«...ВОЗВРАЩАЙСЯ В СВОЙ СКАЗОЧНЫЙ ЛЕС»

Яким запам’ятає історія генерального прокурора України Михайла Потебенька? Що залишиться в пам’яті народній після того, як він залишить посаду? Вибірковість застосування кримінального закону, зведена в абсолют? Гучні справи, слідство з яких, напевно, не завершиться ніколи, резонансні розслідування, які вже закінчилися «пшиком», чи те, що він символічно пішов - у лавах комуністів? Може, це й не прикрашає, але журналісти, поза всяким сумнівом, запам’ятають і ніколи не вибачать йому як мінімум дві речі: заплутану мову, яку важко перекласти на літературну і яка буяє словами, котрих немає в словниках, і запеклий опір декриміналізації статті КК про наклеп.

Прихід до табору комуністів Потебенька не випадковий. Життєвий шлях нашого героя досить докладно описаний ним в автобіографічній книжці «Пошук істини», яку можна супроводити підзаголовком «Спогади самурая». Навіть епіграф до неї, хоч і належить перу француза Корнеля, цілком у дусі японських воїнів: «Я будь-яке лихо згодний винести, але не погоджуся, щоб постраждала честь». Уявлення про честь, утім, у кожного своє. На прес-конференції, яку він дав, очевидно, останньої на посаді генерального прокурора, М.Потебенько, зокрема, висловив переконаність, що вбивство журналіста Георгія Гонгадзе розкриють: «Справа Г.Гонгадзе - справа честі Генеральної прокуратури». Дуже показове визнання. І ще один нюанс. Після прийняття нового КК, який посилив відповідальність посвячених у таємницю слідства за її розголошення, дія статті дедалі більше ускладнила доступ до інформації про кримінальні справи, хоча виключенням як були, так і залишилися справи П.Лазаренка і Ю.Тимошенко. Їх, як і раніше, коментували охоче, докладно та багатослівно. І це - теж «справа честі» Генпрокуратури.

Михайло Потебенько народився 1937 року в селі Голенка Бахмацького району на Чернігівщині. На його дитинство випали війна, голод, від якого пухла сім’я. Заготовлену на зиму картоплю тоді вкрали мародери... Врятували сім’ю лише жолуді, на яких Потебеньки протягли до весни. Юридичну премудрість Михайло Олексійович освоював у Львівському юридичному інституті. Роботу розпочав у 60-х роках - в органах прокуратури Херсонської області. За свою трудову діяльність зустрічався з багатьма «діячами партії та уряду», які отримали в книжці «Пошук істини» більш-менш захоплені характеристики. За винятком Михайла Горбачова, до якого М.Потебенько непримиримий і якого звинувачує у всіляких злочинах - від зрадництва партії та розкрадання партійних грошей до організації путчу в серпні 1991 року.

Від усіх аргументів і оцінок мемуариста віддає риторикою радянських агіток. Ось як Михайло Олексійович оцінює Указ Верховної Ради України від 30 серпня 1991 року про заборону діяльності Компартії України: «У мене як у прокурора таке рішення викликало обурення насамперед тому, що були проігноровані законні права тисяч безневинних людей, які належали до Компартії, вину яких не доведено, і щоб усвідомити це, непотрібні глибокі знання законодавства. Указ позбавив мільйони людей гарантованого Конституцією права на громадські об’єднання». Не будемо заднім числом вирішувати остаточно вирішене Конституційним судом питання. Хоча вагомим аргументом проти реанімації Компартії могло б бути нагадування про основний принцип її діяльності - демократичний централізм, за реалізації якого думка і провинність чи непровинність одного члена партії нічого не визначають.

Як відомо, бусі-до (дослівно - шлях воїна), своєрідний кодекс самурая, передбачає відданість сюзерену й готовність віддати життя за його честь. Істинний самурай навіть радий зробити собі харакірі, якщо цю саму честь відстояти не вдасться. Михайло Потебенько своє харакірі використовував двічі, подаючи у відставку. Рух, загалом невластивий вітчизняним чиновникам, готовим проковтнути будь-які образи та підозри, аби всидіти у своїх хитких, але м’яких кріслах.

