Творчий працівник безробітним бути не може?

Економічна криза багатьох змушує шукати нові підходи, а необхідність заощаджувати — нюанси у законодавстві, які б дозволяли це робити. Приміром, у Кіровоградському обласному центрі зайнятості розгледіли, що в статті 1 Закону «Про зайнятість населення», ухваленому ще 1991 року, є пункт, де сказано: люди, які займаються творчою діяльністю, належать до зайнятих. Чи насправді вони зайняті, чи ні — звісно, нікого не цікавило. Головне, що їм у будь-якому разі не належить допомога по безробіттю.

Обласний центр зайнятості (ОЦС) звернувся до керівників місцевих організацій творчих спілок із проханням надати списки членів. Законність вимоги викликає сумнів. Очевидно, розуміючи це, юрист ОЦЗ Сіма Чубар підкреслює, що центр нічого не вимагав — просто попросив. Були такі, що не відгукнулися на прохання, на тому все й скінчилося. Центр не наполягав. Обласна організація Спілки журналістів, єдина, відразу надала списки своїх членів.

Саме серед журналістів виявилося найбільше тих, у кого виникла життєва необхідність звернутися до центрів зайнятості, аби отримати злощасну допомогу. Річ у тому, що через економічну скруту редакції були змушені скорочувати журналістів, яких і так, приміром, у районних газетах як кіт наплакав. І куди скороченому журналістові у тому ж таки райцентрі податися? Звісно ж, насамперед — до центру зайнятості. Тож багато хто отримував допомогу по безробіттю. На той момент ніхто не уточнював факту членства у творчих спілках. Та через деякий час усі, хто був членом Спілки журналістів, навіть ті з них, хто втратив роботу, працюючи на посадах, що не вважаються творчими, отримали копії наказу Кіровоградського міжрайонного центру зайнятості про повернення коштів, виплачених їм як допомога по безробіттю. Гроші слід було повернути протягом десяти днів на вказаний номер рахунка.

Звісно, абсолютній більшості журналістів, які й працюючи не купаються в розкошах, а тим більше безробітним, це виявилося не під силу. Наприклад, кіровоградець Андрій Кривуляк мав повернути майже вісім тисяч гривень. І хоча на час отримання копії наказу, він уже знайшов роботу, ця сума все одно була для нього більш ніж значною. Та й на якій підставі повертати? Адже він нікого не обдурив: у ті місяці, коли стояв на обліку як безробітний, ніяких інших доходів не мав. До речі, голова обласної організації СЖУ Юрій Сердюченко подав до Центру зайнятості довідку про те, що спілка — це неприбуткова організація, яка не забезпечує своїх членів оплачуваною роботою, і між іншим зазначив, що більшість ЗМІ області гонорару позаштатним журналістам не виплачують. Але центр був невблаганний — є пункт 3 статті 1. І все. У центрі кажуть: вони діють згідно із законом. Очевидно, що так. Але чи відповідає це здоровому глузду?

У кожному конкретному випадку такі питання вирішувалися по-різному. Наприклад, колишня працівниця обласної газети «Народне слово» Лариса Здір вирішила, що простіше написати заяву про вихід зі Спілки журналістів. Такий самий вибір зробили й кілька працівників районних редакцій. Ті, для кого звання члена СЖУ виявилося принциповим, і досі судяться з Центром зайнятості. Як повідомила юрист ОЦЗ Сіма Чубар, дві ухвали районних судів винесено на користь центру, хоча виплат досі не відшкодовано.

Ще дві справи — в судах. Їх досі не розглядали по суті, хоча тяганина триває вже майже півтора року. Наприклад, у справі того ж таки Андрія Кривуляка Ленінський районний суд відмовив у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини 1 статті 109 Кодексу адміністративного судочинства (суддя відмовляє у відкритті провадження в адмінсправі, якщо заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства). Прокуратура міста подала до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду скаргу, в якій просила ухвалу Ленінського районного суду скасувати і направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд. Апеляційна інстанція скаргу прокуратури не задовольнила, залишивши рішення суду без змін.

Журналісти зверталися з цього приводу і до народного депутата Валодимира Яворівського. На його запит з Міністерства праці та соціальної політики надійшла відповідь, яка роз’яснює пункт 3 статті 1 Закону України «Про зайнятість населення». У листі розлого розтлумачують, що таке творчий працівник, чим він займається і що він має право бути членом творчої спілки так само, як і вийти з неї. Заступник міністра пояснює: «Якщо ж особа, що має творчу спеціальність (журналіст, художник, письменник), не мала юридично оформлених трудових стосунків та не забезпечувала себе роботою самостійно, тобто не була зайнята творчою діяльністю, не мала доходу від творчої та іншої діяльності, така особа не належить до категорії зайнятого населення. Зважаючи на викладене, особа, яка не здійснює творчу та іншу діяльність, незалежно від того, є вона членом творчої спілки чи ні, має право на перебування на обліку в державній службі зайнятості з метою пошуку роботи та на матеріальне забезпечення і соціальні послуги відповідно до чинного законодавства».

Директор Кіровоградського обласного центру зайнятості Марина Родіонова зауважує, що центр сьогодні керується саме цими роз’ясненнями. Але роз’яснення, звісно, — не закон. Тож до Верховної Ради вже подано проект змін до Закону «Про зайнятість населення», де чітко вказується, що члени творчих спілок — це самостійно зайняті особи. Тобто юридичну пильність Кіровоградського ОЦЗ, хоч вона й породила стільки конфліктних ситуацій, у разі ухвалення парламентмом запропонованого проекту змін фактично зведуть у ранг положення Закону. З іншого боку, Юрій Сердюченко обіцяє, що звернеться до керівництва СЖУ, аби воно теж подало і свої пропозиції щодо змін, якими б інтереси членів творчих спілок були все-таки захищені. До речі, творчі люди не обов’язково — члени творчих спілок. А такі зміни можуть призвести до вимивання членства, як це сталося в Кіровоградській обласній організації СЖУ.

Тож чи правильно вважати творчих людей самозайнятими, такими, які своєю творчістю можуть забезпечити певний рівень доходів? Звісно, вони можуть створювати різноманітні художні цінності, але чи готове нині суспільство таку працю адекватно оплачувати? Практика свідчить: в абсолютній більшості випадків — ні. Тільки поодинокі письменники можуть розраховувати на гонорар від видавництва, а художники — отримати достойну плату за свої картини. А журналістам, якщо й виплачують гонорар, то часто-густо він буває суто символічним. Відтак чи багато журналістів можуть дозволити собі жити тільки з гонорару від своїх публікацій, відмовившись від основної, юридично оформленої роботи в редакції? Певна річ — ні. Хіба що відчайдухи-одиниці.

Чи отримав щось Кіровоградський ОЦЗ в результаті проявленої юридичної пильності? У сухому залишку — нічого, нуль, поки що не повернуто жодної копійки. То який сенс у таких пропозиціях? А такий, що сумнівна запопадлива ініціатива, нібито вчасно проявлена, але за своєю суттю шкідлива та неефективна, може бути зведена в ранг норми закону.