«Я ПОРЕКОМЕНДУВАВ ПАВЛУ ЛАЗАРЕНКУ СВОГО АДВОКАТА»

У мас-медіа України вибухнув скандал через судову заборону публікацій в одному з тижневиків, що було розцінено як цензуру і наступ на свободу слова. Недавно заборону зняли. Попереду — подальші судові розгляди, бо екс-глава «Даміана-банку» пан Сидоренко, котрий нині живе у Швейцарії, вважає, що в публікаціях зачеплено його честь і гідність. Сума позову — близько 5 мільйонів доларів... Наш кореспондент зустрівся в Женеві з Юрієм Сидоренком, який мовчав кілька років, і взяв у нього ексклюзивне інтерв’ю.

Коротка довідка

У 1993—94 рр. Україна здійснила два великі контракти: з продажу за кордон авіагасу й із закупки нафтопродуктів. Ініціатором і «натхненником» контрактів був в.о. прем’єра України Юхим Звягільський, посередником — держпідприємство «Укрінвалютторг» (згодом перейменоване в «Різноімпекс», керівник — В’ячеслав Крамной), фінансовим агентом визначили комерційний «Даміана-банк» (глава — Юрій Сидоренко, віце-президент і економічний радник Звягільського — Олександр Дворянчиков, громадянин Росії). Наприкінці травня 1994 року невідомий стріляв у Володимира Бортника, котрий очолював держконцерн «Украгротехсервіс», через який відбувалися поставки й розрахунки. Сидоренко, Дворянчиков і Крамной залишили Україну й влаштувались у Швейцарії, де застосували якийсь банківський механізм, самочинно вилучивши близько 20 мільйонів доларів із банківського рахунку «Украгротехсервісу». Україна це розцінила як розкрадання, порушивши кримінальну справу на додаток до раніше порушеної за гасом (вважалося, що пальне було продано за викидною ціною на шкоду державі). «Даміанівців» посадили у в’язницю в Невшателі, потім випустили... А потім були довгі роки судових розглядів у Швейцарії...

Що сказав суд?

— Юрію Григоровичу, вас нині називають в Україні мало не головним душителем свободи слова — за вимогу зупинити публікації через суд. Прокоментуйте...

— Те, що я зробив, — новинка тільки для України. У країнах, які заведено називати демократичними, подібна практика є звичною. Причина — часто ЗМІ не можуть згодом компенсувати шкоду, заподіяну публікаціями, які суд визнає образливими й наклепницькими. У цьому зв’язку я перейнявся глибокою повагою до голови Верховного Суду України Віталія Бойка. Він дав інтерв’ю тій самій газеті й висловив задоволення, що судова влада нарешті стає на захист інтересів конкретної людини.

Позову не було б, опублікуй газета повне рішення швейцарського суду. Але було надруковано лише витяги з рішення та вільна інтерпретація вироку, причому з образливими для мене формулюваннями. Коли коротко, то в «гасовій» справі нас усіх визнано цілком невинними, а за нафтовим контрактом — що збитків Україні не заподіяно. Тобто нафтопродукти в Україну надійшли, а гроші за них, які нам був винен «Украгротехсервіс», ми забрали самосудом, без судового рішення. За що й одержали по 18 місяців умовно, а зовсім не за розкрадання коштів.

«...З аналізу ситуації, зробленого українською судовою владою при винесенні рішення про відсутність складу злочину в діях Звягільського, чітко випливає, що в цілому операція «Гленкура» виявилася сприятливою для сільського господарства, основної галузі країни... Крамной, Сидоренко і Дворянчиков, навіть скоївши акт самосуду через опір супротивної сторони в контракті й не використавши законні засоби, не діяли в дусі справжньої наживи, тим паче що більша частина спірної суми 19 млн. 925 тис. доларів США, схоже, справді була заборгованістю».

(П.п. 83 і 84 вироку швейцарського суду)

Почому нині адвокат?

— Думаю, про позов досить. Розкажіть про перебіг у Швейцарії слідства й суду, хто представляв українську сторону?

— 1996 року Генпрокуратура України офіційно оголосила, що передає всі матеріали нашої кримінальної справи для розслідування у Швейцарії, де було призначено спеціального суддю із слідства. Він приїжджав в Україну, допитував свідків, але, що цікаво, так і не зміг зустрітися з нашим основним обвинувачем, главою «Украгротехсервісу» паном Бортником... 1998 року справу передали в суд, і майже півтора року три професійні судді з величезним досвідом скрупульозно її розглядали. Залучалися різноманітні експерти, фахівці тощо. А після суду заступник генпрокурора України пан Обіход дав західному часопису інтерв’ю, яке вийшло під такою назвою: «У Невшателі суд не все зрозумів!». На мій погляд, це просто-таки смішно, якщо не образливо...

