СТРАШНИЙ СУД

...неправдомовцям —
доля в озері,

що горить огнем і сіркою,

а це — друга смерть!

Об’явлення
св. Івана Богослова. 21:8

Не хочеш судитися — не скигли

Чотири місяці управління соціального захисту Ленінградської (нині — Святошинської) райдержадміністрації морочило мені голову, не відповідаючи на заяву, яка потребує максимум двох годин уваги. Тяганину маскували десятками обіцянок «вирішити питання», що їх регулярно давали чарівні чиновниці. А насамкінець вони послали мене… до іншої установи, де змушений був починати все спочатку.

Ситуація, можна сказати, типова. У таких випадках людина має обрати між неправовим і правовим вирішенням своєї проблеми. Перший — це дати хабара чиновникам, які відверто порушують закон і твої права. І таким чином визнати, що держава наша залишається неправовою, а ми, її громадяни, не в змозі боронити свої законні права та інтереси.

Саме такий варіант змушені обирати українці в переважній більшості. Бо другий шлях веде до суду — тільки там, відповідно до закону, ми можемо отримати захист від «помилок» виконавчої влади.

Та кому ж хочеться починати судову тяганину? Пострадянська людина ставиться з підозрою до тих, хто судиться: щось він хитрує, мабуть, хоче вихопити собі щось таке, чого без суду не дають. А коли не дають, отже, тобі не належить.

Хто і на яких підставах вирішує, що і кому належить, мільйони наших людей мало цікавить. Логіка їхня проста: вирішує той, кому належить. Іншими словами — чиновники: жеку, паспортного столу, районних чи міських управлінь міліції, соцзахисту, пенсійного фонду і т.ін.

Уся влада ще з діда-прадіда в нас віддана чиновникам, і пересічна людина сприймає це як факт, як погоду, що від нас не залежить: бо речі є такими, якими вони були завжди. Дехто (Джорж Сорос) називає це традиційним (на відміну від критичного) способом мислення.

Немає сенсу заперечувати реальний досвід мільйонів — хай роблять, як зручніше. Звертаюся до тисяч (може, сотень чи навіть десятків) тих людей, які здатні до критичного способу мислення. До тих, хто вважає, що «погоду» в суспільстві можна і треба змінювати.

Питання абсолютно простеньке: хто і яким чином має змінювати цю «погоду»? Можливо, зачекаємо, поки хтось там «нагорі» щось таке зробить, і тоді настане час загального благоденства?

Однак там, «нагорі» дещо вже зробили. Наприклад, ухвалили Конституцію. «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність». Виходить, права в нас є? Ну, хай на папері, та все ж є?

Звичайно, влада зовсім не завжди «відповідає перед людиною за свою діяльність». Бо переді мною, наприклад, не те що влада — навіть найдрібніший чиновник жодного разу не відповів. Не тільки за державу взагалі, а навіть за своє особисте відверте нехтування закону. Серед друзів і знайомих теж не знаю жодного, перед ким хтось відповів би за діяльність держави. Не кажучи вже про масові порушення елементарних прав людини з боку численних представників цієї самої держави.

Можливо, ваших особистих прав жоден чиновник за останні шість років (з дня ухвалення Конституції) не порушував? У такому разі, шановні добродії, виникає абсолютно природне запитання: чи можуть існувати в людини права, якщо вона ними не користується? Ще конкретніше: як може захистити вас особисто суд, якщо ви не подавали заяви? Адже суд у такому разі просто не знає, що взагалі було порушення ваших прав.

Не хочеш іти до суду — не скигли про порушення твоїх прав, не крути владі дулю в кишені, бо де ж тут логіка?

Люди традиційного способу мислення (а їх у нас — мільйони) і сьогодні суд сприймають по-радянському — як частину каральної машини держави. Захисту від нього не чекають, довіри до нього не мають. І це не може не турбувати представників тієї ж таки третьої влади. У будь-якому разі — повноважних її представників.

