недосконалість судової системи і карикатурність так званої малої судової реформи, тільки суд може вирішити, хто має рацію — журналіст чи ображений герой його статті.