Генпрокуратура України найняла для роботи в процесі двох високооплачуваних адвокатів і боролася з нами навіть не на рівних, а з переважаючою силою. На запитання кореспондента швейцарського часопису «Хета» щодо підтримки держави й кількості залучених співробітників пан Обіход відповів: «В управлінні спеціальних справ, яким я керую, є 30 слідчих, 10 прокурорів, за потреби ми можемо звертатися до незалежних фахівців, і зараз нам допомагають понад 200 чоловік».

— Ви назвали адвокатів української сторони високооплачуваними. Що це означає, про які суми йдеться?

— Година роботи такого адвоката коштує порядку 300—350 доларів. Щоб підготуватися до подібного процесу, необхідно півтора-два роки. Плюс відрядні й інші витрати — Україні процес обійшовся в дуже серйозну суму.

— Але ж за рішенням суду ви повинні виплатити українській стороні компенсацію...

— Так, 30 тисяч франків або близько 20 тисяч доларів, що не компенсує витрати України.

Особливості національного розслідування

— Цю компенсацію вже виплачено?

— Ні, оскільки вирок не набрав законної сили, про що скажу трішки нижче. А поки що — декілька слів про тактику на суді української сторони, на мій погляд, не цілком коректну. Коли справу передають для розслідування з країни в країну, то, за міжнародними нормами, передаються й усі матеріали. Україна ж постійно щось залишала... Приміром, під час слідства у Швейцарії Генпрокуратура України не надала такий важливий документ, як перший допит Бортника, коли він перебував в Австрії на лікуванні після поранення (ми пізніше знайшли цей протокол). Там Бортник визнавав борг «Украгротехсервісу» за постачені нами нафтопродукти (понад 35 мільйонів доларів на момент замаху на нього), заперечив нашу причетність до замаху... Допит запротокольовано австрійською поліцією при українських слідчих. Чому документ не було надано слідству навіть після того, як ми наполягли на формальному запиті суду? А тому, що зруйнував би всі обвинувачення проти нас... І це не єдиний аналогічний випадок, був ще епізод у «гасовій» справі... Утім, українська сторона подала в цій справі апеляцію, яка ще розглядається у Швейцарії. Тобто, суворо кажучи, вирок поки що не набрав законної сили, і нас не можна визнати винними навіть у самовільному одержанні належних нам грошей, не говорячи вже про розкрадання.

Полковника — на палю!

Був при розслідуванні цієї справи ще епізод, який, можливо, мав стосунок до дій української сторони. 1996 року, після того як нас випустили з-під варти, у мене вдома пролунав дзвінок. Чоловік, що добре говорив російською, заявив, що турбує мене однофамілець, тільки Олександр. Мовляв, дуже хотів би зі мною зустрітися, щоб розповісти багато цікавого... Я, щиро говорячи, спочатку подумав, що це провокація. На зустріч усе-таки погодився, але попередив про неї своїх адвокатів і місцеву поліцію... Підійшов до мене чоловік віком за 40 років і розповів, що його, лікаря з України, ще за радянських часів направили на роботу в Африку. Там він зустрів і покохав швейцарку, на батьківщину не повернувся. Для Країни Рад став, ясна річ, злочинцем-неповерненцем, однак у Швейцарії узяв шлюб із цією жінкою, легалізувався, згодом склав потрібні іспити й одержав роботу лікаря. У листопаді 1994 року йому додому зателефонував чоловік, чия дружина колись лікувалася в Олександра в Союзі, а сам він працював у правоохоронних органах. Каже: Добридень, Сашо, я такий і такий, пам’ятаєш мене? Ми тут із хлопцями зараз у Невшателі, чи не могли б із тобою зустрітися? В Олександра саме нікого не було вдома, і він зрадів — стільки років ніякого контакту з краянами, а тут такий дзвінок... Погодився, приїхали п’ятеро чи шестеро чоловік, випили, закусили... Та й кажуть: знаєш, Сашо, ми загалом-то слідчі Генпрокуратури України! Твого племінника забрали в місцеву в’язницю, він вкрав в України 25 мільйонів доларів... Сходи до нього, умов, щоб половину повернув, тоді ми з нього обвинувачення знімемо... Олександр не розуміє, про що йдеться, твердить, що немає в нього ніякого племінника, а його продовжують умовляти. Мовляв, що ти заперечуєш, у вас одне прізвище, ви обидва з Краматорська, а тепер обидва в Невшателі — таких збігів не буває... Олександр стоїть на своєму, тоді несподівано його просять про послугу — залишити всю групу в домі на ніч! Мовляв, відрядні у валюті невеликі, а готелі дорогі... Погодився. Серед ночі Олександра розбудили. Один із групи попросив вийти на ганок (це приватний особняк), мовляв, є термінова розмова. Чоловік представився полковником СБУ Н. й почав говорити про те, що, мовляв, для Батьківщини ти, Сашо, досі злочинець, у тебе немає українських документів і ти ніколи не зможеш відвідати рідні місця. Але це можна владнати, якщо почнеш працювати на нас... Олександр, за його словами, ударив Н. у пику. Той полетів усередину дворика і ... сів на штахетник, по суті, на палю! Після чого підхопився й утік кудись у темряву.