Панове,
несіть заяви до суду, або Третя влада прагне довіри

Наприклад, голова Верховного суду Віталій Бойко запевняє українців: «У людей має бути довіра до суду, щоб на випадок конфлікту, коли людина не згодна з рішенням посадової особи, органу самоврядування чи державного органу, вона знала, куди слід звертатися. Суд — це єдине місце, де гласно, на основі змагальності, рівності можна довести свою правоту, де суддя від імені держави може винести рішення, яке має силу закону для всіх державних органів. Це вже не майбутнє, а сьогодення» («ДТ», №23, 2001р.).

Тобто суд має таку саму потребу в громадянині, як і громадянин має потребу в наявності суду. Якщо в країні немає громадян, котрі мають честь і гідність, які не бояться (і не лінуються) захищати свої права та інтереси, то суд просто втрачає сенс, як третя (незалежна!?) гілка влади. Кому вона буде потрібною? Хто таку (третю) владу буде поважати? Хто з нею рахуватиметься?

Тож, панове громадяни, маємо честь — допоможемо нашому українському судові стати справжньою третьою владою у майже європейській державі. Несіть заяви до суду!

Ось я, наприклад, сповнився співчуття до суддівських інстанцій і скористався нагодою, «коли людина не згодна з рішенням… державного органу».

Особистий приклад — велика справа. Якщо я закликаю вас нести заяви до суду, то сам маю повідомити, як це було у моєму власному виконанні.

Розпочав із заяви до свого Святошинського районного суду і пройшов усю процедуру — аж до ухвали Верховного суду, яка «оскарженню не підлягає». Маю чим пишатися: фактів — повне досьє, враження — незабутні. Тепер можу говорити не з чужих переказів, а з власного досвіду, не загалом, а гранично конкретно: факт — закон — ухвала.

Вся епопея, яка тривала майже рік, природним чином вилилася в черговий експеримент у сфері так званих якісних методів соціології (на відміну від «кількісних», які засновані на опитуваннях великої кількості людей). Тема експерименту: «пересічний українець — судова влада».

У разі програшу справи в суді експеримент мав визначити причини, які завадили виграшу. А успіх позову, який професійні юристи за рік до цього вважали вельми вірогідним, мав стати заздалегідь вивченим прецедентом, яких у нас досі обмаль: недарма ж сам голова Верховного суду закликає громадян звертатися з позовами до державних органів.

Цей заклик мені цілком симпатичний і зрозумілий. Адже теоретично громадянин має неминуче виграти справу проти державного органу, якщо той відверто порушує законні права громадянина. Таких порушень у нас — тьма, і це всім відомо. Мені ж було важливим не тільки перемогти у спорі щодо свого особистого, суто локального питання, а й перемогти за допомогою саме третьої влади.

Тактичним завданням позовної заяви було оголошення поза законом адміністративної заборони громадянам спілкуватися з працівниками контрольного відділу соцзахисту міськуправління, який розглядає заяви цих громадян. Цей факт (заборони) став мені відомим під час тяганини, влаштованої системою соцзахисту.

Визнання судом цієї заборони незаконною потрібно не мені особисто (бо з ними мої стосунки припинилися), а суспільству взагалі й київській громаді зокрема. Тут уже справа принципу: суд має вказати виконавчій владі, що та повинна працювати не так, як їй зручніше, а так, як зручніше громадянам, як вимагає закон.

У позовній заяві так і зазначив: «Названі вище дії представників влади ображають мої громадянські почуття, особисту честь і гідність. Тим паче що забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст.3 Конституції). У моєму випадку замість захисту моїх законних прав з боку державного органу об’єктивно (незалежно від наявності чи відсутності заміру представників відповідача) я отримав важку моральну травму».

Запланована акція також мала слугувати двом суто прагматичним завданням: по-перше, отримати сатисфакцію за бюрократичні знущання протягом чотирьох місяців, що мало призвести до службових стягнень з винних чиновників. А це покарання, своєю чергою, мало б стати попередженням для чиновників іншої установи, куди була передана моя справа. Щоб вони вже, на відміну від попередників, чинили за законом, а не за своїм звичаєм.