Вперше заяву з вимогою про обрання нового генпрокурора і прохання про свою відставку Потебенько подав 2 вересня 1991 року - незабаром після путчу. Вона була наслідком його конфлікту з першим секретарем ЦК КПУ Станіславом Гуренком й звинуваченнями в підтримці Михайлом Олексійовичем ГКЧП, які пролунали на засіданні Верховної Ради України. Потебенько, котрий вважав себе єдиним захисником Конституції, пише: «Чи придбав я що-небудь унаслідок такої своєї позиції, чи втратив? Про це я тоді не розмірковував, просто інтереси законності для мене були вищими за власні. На цьому особисто для себе я втрачав. Та не шкодую з цього приводу. Є ще людська гідність, яку я завжди намагався зберегти».

Наступного дня, 3 вересня, він одержав наказ про задоволення прохання про відставку. З призначенням на посаду генерального прокурора України Віктора Шишкіна Михайло Потебенько спочатку справді чимало втратив. Попрацювавши пару місяців начальником управління кадрів української прокуратури, він був переведений заступником прокурора рідної Херсонської області, а потім прокурором Київської області. На цій посаді він пережив генпрокурорство Владислава Дацюка, а з призначенням генеральним Григорія Ворсинова розпочався і ренесанс Потебенька, який поміняв крісло обласного прокурора на столичне. Зацікавлені люди пам’ятають різкі, критичні виступи прокурора Києва та члена колегії Генеральної прокуратури Михайла Потебенька на адресу її керівництва за тих часів, коли вищу наглядову інстанцію країни очолював в.о. г.п. Олег Литвак. Вимогливість і принциповість столичного прокурора не залишилися непоміченими. «Президент прийняв рішення про моє повернення на посаду генерального прокурора України. Чим керувався Президент - знає лише він. По-моєму, це було зумовлено не лише добрими стосунками до мене...» - пише генпрокурор, який знайшов нового сюзерена.

Захоплюючись мужністю начальника відділу Прокуратури СРСР з нагляду за слідством в органах Держбезпеки Віктора Ілюхіна, який свого часу порушив кримінальну справу проти Михайла Горбачова, чинного тоді президента, сам Михайло Олексійович санкціонував порушення справ проти сильних світу цього, тільки коли був твердо переконаним у підтримці мешканців вулиці Банкової. У розпал «касетного скандалу», коли опиратися не було сенсу, до прокуратури, звичайно, викликався для допиту глава президентської адміністрації Володимир Литвин (і навіть не раз), а сам пан Потебенько їздив на Банкову допитувати Президента (цікаво, чи їздив у Кремль Ілюхін?). І, звісно ж, він переконався, що на того звели наклеп. Непотрібна багата уява, щоб уявити собі той «допит»!

Зрештою, звинувачення Михайла Потебенька в зловживаннях і непрофесіоналізмі його команди досягли такої напруги, що Верховна Рада голосувала за недовіру йому. Рятувальне коло генеральному прокурору кинули тоді вдячні комуністи. Та інші члени українського політикуму продовжували нагнітати обстановку, і на злеті скандалу генеральний прокурор усе-таки подав прохання про відставку. І хоча обгрунтовувалося воно здоров’ям, яке похитнулося (у що можна повірити, з огляду на вік і присутність у перші дні аварії на ЧАЕС), зрозуміло було, що зачеплено було честь.

Шлях воїна триває - усупереч підступам провокаторів і численних публікацій про зловживання М.Потебенька, членів його родини та його підлеглих. Як правило, підкріплених документальними підтвердженнями. Не відповідаючи на звинувачення по суті, генпрокурор дивиться в корінь, указуючи на замовників публікацій, які ганьблять його. Людей, за його словами, глибоко непорядних, які безуспішно намагалися домовитися з прокурором про поблажливість щодо їх незаконних витівок. Важко так жити, тому не здивуюся, якщо доповнене перевидання «Пошуку істини» називатиметься «Боротьба».