Десь через годину, розповідав далі Олександр, пролунав дзвінок із місцевої лікарні, де він працював лікарем. Мовляв, лікарю, приїжджайте скоріше, тут якийсь росіянин увесь у крові, стверджує, що в нього стріляли. Розгніваний господар підняв непрошених гостей, попросив залишити будинок і поїхав у лікарню. Там уже поліція, розпочали розслідування... Інший лікар, котрий надавав потерпілому першу допомогу, раптом каже: добродії, це не схоже на вогнепальне поранення, кулі немає, зате є якісь дерев’яні тріски! Допитали Олександра, він і розповів, як усе було. Перевірити це було легко. У відповідь на такий поворот подій потерпілий Н. нібито... попросив у влади політичного притулку. Але його згодом вислали зі Швейцарії...

Вислухавши однофамільця, я сказав: «Це цікаво, але чим можеш підтвердити?» — «Можу надати офіційну виписку з лікарняного документа і сам готовий відповідати за свої слова де завгодно як свідок». І справді, наступного дня ця виписка була в мене, із прізвищем потерпілого, характером поранення тощо. А згодом цю історію цілком незалежно від Олександра підтвердив мені юридичний перекладач, котрий обслуговував нас.

— Ну і як, зрозумілого пояснення цій справі ви так і не одержали?

— Нам і так усе ясно, а проводити розслідування нікому не було потрібно...

Плата за закінчення допиту — мільйон доларів?

— Повернімося в 1994 рік. Що ви думаєте про замах на Бортника?

— За декілька днів до того, як стріляли в Бортника, я з достовірних джерел одержав інформацію, що на мене й на нього готується замах. Я йому запропонував: Володю, візьми мою охорону. Він відказав: це дурниці, я депутат, хто насмілиться... Це було десь 25 травня 1994 року. А 27 травня рано вранці мене забрали на допит у Генпрокуратуру, але в ролі кого допитували, так і не пояснили: чи то свідка, чи то підозрюваного... Мало того, змусили ще й протокол власноручно писати... А коли я попросив копію протоколу, сказали, що в них... копіювальний папір закінчився!

— А чому змусили вас писати, чим мотивували — своєю малограмотністю?

— Не знаю, не пояснили... Допит тривав годин шість-сім, мене просили дати компромат на Звягільського. Говорять: якщо даси те, про що просимо, ми тебе зробимо головою Нацбанку України! Я відповів, що до Ющенка нормально ставлюся, главою Нацбанку бути ніколи не мріяв, та й взагалі плату ви мені запропонували якусь... Відгонить від неї недобре. Словом, допит нічого їм не дав. А через кілька днів я дізнався, що стріляли в Бортника. І зрозумів — треба їхати, що й зробив того ж дня. Згодом до мене дійшли безглузді чутки: нібито я за те, щоб мене після допиту випустили з Генпрокуратури, запропонував керівництву групи... мільйон доларів! Це, ясна річ, безглуздя.

— Як же вам удалося безперешкодно залишити країну? А родина? І що за історія з якимось нібито викраденням Крамного з київського аеропорту, після чого він «виринув» у Швейцарії?

— Рішення виїхати з України в день замаху на Бортника дійшов не тільки я, те саме нам порадив зробити Юхим Звягільський. Була реальна небезпека... Я відчував, що відбувається щось страшне, тож заздалегідь вивіз родину, бо не міг в Україні забезпечити її безпеку. А сам пішов із квартири через чорний хід, моя охорона допомогла... Спочатку поїхав у Москву, потім — у Швейцарію. Але ще того дня, коли мене «запросили» на допит, я зумів передати, щоб Крамного попередили про події — адже потрібно було, щоб хоч хтось залишався на свободі. Він тоді прилетів із Відня. Його зустріли біля літака і «детективними методами» вивезли з аеропорту. Не заходячи додому, він залишив Україну...

