Утопія чи здоровий глузд?

Якщо до реформування судочинства, судоустрою та до наведення елементарного порядку в судах поставитися серйозно, зі знанням справи і з почуттям здорового глузду, то можна за два-три роки забути про сьогоднішній безлад і повернути українському судочинству втрачені позиції. При цьому не лише не просити в держави додаткових коштів, а ще й зекономити сотні мільйонів гривень.

Основою основ судової реформи повинно бути розуміння того, що судді не жерці, яких обожнюють як священну індійську корову, а звичайні люди, покликані не вершити якесь абстрактне правосуддя, а виконувати відповідальну буденну роботу, в суворій відповідності з вимогами чинного законодавства та в розумні строки.

Отже — декілька пропозицій щодо судової системи України.

Почнімо з Конституційного суду України. Він має складатися з п’яти-семи суддів (більше просто не потрібно — великий кількісний склад суду ніколи в судочинстві не переходить у якість). Це мають бути не просто вчені з науковим ступенем не нижче доктора юридичних наук, а найкращі, загальновизнані юридичною науковою елітою уми правової науки України.

Тоді судді Конституційного суду України не будуть втрачені для наукової та викладацької діяльності, не будуть позбавлені можливості сіяти розумне, добре й вічне, оскільки Конституційний суд не матиме великої кількості роботи. Якщо запровадити правило невідворотного припинення повноважень (тобто прямої відповідальності за порушення Конституції) тих народних депутатів, які проголосували за прийняття закону, визнаного Конституційним судом таким, що суперечить Конституції, тобто антиконституційним, то антиконституційних законів в Україні просто не буде: парламент під загрозою припинення депутатських повноважень жодного такого закону не ухвалить. Те саме буде і з президентськими указами та іншими нормативними актами.

Крім цього, Конституційний суд необхідно позбавити права тлумачити закони. Це не його робота. По-перше, досі ніхто в українській правовій науці чи в рішеннях КСУ, постановах пленумів Верховного суду України так чітко й не розмежував, чим відрізняється по суті поняття «тлумачення» правової норми від «роз’яснення». Якщо висновки, які сьогодні надає Верховний суд щодо чинного законодавства, є «роз’ясненням» закону, то складно навіть уявити, що ж тоді є його «тлумаченням»?

По-друге, тлумачення не зовсім зрозумілої правової норми завжди має наслідком вихід за межі того, що буквально в цій нормі записано, а отже, по суті наповненням такої норми новим додатковим змістом, якого в ній не було. Тобто фактично має місце така собі законотворчість органів судової влади, що суперечить принципу розподілу державної влади, зокрема, на законодавчу і судову. Виключна прерогатива, право та обов’язок творити закони, чіткі й зрозумілі для всіх, належить законодавцеві. Якщо законодавець припустився помилки, ухваливши неякісний, не зрозумілий для застосування закон, то саме він і повинен виправити допущену помилку, бо ніхто, крім нього, не знає краще, яка саме ідея закладалась у спірну правову норму, яким саме чином законодавець мав намір урегулювати ті чи інші правовідносини. Тому виключне право тлумачити закони має належати Верховній Раді України, яка їх ухвалила. Право ініціювати роз’яснення закону можна надати голові Верховної Ради України, президенту України, головам Конституційного та Верховного судів, міністру юстиції України.

Верховний суд України. Від авторитету, який мав Верховний суд за радянських часів, не залишилося і половини. Сьогодні жоден з професорів права, поважаючи себе, вже не наводить як приклад правильності розуміння та застосування чинного законодавства практику Верховного суду України, настільки вона є неоднозначною і непослідовною. Коли читаєш положення статті 47 Закону України «Про судоустрій України» в тій частині, де головним завданням діяльності Верховного суду України визначається «забезпечення однакового застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції», хочеться сміятись і плакати одночасно. Про яку повагу до правових позицій Верховного суду України, визначених, зокрема, в постановах пленуму цього суду, може йтися, якщо самі ж судові палати Верховного суду України при касаційному чи за винятковими обставинами розгляді конкретних справ часто приймають рішення всупереч цим правовим позиціям? А відомий лист голови Верховного суду України про рекомендаційний характер постанов пленуму Верховного суду України, який став фактично прямим роз’ясненням судам нижчих інстанцій щодо можливості ігнорувати висловлені офіційно правові позиції Верховного суду?