На жаль, до початку експерименту я не був ознайомлений із сучасним станом нашої судової системи, яку змалював суддя Київського міського суду Юрій Василенко у статті «Брудна білизна вітчизняної Феміди» (/) URL: //maidan.org.ua/n/mai/992861479. Далі посилання на це джерело скорочено — «Феміда»).

Тільки навесні, після закінчення експерименту, ознайомився із цим цікавим і корисним текстом. Так у моєму комп’ютері зустрілися два описи сучасного судочинства: мій (зовнішній, одиничний, проте суто конкретний) і Ю.Василенка (внутрішній, без конкретних фактів, проте узагальнений з багаторічного досвіду). Не дивно, що всі мої конкретні факти отримали його узагальнені пояснення, і таким чином стали напрочуд влучними коментарями до реальних ситуацій. Ось перше.

Спостереження
експерта

Територія, яку обслуговує «народний» суддя, величезна. Більшість громадян, які приходять на прийом до судді, не мають фінансової можливості отримати досудову допомогу адвоката, і тому суддя мусить витрачати левову долю відведеного на прийом громадян часу для пояснення їм правил оформлення документів, що подаються до суду. Зрозуміло, більшість суддів не бажає витрачати свій час та нерви на спілкування з юридично необізнаними громадянами, фактично позбавляючи їх тим самим конституційного права на судовий захист своїх прав і законних інтересів.

До цього треба додати хронічну нестачу секретарів, паперу, чорнила, конвертів, бланків і всього іншого, без чого не може нормально працювати жоден суд. У деяких судах громадян відверто попереджають, що без «канцтоварів» у них навіть не приймуть позовної заяви. Розглянути всю ту величезну кількість справ, яка потрапляє до кожного судді, неможливо не те що у встановлені законом, а навіть у більш-менш реальні терміни.

Юрій Василенко,

суддя Київського міського суду.

Спритність рук —
і жодного шахрайства

І ось я з’явився на досудову бесіду із втомленою і дещо роздратованою жінкою у мантії. Доводиться визнати, що перше враження судді не на мою користь. Адже ніхто не зателефонував до неї попередньо з протекцією, не маю тисячодоларового «ролексу», не вдягнений у костюм хоча б за 500 доларів. І тримаюся відповідно: трішки хвилююся, не натякаю на вдячність у разі позитивного рішення, чемненько демонструю пошану до суду в її особі.

Як на мене, суддя цікавиться трохи дивними, зовсім не головними питаннями: хто надав мені юридичну підтримку при підготовці заяви та додатків до неї, чи є у мене ще документи, які не залучені до справи тощо. Щиро здивувалася, що я позиваюся тільки тому, що моє питання не було вирішено протягом чотирьох місяців, і що мені не надали письмової відповіді. (Адже мене не били, не брали заручником, не грабували, навіть не звільняли з роботи…)

Особа в мантії не могла чи не хотіла збагнути, що ненадання відповіді від державної установи юридично знищує особу, лишає її громадянського статусу. Адже у стосунках з державними установами пересічний українець має тільки один законний засіб почати спілкування — подати звернення (заяву, скаргу).

Якщо відповіді він не отримав, це означає, що установа, яка уособлює державу в порушеному питанні, відриває особу від правового поля, зводить її статус до табірного пилу сталінських часів. Тобто людину перетворюють у ніщо — для держави ця людина перестає існувати. («Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави».)

Людина з традиційним способом мислення не здатна повністю уявити, що кожна особа, незалежно від наявності чи відсутності «ролексу», може мати суверенність, що пересічна людина у конфлікті з державним органом може як сторона судового процесу претендувати на рівність прав…

Позиція судді (не оголошена, звичайно), як на мене, була цілком зрозумілою: вона розглядала знущання чиновників над позивачем, порушення моїх прав, як мікроскопічну дрібницю, на яку я відволікаю її час і емоції. Час і емоції, яких так бракує, на справді серйозні справи. В її очах я підступно ухопився за дріб’язок, непорозуміння чи випадкову неуважність з боку колег по охороні державних (тобто чиновницьких) інтересів.