Де ви зберігаєте мільйони Лазаренка?

— Юрію Григоровичу, ви багата людина? Коли так, то звідки у вас гроші, чи не кримінального вони походження?

— Так, я багата людина, офіційний мультимільйонер і при цьому громадянин України. Доходи декларую. Втім, кожна нормальна людина розуміє, що у Швейцарії інакше не можна. Звідки гроші? Я ж багато років займаюся бізнесом, із 1994 року сплачую податки у Швейцарії. І приїхав у цю країну офіційно, отримавши дозвіл тут працювати. А до того були аудиторські висновки й фінансові експертизи всіх моїх доходів...

— Подейкують, Павло Лазаренко — теж дуже багата людина... І ще кажуть, нібито ви з ним листуєтеся і, більше того, маєте стосунок до збереження легальних чи нелегальних капіталів Павла Івановича. Підтверджуєте?

— Українській Генпрокуратурі, відчувається, дуже кортить мене «пристебнути» до справи Лазаренка. Було кілька спроб. Якось мені зателефонував якийсь «доброзичливець» і сказав, що коли я не зміню свою позицію в справі «Даміана-банку», то будуть ініційовані обшуки в моїх офісах. Я повідомив у поліцію й адвокатам, що зроблено чергову спробу тиснути на мене. Через певний час до мене справді прийшла поліція та пред’явила запит української Генпрокуратури, де було сказано про необхідність зробити обшук і вилучити документи стосовно «Даміана-банку», а також щодо 10—15 фірм, нібито пов’язаних із справою Лазаренка. Мене запитали — чи визнаєте ви те, про що написано в документі? Я заявив, що відкрито співробітничатиму зі слідством, приховувати мені нічого і я добровільно надаю в розпорядження поліції свої приміщення для виконання необхідних дій. Ніяких документів, тим паче цінностей, що мають стосунок до справи Лазаренка, у мене немає.

— Обшукували толерантно чи, як інколи у нас, на кшталт «Мамай пройшов»?

— Якщо ти не чиниш опору, усе відбувається дуже коректно. У жодному разі не заподіюється моральна чи матеріальна шкода, тому на Заході до обшуку не ставляться, як до трагедії. Якби поліція під час процедури порушила закон, повірте, її співробітників відразу самих закував би в наручники інший підрозділ. Я в поліцейських тоді навіть зброї не побачив, не говорячи вже про камуфляж або маски... Адвоката не викликав, тільки повідомив його про події. Свідків, як у нас, не було, очевидно, своїй поліції тут довіряють. Домовитися, у разі чого, з нею неможливо, це виключено. Шукали довго, скрупульозно, але нічого, ясна річ, не знайшли. Я запитав: чому ви шукаєте матеріали у справі Лазаренка, який зв’язок між ним і мною? Вони відповіли, що, мовляв, Україна передала ваше, пане Сидоренку, поздоровлення пану Лазаренку з днем народження. І це все? Так, усе...

Про шкоду вітальних листівок

— То, виходить, було все-таки листування між вами й Павлом Івановичем...

— Листування не було, я з ним взагалі незнайомий. Ніколи не брав участь у спільних справах, наші комерційні інтереси не перетиналися. І з днем народження поздоровив один-єдиний раз, чисто по-людськи. Крім того, якось мені зателефонував знайомий, сказав: усі знають, що ти вмієш працювати з адвокатами, не міг би порекомендувати захисника для Лазаренка? Я погодився, але на цьому моя участь у справах Павла Івановича закінчилася. Отак із моєї подачі в Лазаренка з’явився адвокат метр Поль Гюллі-Харт, котрий, як ви знаєте, захищав і мене. Потім Генпрокуратура це інтерпретувала так, нібито нас із Павлом Івановичем зв’язують спільні інтереси…

P.S. Автор і редакція розуміють, що оцінка тих чи інших подій, дана паном Сидоренком, може грішити суб’єктивністю (крім моментів, підтверджених документами). Для надання матеріалу об’єктивності ми зв’язалися з заступником генпрокурора України Миколою Обіходом і попросили його прокоментувати справу «Даміана-банку». Проте пан Обіход від коментарю відмовився, підтвердивши лише наявність апеляції за «гасовим» епізодом.