ВБИВЦЯ АЛЕКСАНДРОВА ПРОДОВЖУЄ ВБИВАТИ Й НИНІ

«Справа про жорстоке вбивство директора слов’янської телекомпанії «Тор» Ігоря Александрова практично розкрито, слідству відомі виконавці й замовники злочину, причому одного з виконавців затримано. Цю новину з невеличкими проміжками по черзі озвучили високі посадовці. Першим заявив про розкриття справи Александрова Президент України Леонід Кучма... Про те, що людину, підозрювану в убивстві журналіста, заарештовано й вона дає показання, повідомив пресу в Слов’янську заступник генерального прокурора Сергій Винокуров».

Так починалася стаття під заголовком «Вбивцю Александрова заарештовано», що прикрашала першу шпальту однієї з донецьких газет 28 серпня 2001 року...

11 грудня 2001 року заступник генерального прокурора Сергій Винокуров, котрий особисто курирував розслідування вбивства, дав у Слов’янську прес-конференцію, на якій повідомив, що слідство в справі було завершено 26 листопада, а сьогодні він особисто підписав обвинувальний висновок щодо Юрія Вередюка і прийняв рішення про передачу справи в донецький апеляційний суд. «У справі проведено десятки експертиз, — сказав С.Винокуров, — і те, у чому обвинувачується Вередюк, — а він обвинувачується в убивстві з корисливих міркувань, — матеріалами справи, ми вважаємо, безперечно, доведено».

На цій же прес-конференції «...Сергій Винокуров із певною зневагою — як від настирливої мухи відмахнувся — відмовився коментувати слова двох колишніх офіцерів краматорського ВБОЗу М.Сербіна й О.Солодуна. Герої найрезонансніших програм І.Александрова, у яких називалися конкретні прізвища й факти злочинного зв’язку кримінальних і правоохоронних структур області, обвинувачували в організації вбивства Александрова слов’янського підприємця Олександра Рибака та свого колишнього начальника Володимира Бантуша. «Цю версію перевірено в числі інших, — сказав заступник генпрокурора, — вона не має підстав». Це вже з публікації «ДТ» дворічної давнини...

І ось, майже через два роки минулого тижня Україна та світ знову дізналися про затримання виконавців, замовників і організаторів убивства Ігоря Александрова. Спочатку Генпрокуратура, а потім СБУ заявили про арешт 10 учасників і лідерів організованого злочинного угруповання «17-та ділянка», причетних до вбивства журналіста.

Крім того, як сказано в прес-релізі Служби безпеки України, «відповідно до завдання Генеральної прокуратури України, для проведення слідчих дій із метою розкриття вбивства журналіста й інших злочинів у м. Київ із різних регіонів України співробітниками СБУ України етаповано ще 7 членів угруповання, які вже відбувають покарання або перебувають під слідством за інші злочини». Пресі не називаються прізвища цих людей, мабуть, у зв’язку з таємницею слідства. Але сьогодні це вже таємниця Полішинеля.

Проте, спочатку трішки історії.

13 квітня 2001 року, у прямому ефірі програми Ігоря Александрова колишні краматорські вбозівці Олег Солодун і Михайло Сербін уперше заявили про те, що в них є записана в Дюссельдорфі аудіокасета, де зафіксовано, як якийсь Костянтин Яворовський розповідає лідеру організованого злочинного угруповання «17-та ділянка» Дмитру Герману про вбивство іншого керівника цього ОЗУ на прізвисько Єрмак. Під час розмови звучить прізвище «хазяїна» найвпливовішої в той час у Слов’янську фірми «Укрліга» — Олександра Рибака. Більше того, співрозмовники називають його мозковим центром низки вбивств. На цій же касеті розповідається про зв’язки злочинного угруповання з донецькими правоохоронними органами.

Ігор Александров тоді живо відгукнувся на цю інформацію та запросив екс-вбозівців на чергову передачу, де планувалося оприлюднити вже результати експертизи «дюссельдорфської» касети. Проте 3 липня на журналіста скоєно замах, а ще через чотири дні, не опритомнівши, Александров помер у лікарні. Здавалося б, мотиви вбивства очевидні. Але Донецька обласна прокуратура, у провадженні якої перебувала справа, «посилено» розкриваючи вбивство, навіть не допитує Солодуна й Сербіна. Вже 27 липня 2001 року, вважаючи мотиви вбивства журналіста очевидними й бачачи небажання донецьких слідчих шукати істину, Солодун і Сербін на прес-конференції в Донецьку відкрито назвали організаторами вбивства Александрова ще кількох людей «групу Рибак–Яворовський–Бантуш (колишній начальник Краматорського ВБОЗу. — Авт.)».

Після публікації в «ДТ» за підсумками тієї прес-конференції, у Слов’янськ, за вказівкою Леоніда Кучми приїхали генпрокурор М.Потебенько, міністр внутрішніх справ Ю.Смирнов, заступник голови СБУ Ю.Вандін, народні депутати Юрій Кармазін і Геннадій Васильєв. На прес-конференції Ю.Смирнов знову заявив журналістам, що все, про що говорили Солодун і Сербін, «не підтвердилося».