І за цю дрібничку — відшкодування з районної установи? Та це ж скандал районного, а то й міського масштабу. І її підпис буде стояти під документом, який викличе гнів як мінімум кількох керівників?

— А може, тобі ще й ключі від квартири, де гроші лежать? — читав я в очах моєї «феміди».

Тоді, на досудовій бесіді, я лише припускав, що вона так думає. На жаль, виявилося, мав рацію у своїх припущеннях щодо ангажованості — про це відверто і неприховано свідчить документ за її підписом.

Чим я можу їй зарадити? Хіба це я одягнув її у мантію? Залишається зафіксувати, яким чином вона дозволила уникнути відповідальності установі, чиї працівники так відверто порушили Конституцію і два закони.

Ще одне питання, на яке одразу не звернув належної уваги: своїх представників відповідачі на засідання не послали — дали тільки письмові пояснення та просили розглянути справу без них. Згодом зрозумів, що вони (представники), аби не програти справу, були б змушені брехати у відповідь на мої запитання. А якби я записав цю брехню на плівку, а потім викликав би незалежних свідків, то вийшов би конфуз. А так усе минулося гладенько і спокійненько.

Ось на початку засідання суддя запитала мене, чи не отримував я листа, копію якого подав до суду відповідач? На моє здивування показала текст листа, який нібито було надіслано мені майже за п’ять місяців до суду. Звичайно, я заперечив отримання листа, попросив з’ясувати обставини появи такого своєчасного і цікавого «документа». («А ось, яка чудова нагода — в кущах рояль стоїть! То, може, зіграєте для наших слухачів?» — пам’ятаєте?)

Звернув також увагу на відверту нісенітницю змісту листа, який мені нібито надіслали і який нібито дає підстави уникнути відповідальності за зволікання.

Усе марно, в рішенні суду записано:

«За таких обставин суд приходить до висновку, що з боку відповідачів будь-яких моральних збитків Тертичному О.В. спричинено не було, на його звернення він отримував відповідь чи то в усній, чи в письмовій формах, йому надавалися роз’яснення, а тому суд приходить до висновку щодо необґрунтованості заявлених вимог, у задоволенні яких слід відмовити».

Звичайно, відмову відверто шито білими нитками. Але обґрунтовувати рішення ретельніше, як я переконався, місцевому суду зовсім не потрібно: досить і того, що є слово «необґрунтованість вимог».

Спостереження
експерта

Практично ніколи не трапляється, щоб суддя виніс рішення або вирок, «не узгоджений» з головою суду. Суддівська незалежність карається за допомогою різних способів: виникають проблеми з отриманням квартири, непосильна кількість справ, особливо складних кримінальних стосовно бідолах, з яких навіть хабара не візьмеш, та дріб’язкові прискіпування з незначних приводів. Фактично голова районного суду — цар і Бог для простих суддів і тим більше для мешканців цього району. Він завжди у дружніх стосунках із прокурором свого району та начальником відділу міліції, члени цього тріумвірату допомагають одне одному покривати зловживання та розправлятися з непокірними підлеглими в усіх трьох установах.

Суддя Юрій Василенко,

(«Феміда»).

«Відчуваєш себе ідіотом»

У скарзі до Київського міського суду я навів п’ять порушень, які зафіксовані документами справи. Зокрема, нагадав, що «ключова обставина справи залишилася недоведеною». Іншими словами, рішення районного суду було безпідставним, хоч Конституція гарантує нам зовсім протилежне.

Ось приклад конституційної рівності сторін у суді (ст.129) у виконанні мого районного суду. На розгляд було представлено два твердження: «ми надіслали листа» і «я листа не отримував».

На якій же підставі суддя твердження відповідача взяла на віру, а твердження позивача не взяла до уваги? На це запитання відповіді немає досі, хоч закон вимагає від суду надавати оцінку доказам сторін.

Суд постановив факт надіслання і отримання листа встановленим і ухвалив рішення на підставі цього нібито «доказу».

