Страсбурзький діагноз: структурна недостатність

Під час обговорення доповіді Еріка Юргенса «Виконання рішень Європейського суду з прав людини» зал засідань Парламентської асамблеї Ради Європи був у своєму звичному для більшості сесій напівпорожньому стані — із 315 депутатів у голосуванні взяло участь усього 62 особи. Дев’ять із них — представники нової української делегації.

Контроль виконання рішень Євросуду від початку було покладено на Комітет Міністрів СЕ. Проте на Варшавському саміті глав держав — членів Ради Європи 2005 року було вирішено підсилити роль Парламентської асамблеї у забезпеченні умов для більш успішного і швидкого проходження цього процесу. Узявши під особливий контроль цілий ряд країн (Болгарію, Францію, Німеччину, Італію, Латвію, Молдову, Польщу, Румунію, Росію, Туреччину, Україну і Великобританію), де ситуація з виконанням рішень Суду була незадовільною, страсбурзькі експерти спробували спочатку домовитися з їхніми представниками по-хорошому, тобто письмово. Для восьми країн цим усе і закінчилося, а от в Італію, Росію, Туреччину, Україну і Великобританію було вирішено направити ревізора. На цю роль було затверджено голландського соціал-демократа, віце-президента правового комітету Еріка Юргенса.

Пан Юргенс упевнено вимовляє українську назву нашого парламенту, добре знайомий із творчістю Гоголя, читає російською. Для 71-річного парламентарія цей візит до України вже другий — 1961 року він у складі студентської делегації відвідав Москву, Ленінград і Київ. Найяскравішими враженнями тих років залишилися спогади про вболівальників нашого «Динамо», які звернули особливу увагу на його зовнішню подібність до Сталіна, і відчуття полегшення після повернення додому. Підбиття підсумків його дводенного візиту до Києва у червні нинішнього року зайняло чималу частину 73-сторінкової доповіді і було докладно прокоментоване в інтерв’ю «ДТ».

— Пане Юргенс, які саме структурні проблеми у виконанні Україною рішень Євросуду з прав людини викликають у Страсбурзі найбільше занепокоєння?

— На перше місце я б поставив питання про те, як ваш уряд мав би реагувати на рішення Суду й організовувати реакцію на ці рішення. Новий закон, прийнятий на початку нинішнього року (Закон України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини». — Ред.), спрямований на дотримання такого порядку, коли уряд діятиме у напрямі виконання рішень Суду одностайно, як одна людина. Орган, відповідальний за забезпечення представництва України в Європейському суді і який захищає тут інтереси Української держави, має бути наділений вагомими повноваженнями в самій Україні для того, щоб організувати роботу з виконання рішення цього Суду. Якщо конкретне порушення проходить по лінії охорони здоров’я, представник цього органу повинен, наприклад, знайти потрібних людей у МООЗ, надати їм усю необхідну інформацію і домогтися від них розв’язання проблеми, виявленої Судом. Іншими словами, орган представництва має відігравати роль павука, який плете міцне павутиння навколо кожного порушення, зареєстрованого рішенням Суду. І такі повноваження вашому органу представництва відповідно до нового закону надані. Тепер необхідно домогтися імплементації цього закону, причому робити це доведеться вже новому уряду. Хоча я упевнений, що реалізація закону відповідає інтересам кожного українського уряду.

Ще одна структурна проблема полягає в хронічному невиконанні рішень українських судів. То є найбільшим порушенням цивільних прав. У неофіційних розмовах дуже багато говорили мені про проблему корупції в судовій системі України. Це, звичайно, дуже серйозна проблема, але ще страшніше те, що навіть у разі прийняття позитивного рішення судом людина не має впевненості у тому, що вона одержить усе їй належне. Отже, довіра суспільства до судової системи опиняється під дуже великою загрозою. І такому суспільству ще важче усвідомити, що уряд також є суб’єктом права, і в тому разі, якщо його дії неправомочні, він має відповідати перед законом.

Звичайно, я розумію, представнику країни, у якій демократія існує понад чотириста років, дуже легко повчати тих, хто ще не позбувся радянської спадщини, коли питання, хто правий, а хто винний, вирішував не суд, а партія. Адже нам теж треба було чимало часу для створення системи, яка зробила незалежність суду і незаперечність виконання його рішень повсякденною нормою життя. Початок цьому процесу поклала Французька революція, але навіть у наш час цей процес не поширився на всю територію Європи.

У тому разі, якщо цей закон виявиться життєздатним і різні гілки влади зможуть координувати свої зусилля з виконання рішень Суду, це стане прикладом для наслідування іншим європейським країнам. Звичайно, тут не можна не згадати про закон Аззоліні (прийнятий італійським парламентом у січні 2006 року і названий так за ім’ям глави італійської делегації в ПАРЄ, який представив цей закон. — Ред.), що передбачає спеціальну процедуру нагляду за виконанням рішень Суду. А також нову практику, яку із березня нинішнього року почала застосовувати Великобританія, що проводить спеціальні засідання обох палат парламенту в рамках Спільного комітету з прав людини. При цьому, коли український закон почне працювати, ми будемо рекомендувати іншим європейським урядам наслідувати ваш приклад. Причому першу інформацію про його долю ми дістанемо вже через шість місяців, коли я отримаю від своїх українських колег письмові звіти з цього питання.

— Які ваші загальні враження від відвідання України?

— Маю відзначити готовність до співробітництва всіх тих людей, із якими я зустрічався і в уряді, і на різних рівнях судової системи. Найменше мені хотілося б почуватися гоголівським ревізором, від якого намагаються приховати всі наявні недоліки. У мене залишилося враження, що нам удалося зібрати разом людей, які мають бажання і можливість домогтися реалізації на практиці принципу незалежності суду, і голосування української делегації стало ще одним аргументом на підтвердження цієї думки.

— Нерідко в спілкуванні з українськими представниками різного рівня доводиться зіштовхуватися з абсолютним нерозумінням того, чого від нас хоче Страсбург. Навіщо, мовляв, знову згадувати справу Совтрансавто, коли позивачеві уже виплачена компенсація, до того ж чимала? Що ви можете сказати з цього приводу?

— Це справді дуже серйозна проблема. Суд звичайно призначає не надто великі суми компенсацій, але при цьому вимагає, щоб держава-відповідач ужила заходів для зміни ситуації, яка допускає виникнення аналогічних позовів надалі. Зокрема у справі Совтрансавто було зафіксоване втручання в судовий розгляд колишнього президента України, котрий наклав письмову резолюцію на судові документи. Таким чином, було порушено принцип незалежності суду, який твердить, що судове рішення може бути оскаржене тільки судом вищої інстанції. Виплативши позивачу компенсацію, Українська держава не вжила всіх інших необхідних заходів. І через певний час Страсбург змушений розглядати справу Салєва, яка стосується тих самих принципових проблем. От тому в доповіді і йдеться про невиконання рішень Суду і про відсутність прогресу у розв’язанні проблеми надмірного перевантаження Європейського суду.