Потім у цій епопеї з’являється Юрій Вередюк, відбувається суд над ним і виправдання в зв’язку з недоведеністю злочину. Верховний суд частково скасовує це рішення й відправляє справу на дорозслідування. Ним знову займається Донецька облпрокуратура. «Займається» голосно сказано, позаяк у грудні минулого року прокурору області Віктору Пшонці було винесено догану за «незабезпечення належного нагляду за розслідуванням кримінальної справи за фактом убивства журналіста Ігоря Александрова». Про це Святослав Піскун заявив у парламенті країни. Тоді ж у Верховній Раді було сказано, що до розслідування залучено колишніх краматорських вбозівців Солодуна й Сербіна. До цього, у серпні 2002 року, на особистій зустрічі з генпрокурором вони знову розповіли те, про що протягом останніх років говорили постійно, у черговий раз передали слідству «дюссельдорфську касету» й інші матеріали, а також, на прохання генпрокурора, подали йому план реалізації цих матеріалів.

І ось на початку серпня нинішнього року Донецький регіон сколихнула інформація про те, що в Києві заарештовано Олександра Рибака й Костянтина Яворовського. До цього було відомо, що в ізолятор СБУ з Донецької області етаповано членів угруповання «17-та ділянка», зокрема згадуваного вище Дмитра Германа. Уже останнім часом з’явилися дані про арешт брата Рибака — Дмитра. Тобто, усі ці затримання цілком вписуються в схему, про яку з дня вбивства кричали глухим потебенькам, смирновим, вандіним, кармазіним і пшонкам Солодун і Сербін. Цьому ж є неофіційне, але компетентне підтвердження з джерел у вищих правоохоронних структурах у Києві. Сюди ж можна додати особисту подяку генпрокурора «колишнім співробітникам правоохоронних органів», опубліковану в офіційному повідомленні Генпрокуратури про розкриття вбивства Ігоря Александрова.

Тобто тепер можна впевнено говорити про те, що реальні виконавці, організатор і замовник убивства Ігоря Александрова справді відомі правоохоронцям. Але паралельно з радістю за професіоналізм спільної слідчо-оперативної групи Генпрокуратури й СБУ виникає і тривога: чи буде на суді сказано всю правду про цю справу? Чи доживуть його основні фігуранти до суду? Чи доживуть до нього ті ж таки Солодун і Сербін? Адже якщо відкинути ейфорію і подивитися на перспективу справи Александрова, то стає очевидним: затримання замовників і виконавців убивства не стільки дає відповіді на запитання, скільки ставить їх.

Приміром, хто обдурив Президента, підсунувши йому, і через нього всьому світу, брехливу версію про Вередюка? Хто відповість за фальсифіковану справу Вередюка та його незаконне утримання під вартою? А за його смерть?

Або, яких висновків повинно дійти керівництво країни та правоохоронних органів як мінімум про професіоналізм того ж таки Сергія Винокурова, Юрія Вандіна, Юрія Смирнова, Миколи Джиги, донецьких прокурора й начальника міліції Віктора Пшонки та Володимира Малишева, а також ще кількох десятків погононосців із великими й малими зірками?

Та й чи тільки в непрофесіоналізмі справа? Адже якщо Ігоря Александрова вбило угруповання Рибака–Яворовського, то убило воно його за журналістську діяльність, про що і заявив перший зам.генпрокурора Шокін. І єдиним мотивом для цього були телепередачі журналіста з екс-вбозівцями Сербіним і Солодуном. Отже те, про що вони говорили в цих ефірах — про зв’язки бандитів і правоохоронців, — правда. Тоді чому ні прокуратура, ні міліція не реагували на це процесуально? Чому очевидні факти постійно «не підтверджувалися» десятками міністерських комісій? Хто відповість за вбивства слов’янських підприємців Кулі й Собка, про підготовку яких попереджали Сербін і Солодун? Хто, нарешті, відповість за злочинну бездіяльність правоохоронних органів, через яку стало можливим убивство Ігоря Александрова? Адже задовго до нього в донецьких прокурорів і міліціонерів були всі підстави притягнути людей, обвинувачених нині в убивстві журналіста, за причетність до низки інших «мокрих» справ. У розпорядженні автора цих рядків є документи, які підтверджують, що в донецької міліції вже тоді були матеріали для цього як мінімум у справі вбитого Олександра Собка, але міліція не давала їм ходу.