Ба більше: суд фактично «пересмикує карти», коли зводить правовий аспект епізоду до дилеми: надіслали чи не надсилали листа. Вирішивши, що листа надіслали, суд визнав, що цього й досить. Проте Закон «Про звернення громадян» (ст.18) вимагає не послати листа, а письмово повідомити громадянина про результати перевірки заяви і суть ухваленого рішення.

Той самий закон надає заявникові право одержати письмову відповідь. Адже тільки в такому разі можна говорити, «чи був той хлопчик» загалом?

Але суд навіть не розглядав питання про отримання листа — незважаючи на моє письмове звернення. З матеріалів справи зовсім не зрозуміло, хто й коли одержував того листа, який так своєчасно з’явився у справі. Якщо ж листа не було одержано, то в суду не залишається жодного доказу для відмови у позові.

Ще цікавіше — щодо змісту цього листа. Викладені у ньому вимоги соцзахисту є знущально безглуздими, бо вони не тільки зайві у справі, а ще й такі, що принципово не можуть бути виконаними. Ну вже хоча б тому, що будь-яке підприємство України за законодавством не може бути періодичним виданням. Суд «не помітив» цієї відвертої нісенітниці, хоч позивач про це написав чорним по білому, і папір цей було підшито до справи.

Отже, за логікою нашого суду громадянина треба карати за те, що він не в змозі виконати вочевидь незаконну вимогу чиновника. Вимогу, яка не може бути виконаною ніким.

А що друга інстанція?

22 серпня міський суд ухвалив «рішення райсуду залишити без змін». Суд мою скаргу залишив без задоволення, не взявши за потрібне відповісти на жоден з п’яти доказів. Незважаючи на те, що Цивільний процесуальний кодекс України (ст.313) вимагає від суду в разі відхилення апеляційної скарги зазначити конкретні обставини і факти, що спростовують її докази. Навіщо їм обставини і факти, якщо дозволено безвідповідально порушувати принципові засади судочинства?

Спостереження
експерта

Скаржитися на суди першої інстанції практично немає ніякого сенсу. Так, Київський міський суд у юридичних колах має іронічну назву «беззмін». Формально справи з касаційними скаргами та касаційними поданнями прокурорів мають розглядатися судовою колегією з кримінальних та цивільних справ у складі трьох суддів. Фактично ж зі справою знайомиться лише суддя-доповідач, який читає її краєм ока, бо ретельніше просто не має можливості — щотижня йому треба вивчити, доповісти та «відписати» 5—7 справ. Двоє інших членів судової колегії в абсолютній більшості випадків навіть не цікавляться справами колег, бо у них самих щотижня така сама кількість справ.

Особа або її адвокат може написати найобґрунтованішу в світі скаргу, розбити вирок чи рішення вщент, назвати факти відвертої фальсифікації та безліч інших жахливих порушень, зловживань — усі ці міркування навіть не будуть викладені в касаційній ухвалі, не те що мотивовано спростовані. Недарма процедура касаційного розгляду справ у адвокатів має назву «п’ять хвилин ганьби» — здебільшого через те, що людина відчуває себе ідіотом, бо, якщо навіть на 100% має рацію, не здатна цього довести, адже її ніхто не збирається слухати.

Суддя Юрій Василенко,

(«Феміда»).

Тепер я знаю, чому позивачів і відповідачів у Київському міському суді близько не підпускають до подіуму: вони не хочуть, щоб скривджені мали можливість подивитися суддям прямо в очі.

Своїх не здамо!

Фактично все стало зрозумілим уже після отримання ухвали апеляційної інстанції — у Київському міському суді. Проте залишалася ще остання надія — на Верховний суд України. Послав касаційну скаргу. Навів чи не десяток доказів щодо порушень норм матеріального і процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій.

Отримав відмову — знову без жодних мотивацій. Останній рядок: «Ухвала оскарженню не підлягає».