Зрозуміло, що в нижчих судах ситуація з однаковим застосуванням чинного законодавства ще гірша. Маємо, м’яко кажучи, непоодинокі випадки прийняття судами однакового рівня та однієї юрисдикції, а інколи одними й тими ж колегіями суддів цілковито протилежних рішень в одній і тій самій категорії справ. Для прикладу: на розгляді в судах адміністративної юрисдикції не так давно перебувало близько десятка справ за позовами колишніх працівників Кролевецької санепідемстанції Сумської області про перерахунок їм пенсії у зв’язку з роботою протягом червня-липня 1986 року вахтовим методом у зоні Чорнобильської катастрофи. І в цьому десятку справ є чотири різні рішення (три — Вищого адміністративного суду України та одне — Верховного суду України), які набрали законної сили і якими по-різному вирішено ці абсолютно ідентичні справи!

Починаючи з листопада 2004 року, коли Верховний суд України, ухваливши руками Судової палати в цивільних справах знамените політико-правове рішення щодо проведення третього туру виборів президента України, відчув азарт і смак політичної боротьби, така боротьба для Верховного суду стала практично безперервною. Чого лишень варте рішення Ради суддів України привласнити собі повноваження призначати суддів на адміністративні посади? Рада суддів привласнила не лише ці повноваження, а й повноваження Верховної Ради України, оскільки відповідно до пункту 14 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, питання судоустрою, у тому числі й порядок призначення суддів на адміністративні посади.

Водночас звичною стала традиція Верховної Ради України вже навіть усвідомлено приймати закони, які завідомо суперечать Конституції України. При дилетантському, з точки зору юридичної науки, складі Верховної Ради дивно, що вона взагалі спроможна ці закони ухвалювати. Але той факт, що до аналогічної практики вдався суддівський корпус та ще й на найвищому рівні, свідчить про абсолютну правову анархію в Українській державі, у тому числі і сфері судочинства.

Складається враження, що і Рада суддів України дещо змістила акценти своєї діяльності і з органу суддівського самоврядування, покликаного захищати законні права та інтереси суддівського корпусу, потроху перетворюється на таку собі інквізиційно-каральну структуру для суддів. Для прикладу: роками тисячі суддів судяться в судах (цікаво звучить?) то з приводу виплати компенсації за формений одяг, то за належний рівень заробітної плати, то з приводу відшкодування різниці в заробітку, втраченого у зв’язку із поширенням на суддів податку на прибуток фізичних осіб тощо. Не гоже суддям судитися у своїх же судах, неправильно це! Отут би Раді суддів України вивчити ці питання і за наявності законних підстав подати один позов в інтересах усіх суддів одразу. І справі кінець. Але ж ні, не царська це справа. Керувати кортить.

Що хотілося б бачити у Верховному суді України? Та просто повернути те, що було не так давно, двадцять років тому, — Верховний суд у кількості близько двадцяти суддів (більше ніж двадцять не можна, тоді просто не зуміють дійти спільної думки), кожен з яких — незаперечний авторитет, глиба. І такі судді у Верховному суді є.

Крім особистостей, Верховному суду необхідно повернути і відповідний статус, яким передбачити, зокрема, що «керівні роз’яснення пленуму Верховного суду України є обов’язковими для судів, інших органів і службових осіб, що застосовують закон, по якому дано роз’яснення». Причому такі роз’яснення Верховний суд повинен надавати не через роки після виникнення правового конфлікту, а невідкладно. Кожен суддя, який при розгляді справ відійшов від положень чинного законодавства, зокрема й від керівних роз’яснень пленуму Верховного суду України, має бути притягнутий до визначеної законом відповідальності. І така відповідальність повинна мати невідворотний характер.

На завершення ще кілька конкретних пропозицій щодо судоустрою.

Усі призначення на посади та звільнення з посад суддів Конституційного суду України, судів загальної юрисдикції та прокурорів усіх рівнів здійснюються Вищою радою юстиції, яка діє на постійній основі і формується шляхом обрання до її складу один раз на п’ять років прямим народним волевиявленням по одному високоморальному, з відповідною освітою (не нижче кандидата юридичних наук) представнику від АР Крим, областей, міст Києва та Севастополя. При цьому істотно спрощується процедура призначення суддів на посади та звільнення їх з посад (в усякому разі фактів майже дворічної тяганини щодо звільнення суддів після досягнення ними 65-річного віку точно не буде) і виключається вплив на формування суддівського та прокурорського корпусу органів законодавчої і виконавчої влади.

Вища рада юстиції утворює в кожній області, містах Києві та Севастополі постійно діючі кваліфікаційно-дисциплінарні комісії суддів і прокурорів, які працюють на постійній основі. (При цьому прокуратура, за Конституцією, входить до системи органів судової влади.) Зазначені комісії здійснюють контроль за організацією діяльності судів, дотриманням правил трудового розпорядку, строків розгляду справ при абсолютному невтручанні в ухвалення судових рішень, розглядають скарги щодо організації роботи судів, вирішують питання дисциплінарної відповідальності суддів, крім звільнення їх з посади. Аналогічні повноваження — і щодо працівників прокуратури.