Звичайно, боротися наодинці з воістину величезною кількістю ворогів не під силу навіть загартованому воїну. Та Михайло Олексійович не самотній, він оточений соратниками. Прокурор Києва Юрій Гайсинський, якого Потебенько витягнув з адвокатського небуття, до котрого той потрапив свого часу, коли Верховна Рада зняла його з посади заступника генпрокурора. Олексій Баганець, добрий знайомий генпрокурора ще за херсонських часів, якому він теж дав другий шанс. Як відомо, О.Баганця свого часу зняли з посади прокурора Дніпропетровської області. Нинішній прокурор тієї самої області Володимир Шуба - один із фігурантів «касетного скандалу». Заступник генерального Микола Обіход. Це вони нині визначають що з того, що відбувається в нашій країні, законно, а що - ні. Їх Михайло Потебенько не вважає прикладом для молодого покоління. Ніхто не має права звинувачувати їх у чомусь, винною людину визнає лише суд. Та за багато років роботи цієї команди в той самий суд була направлена лише одна резонансна справа - з убивств Євгена Щербаня та Вадима Гетьмана. Інші, включаючи справи по керівнику ЄЕСУ, дедалі розслідуються та розслідуються. Вже майже всі їх фігуранти сховалися в лагідній тіні депутатської недоторканності, а караван йде...

Багато років у Генеральній прокуратурі працювала Ольга Колінько, яскрава особистість, нічний кошмар Юхима Звягільського і Юрія Спіженка. Можна говорити про її гарячність і упередженість до тих, кого вона вважала злочинцями. Але її мундир чистий навіть від підозр. Два заступники генерального - Ольга Колінько і Богдан Ференц, були першими, вичищеними з цього органу з приходом у будинок на Різницькій М.Потебенька. Та якщо переведення професіонала й хорошого організатора В.Ференца подалі від Києва - прокурором однієї з областей, а після і геть із цієї організації, можна пояснити простими ревнощами або навіть розправою із сильним конкурентом (після обрання Олега Литвака нардепом саме Ференц виконував обов’язки генпрокурора і вважався «прохідним» у парламенті) і прагненням мати в обласних прокурорах «своїх» людей, те, що з прокуратури пішла Ольга Колінько, викликало чимало запитань. Прес-служба генпрокурора пояснювала тоді цю відставку відмовою Колінько підкоритися законним вимогам генерального віддати загальний нагляд, який Ольга Михайлівна курирувала довгі роки. Мовляв, загальний нагляд - прерогатива першого заступника. Та від О.Колінько загальний нагляд, спочатку переданий М.Гарнику, на тривалий час перейшов до рядового заступника О.Баганця, а потім - до такого самого ж рядового заступника С.Винокурова. Добір кадрів генеральним прокурором чимось нагадує спробу пов’язати підлеглих повною залежністю від своєї волі - стара радянська апаратна школа хоч-не-хоч та й вилізе.

Як розповідають люди поінформовані, збираючись приступити до виконання своїх депутатських обов’язків, Михайло Потебенько хотів би призначити в.о. генпрокурора свого заступника Олексія Баганця, шанси якого на завершення розслідування хоча б найрезонансніших справ професіонали оцінюють дуже скептично. Доля «справи Гонгадзе», розслідування якого курирував Баганець, - кращий тому доказ.

Михайло Олексійович Потебенько і з рушницею лісом походити любить, і своїм господарством зайнятися, ностальгуючи за сільським дитинством. Його дача в Кончі-Заспі доглянута й радує око. Особливою любов’ю хазяїна завжди користувалися гуси. За своїми улюбленцями Михайло Олексійович доглядав сам, а за його відсутності за ними доглядали люди в камуфляжі. На жаль, нещодавно птицю довелося роздати - Потебенько пояснив це нестачею часу для догляду за нею.