Мені написали: «Колегія суддів вважає, що підстави для передачі справи на розгляд складу судової палати відсутні». Тому що наведені у скарзі докази «не дають підстав для висновку, що неправильне застосування норм матеріального або процесуального права призвело чи могло призвести до неправильного вирішення справи».

Отже, у відповідь на десяток конкретних доказів колегія висунула одну загальну відповідь: не бачимо підстав. Виходить, після вельми сумнівного рішення райсуду на мої докази ніхто не відповідав. Тобто остаточний вирок я отримав ще у районному суді.

Цікаво, що такий — невмотивований — документ три судді підписали, не переймаючись питаннями юридичної чи службової відповідальності. Бо мотивувати свої ухвали законом зобов’язана судова палата ВС, а моя справа до палати так і не потрапила. Її розглядав попередній орган ВС, який має назву «колегія суддів судової палати».

Ці колегії відіграють роль своєрідного чистилища перед дверима палати: щоб туди не потрапляв юридично необґрунтований мотлох. А яке ставлення до мотлоху? Щоб відповідь на нього ще й вмотивовувати? Спочатку до палати потрап, а потім вже на мотивацію претендуй. Де тут логіка? Де Конституція? Де право?

Спостереження
експерта

Ця система і в радянські часи квітла пишним цвітом, але тоді, щоб зіштовхнутися з відвертою сваволею, людина мусила посваритися із самою державою. За простих людей зазвичай заступалася Комуністична партія — достатньо було поскаржитися в обком на соту долю того, що нині є нормою життя, щоб суддю або прокурора вигнали з ганьбою або навіть посадили до в’язниці. Тепер же ж судді взагалі вийшли з-під будь-якого контролю і є абсолютно некерованими і безвідповідальними.

Суддівська корпорація є однією з наймогутніших у суспільстві. Як у справжній мафії, корпорація ніколи не здає своїх, якщо вони виконують всі неписані закони і не порушують правил гри.

Якщо б судді та прокурори не були просто людьми і не сварилися б один з одним і з особистих причин, і через те що, наприклад, дві рівнозначні особи взяли хабарі від двох протилежних у справі сторін, ця мафія давно б зжерла суспільство з тельбухами, навіть не випльовуючи кісток.

Суддя Юрій Василенко,

(«Феміда»).

Вперед, до Європи?

Мій експеримент на те й відбувався, щоб стати застереженням для інших. У відповідь на найпереконливіші аргументи у трьох інстанціях ви можете отримати: не бачимо підстав. Жодного доказу з боку трьох інстанцій.

І водночас: оскарженню не підлягає.

Що з третьою владою діється «щось не те», розповідає не тільки відомий «суддя-дисидент» Ю.Василенко. Тривогу змушені бити вельми високопосадові представники корпорації. «Нерідко громадяни скаржаться на зневажливе ставлення до них, грубість, неуважність і упередженість суддів — визнав нещодавно виконуючий обов’язки голови Верховного суду Володимир Стефанюк («ДТ», №9, 08.03.02.). — Відверто кажучи, таке поширення підміни поняття «незалежність» на вседозволеність уже скидається на стійку тенденцію. Хоча більшість суддів — справжні професіонали й патріоти своєї справи».

Щодо «патріотів своєї справи» — не знаю, що це. Пригадується, щоправда, що назва сумнозвісної «Коза ностри» українською означає якраз «наша справа».

А ось щодо вседозволеності деяких суддів спостереження із судового олімпу повною мірою збігається з моїми враженнями знизу. Якщо професіоналізм судді передбачає неупередженість і дотримання законодавства, то ось моя арифметика. Під рішенням і двома ухвалами у моїй справі стоять підписи семи суддів трьох інстанцій. І жоден документ не дає відповіді на наведені у заявах докази.

Не дає відповіді, незважаючи на Цивільний процесуальний кодекс України, на Конституцію України, на Європейську конвенцію про захист прав людини, яку Україна ратифікувала 1997 року.

Таким чином співвідношення професіоналізму до непрофесіоналізму в експерименті становить 0:7. Сухий рахунок на користь непрофесіоналізму. Аж до останньої риски: «оскарженню не підлягає».