Особливо необхідно підкреслити, що всі члени Вищої ради юстиції, члени кваліфікаційно-дисциплінарних комісій суддів і прокурорів працюють на постійній основі з підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку: кожен робочий день — на робочому місці у Вищій раді юстиції чи кваліфікаційно-дисциплінарній комісії. Тоді про відсутність кворуму в цих структурах можна буде забути назавжди. Обов’язки голови Вищої ради юстиції члени ради юстиції виконують почергово впродовж шести місяців без права повторного призначення, починаючи зі старшого за віком. При цьому ніяких спеціальних кабінетів голова не має. Як і заступники голови.

Аналогічною процедура призначення на адміністративні посади має бути і в судах. Головами судів (усіх без винятку) призначаються, за рішенням зборів суддів, судді з найбільшим стажем судової роботи строком на один рік без права повторного призначення (за винятком випадків, коли в судах з невеликою кількістю суддів усі судді вже призначалися головами суду). Заступник голови суду призначається зборами суддів на один рік на пропозицію голови суду.

Чому пропонується така проста процедура призначення на посаду голови та заступника голови судів усіх рівнів? Та тому, що з погляду процесуального законодавства в центрі судочинства є лише одна посадова особа — суддя. Посади голови суду, за окремими винятками, не існує взагалі. Певними повноваженнями щодо організації роботи суду голову суду наділяє лише Закон «Про судоустрій України». Проте і в цьому випадку голова суду щодо суддів жодних повноважень управлінського чи іншого характеру не має, в тому числі і щодо вирішення питань дисциплінарної відповідальності суддів. І це правильно, бо такою є практика європейських та інших цивілізованих держав. Але в Україні, як завжди, вирішили вдосконалити свій суддівський велосипед. Тому для надання голові суду більш високого статусу, ніж це передбачено процесуальним законом, процедуру призначення голів та заступників голів судів піднесли просто-таки до захмарних висот. Скажімо, прокурор області, який за всіма процесуальними та іншими законами є високопосадовою та самостійною процесуальною фігурою, покликаною вирішувати серйозні та значимі питання діяльності прокуратури, призначається на посаду та звільняється з посади звичайним наказом генерального прокурора України. А заступник голови якогось віддаленого районного суду, у складі якого є лише двоє суддів (через що на посаду заступника голови просто більше нікого призначити), ще донедавна призначався на посаду указом президента. Сьогодні, коли президент втратив таке право, за ці повноваження з метою хоч у якийсь спосіб зберегти можливість впливати на суди і на ухвалення ними потрібних та замовних рішень ведеться неприхована боротьба. І лише процедура, коли всі на роки вперед знатимуть, хто на нетривалий час призначатиметься виконувати обов’язки голови суду, може забезпечити повну незалежність голови суду від будь-яких впливів, оскільки своїм призначенням на посаду він нікому не буде зобов’язаний.

Так, сьогодні ми знаємо багатьох голів судів, можна сказати, передових організаторів суддівського виробництва, які зуміли вирішити питання забезпечення очолюваних ними судів відповідними якісно відремонтованими приміщеннями, фінансові питання тощо. Проте в цій їхній роботі більше негативного, ніж позитивного.

Збори суддів є основою суддівського самоврядування. Вони вирішують основні адміністративно-організаційні питання діяльності того чи іншого суду. До виключної компетенції зборів суддів, зокрема, відноситься: затвердження бюджету суду в межах виділених коштів та контроль за його використанням, погодження кандидатур керівника апарату суду та керівників його структурних підрозділів. Судді самі приймають на посади та звільняють з посад помічників суддів та секретарів судових засідань.

Державну судову адміністрацію України необхідно підпорядкувати Вищій раді юстиції, яка, вирішуючи питання відповідальності суддів, повинна одночасно дбати про забезпечення відповідних умов їхньої діяльності. Саме Вища рада юстиції повинна формувати проекти бюджетних видатків для забезпечення діяльності судів, подавати їх до Кабінету міністрів (який, за прикладом США, не має права самостійно їх зменшувати), а також домагатися врахування Верховною Радою поданого проекту фінансування судів України в законі про державний бюджет на відповідний рік та здійснювати контроль за його виконанням.

Голова судової палати та його заступник обираються також строком на один рік зборами суддів відповідної палати, але вже таємним голосуванням, оскільки головою палати повинен бути наймудріший і найавторитетніший суддя. Обрання судді головою палати є офіційним визнанням авторитету та професіоналізму судді. Голова і заступник голови палати можуть бути обрані повторно.

Категорична умова — судді, які призначаються чи обираються на адміністративні посади в судах, залишаються в тих самих робочих кабінетах, які вони займали до свого призначення чи обрання. Таким чином, головним у системі судів та судочинства має стати особистість судді.