А чим пояснити той факт, що ще в березні 2001 року, тобто за три місяці до вбивства Александрова, в інформаційний центр УМВС у Донецькій області надійшла «вимога» із запитом про інформацію на заарештованого нині Олександра Рибака? Будь-який оперативник знає, що такий запит є необхідним заходом перед тим, як завести на людину ОРС (оперативно-розшукова справа). Коли в оперативного працівника вже є непоодинокі оперативні дані, що дана особа займається протиправною діяльністю, така вимога надсилається, щоб дізнатися, чи не перебуває вже ця людина в міліцейській розробці. Після такого запиту начальник органу (у нашому випадку начальник Донецького обласного УБОЗу Ігор Бєлозуб) або санкціонує ОРС, або обгрунтовано забороняє його. Останнє буває рідко, бо коли оперативник говорить, що є дані про злочинну діяльність людини, то начальнику потрібні вагомі аргументи, щоб проігнорувати їх. Тож логічно припустити, що пан Бєлозуб, після вже озвучених обвинувачень на адресу Рибака з боку Солодуна й Сербіна, а також показань про його причетність до вбивства Олександра Собка, одержаних від також етапованих нині в Київ Лисицького й Петренка, як професіонал погодився на ОРС. Отже, за три місяці до убивства Александрова О.Рибак перебував у розробці донецького УБОЗу! Це означає, що за ним велося зовнішнє стеження, про нього збирали інформацію з місця проживання й роботи, працювали агенти, які інформували про його життя... І все-таки Александрова вбивають. Чи не тому, що донецьким правоохоронцям була вигідна смерть журналіста, котрий викривав їх у своїх програмах?

14 листопада 2001 року група під керівництвом заступника начальника Управління карного розшуку МВС Чечела затримала в Краматорську О.Рибака, який перебував тоді в розшуку. Відпрацювання щодо замовних убивств Собка, Кулі, Єрмакова (також розкритих нині Генпрокуратурою) й Александрова очолив тоді особисто прокурор області В.Пшонка. Якби це робилося реально, а не імітувалося, то він не зміг би уникнути слідчих дій із Сербіним і Солодуном. Але цього не сталося, і Рибак чомусь вийшов на волю...

А про що може розповісти, уже цитована в попередніх публікаціях «ДТ» й залишена тоді без уваги правоохоронцями, книга відвідувань очолюваної Рибаком фірми «Укрліга»? Ось цитата зі статті 2001 року: «Але найтісніші контакти Олександр Рибак підтримував із правоохоронними органами. Телефони Бантуша (колишній начальник Краматорського ВБОЗу), котрий в інтерв’ю газеті «Салон» 24 серпня 2001 року заявив: «І немає даних про те, що я з ним (Рибаком. — Авт.) якось пов’язаний», — мало не на кожній сторінці. Часто миготять прізвища й мобілки співробітника відділу з тяжких злочинів УМВС у Донецькій області Соркіна, начальника Слов’янського міськвідділу СБУ Зінченка, прокурора Слов’янська Коршикова, не встановленого Валерія Івановича з СБУ, співробітника обласного карного розшуку Шломіна, прокурора відділу з нагляду за дотриманням законності в спецпідрозділах із боротьби з організованою злочинністю Пожуя та багатьох інших. Характер цих контактів легко простежується за датами та змістом записів. Про що, приміром, може говорити запис, зроблений 12 квітня (за день до виходу останньої програми Александрова «Без ретуші» за участю Сербіна й Солодуна, коли вони заявили про наявність результатів експертизи, викривальної для Бантуша й Рибака, касети): «Без ретуші» 19.30. Сербін, Александров, Солодун»? Це притому, що, як запевняють співробітники телекомпанії, навіть вони дізнавалися про зміст програм уже під час ефіру».

У цій низці цілком логічно — і воно повинно стояти не на останньому місці — стоїть питання про законність та обгрунтованість звільнення Сербіна й Солодуна з органів, коли вони почали боротися з угрупованням Рибака–Яворовського–Бантуша. Не менш актуальним залишається й питання про їх охорону сьогодні, коли з ворогів одного ОЗУ вони, як свідки, перетворилися на ворогів угруповання в погонах...

Загалом, за логікою та за справедливістю, фінальна частина справи Александрова повинна стати початковою стадією справ про чергових «перевертнів». Це не заклик до передвиборного «розриву» Донецької області (судячи зі збігу в часі роботи в Донецьку комітету Ольги Колінько та заяв генпрокуратури про розкриття вбивства журналіста, справа Александрова цілком може стати приводом для цього. І ця обставина — використання вбивства журналіста для розбірок між київським і донецьким кланами лише підкреслює цинізм влади), — це вимога поламати в усій країні систему, яка вможливлює вбивства неугодних. Бо поки ця система працює, поки люди, котрі фактично скоюють посадові злочини, залишаються безкарними, вона вбиватиме і вбиває нині. Адже озираючись назад, чітко видно, що весь цей час можливість розкриття справи Ігоря Александрова постійно висіла на волосинці порядності окремих людей. Спочатку Солодуна й Сербіна, потім екс-депутатів Хмелевого й Шеховцова, потім судді Корчистого, потім парламентарія Володимира Стретовича, слідчих Генпрокуратури... А якби Сербін і Солодун замовкли? Якби злякався суддя Корчистий? Якби махнули рукою депутати й журналісти? — Вередюк досі був би «вбивцею», а справжні вбивці продовжували б убивати.