Спостереження
експерта

Очевидну небезсторонність судів у моїй справі можна пояснити тим фактом, що українські суди і судді не можуть бути незалежними. Адже відповідно до законодавства України, суди і судді особисто великою мірою залежать від виконавчої влади, органами якої є відповідачі у справі.

Зокрема, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 733 від 27.04.2000, управління соцзахисту входять до районних державних адміністрацій; Головне управління соцзахисту входить до Київської міської державної адміністрації. Водночас, відповідно до Закону України «Про статус суддів», саме від місцевих державних адміністрацій залежить забезпечення суддів житлом.

Окрім того, іншими органами виконавчої влади — місцевими управліннями юстиції — здійснюється організаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності судів. Ці органи також готують для подання до Мін’юсту України матеріали щодо заохочення та нагородження державними нагородами суддів (відповідно до положення, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 36/5 від 30.08.2000)».

(Із чергової заяви автора).

Застереження редактору

У правових державах людина, котра має претензії до виконавчої влади, звертається до суду. Саме суддям народ (єдине джерело влади) вручає право винести рішення, яке більше ніде, ніколи «оскарженню не підлягає». Хіба що — на небесах.

Який колосальний тягар відповідальності несе людина в мантії! Вклоняюсь беззастережно.

Стоп, не зовсім так. Точніше буде сказати в минулому часі: вклонявся беззастережно. Тепер, після року спілкування, — не беззастережно.

Звичайно ж, на мене впливають емоції. А на кого вони не впливають? Проте мої емоції ґрунтуються не тільки на враженнях від розмов та інтонацій. У моєму досьє — факти, документи, де зазначено назви українських судів і підписи конкретних суддів. У тому числі — після рядка «оскарженню не підлягає».

Що ж має робити людина з таким остаточним вироком на руках? Навіть якщо це рішення вмотивували і роз’яснили? А якщо всі роз’яснення зводяться до «не бачу підстав»? Якщо жодний доказ не заперечений, всі (!) ваші докази тупо-байдуже проігноровані — немов їх не існує у справі?

Результатом експерименту стало переконання, що у випадку позову від пересічного громадянина до державної установи наш суд ковтає язика і перетворюється на великого німого. А може, й глухого — точніше поставить діагноз хіба що консиліум.

Острах перед таким судом зводить нанівець всі заклики пана В.Бойка про довіру до нашого суду. Всі сім суддів продемонстрували вседозволеність стосовно мене — пересічного громадянина, який не має інших засобів захисту від свавілля.

Яким чином не дозволити суддівській корпорації «зжерти суспільство з тельбухами, не випльовуючи кісток»?

1. Очевидно, вибудовуючи справді незалежність суддів під час судової реформи, одночасно маємо турбуватися про адекватний контроль суспільства за неупередженістю та професійністю людини в мантії.

2. Очевидно, що такого контролю за третьою владою українське суспільство сьогодні не має.

3. Очевидно, що судді прагнуть обмежити такий контроль межами своєї корпорації.

4. Очевидно, що суспільний контроль не можна забезпечити без широкого і постійного висвітлення діяльності судів у засобах масової інформації.

Тому прошу вважати цей рукопис моїм внеском у нашу загальну справу.

Застереження
експерта

Україна є, мабуть, чи не єдиною країною у світі, де преса так мало цікавиться перебігом судових справ — по-перше, через те, що майже немає журналістів хоча б з початковою юридичною освітою, які могли б адекватно оцінити події в залі суду, по-друге — через майже панічне небажання суддів спілкуватися з пресою або хоча б нейтрально ставитися до присутності журналістів у залі під час судових розглядів (…), по-третє, через небажання власників та редакторів газет «загострювати стосунки» з «третьою владою» та наражатися на небезпеку «влетіти на гроші» за рішенням того ж таки суду. І це при тому, що в суспільстві є величезний попит на інформацію «із залу суду»!

Юрій Василенко,

суддя Київського міського суду.

Тож, шановні видавці, редактори і журналісти: чи будемо своє робить?