Слідчий марафон

У ніч з 1 на 2 грудня 2000 року між 23.45 і 00.10 на перехресті вулиць Головної і Герцена в Чернівцях Костянтина збила машина. Внаслідок ДТП цей 45-річний син, брат, чоловік і батько практично миттєво загинув на місці події.

Наїзд на пішохода здійснив автомобіль Opel Vectra, за кермом якого був старший помічник прокурора Чернівців. Очевидцями події стали щонайменше чотири свідки. Розслідування проводили слідчі Чернівецької та Івано-Франківської областей. Попри все це, скласти об’єктивну картину того, що саме трапилося тієї ночі, виявилося дуже складно. Бо ледь не кожен крок на шляху до істини родичам загиблого доводилося буквально виривати у протистоянні з системою в десятках судових засідань.

Нехай і через тиждень після ДТП, але справу за ч. 2 ст. 215 КК України (за старим Кримінальним кодексом) «порушення правил безпеки руху особами, які керують транспортними засобами, що спричинили смерть потерпілого», таки відкрили. Звісно, приховати факт загибелі пішохода, в якого констатували відкритий перелом правої гомілки, розрив печінки, повний пролом грудної клітки, відкритий перелом основи склепіння черепа з забоєм речовини головного мозку, було б складно. Щоправда, вже до кінця січня, а вдруге — у березні 2001 року слідчий СУ УМВС України в Чернівецькій області устиг справу двічі успішно закрити через… відсутність складу злочину. Поспішність, з якою це було зроблено, змусила втрутитися навіть прокуратуру Чернівецької області. «Через неповноту попереднього слідства» прокурори так само двічі скасовували постанову про закриття справи. 15 травня 2001 року Генеральна прокуратура України, констатувавши, що в Чернівцях розслідування «проведено з порушенням норм кримінально-процесуального законодавства», передала її для подальшого розслідування івано-франківським міліціонерам. Проте і там вона на багато років застряла в міліцейсько-прокурорських кабінетах.

У це важко повірити, але наприкінці січня 2007-го три томи цієї трагічної історії повернули в Чернівці. А вже 22 травня їх знову забрали до Івано-Франківська. Звідти справу незабаром перекинули до Снятина. Тепер справа перебуває в Головному слідчому управлінні МВС України.

Чи здатні родичі тих, хто загинув у ДТП, витримати такий марафон, відстоюючи свої права? Питання, звісно, риторичне. Проте чи не в цій тяганині криється одна з причин того, що крива ДТП в Україні невпинно зростає?

Основні причини, через які розслідування досі не можуть завершити, легко простежуються за десятками постанов Івано-Франківського міського, Снятин­ського районного та Апеляційного судів Івано-Франківської області. Спочатку родичам загиблого Костянтина Чернея доводилося відстоювати в судах право продовжити розслідування самої справи. Її намагалися закрити навіть із посиланням на пункт 4.14 Правил дорожнього руху України про заборону пішоходу «раптово виходити... на пішохідний перехід», що на час ДТП ще не діяли (введені в дію з 01.01.2002 р.).

Принагідно зауважу, що, певно, збитому на «зебрі» пішоходу зазвичай складніше, ніж тому ж таки водієві та кільком свідкам, які в момент наїзду часто знаходяться в машині, довести, що на перехід він вийшов не «раптово». Довести, що пішохід не верблюд, іще складніше в разі його загибелі. Окремо родичам загиблого Костянтина Чернея доводилося також оскаржувати постанови прокуратури Івано-Франківської області про відмову в порушенні кримінальної справи проти свого чернівецького колеги — слідчого органів внутрішніх справ, який усупереч нормам Кримінально-процесуального кодексу першим здійснював огляд місця ДТП. Паралельно суди розглядали скарги матері загиблого та його брата на відмову прокуратури порушити кримінальну справу проти старшого слідчого СУ УМВС України в Івано-Франківській області, який, встановивши важливі обставини ДТП, що могли істотно вплинути на висновки комплексної судової автотехнічної експертизи, не використав їх належним чином.

Так само наполегливо, як суди продукували свої постанови з вимогою «всебічного, повного і об’єктивного дослідження всіх обставин справи», органи досудового слідства, які, за висновком тих самих судів, проводили перевірку «неповно», чомусь так само послідовно їх ігнорували. А через це у слідства досі немає відповідей на чималу кількість запитань, без яких встановити обставини тієї недоброї ночі практично неможливо.

Наприклад, іще у 2006 році суд не мав відповіді на запитання: чому огляд місця події, складання схеми ДТП та інші першочергові слідчі дії, усупереч вимогам Кримінально-процесуального кодексу щодо підслідності, про­вадили не працівники ДАІ, а фак­тично колега водія, який здійснив наїзд на пішохода, — слідчий з ОВС прокуратури Чернівецької області? Присутній на місці ава­рії фахівець — інспектор Держ­автоінспекції І.Мушинський, вза­галі не підписав складеної працівниками прокуратури схеми ДТП. Змінити підслідність могли лише генеральний прокурор України, його заступники або особисто прокурор Чернівецької області. Попри численні вказівки прокуратури та приписи судів досудове слідство так і не спромоглося допитати колишнього прокурора області Олега Улінця про те, хто дав вказівку викликати на місце ДТП слідчого прокуратури і доручив йому оглянути місце події. З’ясовуючи цей епізод, органи досудового слідства обмежилися лише телефонним дзвінком до екс-прокурора Буковини, а не допитали його, як того вимагав суд. Сам Олег Улінець узагалі відбувся факсом на ім’я судді Івано-Франківського міського суду, в якому вказав, що обставин цієї справи просто... не пам’ятає. Тому ж суду не зрозуміло, чому саме свідок у цій справі — також працівник прокуратури, який разом з іще одним працівником прокуратури перебував у машині в момент наїзду на пішохода, виписав направлення на судово-медичне обстеження потерпілого, а не хтось із членів оперативно розшукової бригади? Констату­вавши, що «ця обставина може мати значення при підтвердженні слів скаржника, що насправді працівники прокуратури не займались об’єктивним розслідуванням», суд доручив перевірити і цей факт. Під час судового засідання також було з’ясовано, що слідчий не забезпечив здійснення експертизи крові та сечі водія, який збив пішохода, на вміст алкоголю, хоча в день, коли сталася аварія, відзначали День працівників прокуратури (це було зроблено лише на 28 день після ДТП).

Найбільше запитань у суддів виникло до схеми ДТП, яку за гарячими слідами склав слідчий прокуратури Олександр Стратюк. Визнавши «обґрунтованими» сумніви потерпілих про те, що при замірюванні ширини проїжджих частин вулиць Герцена і Головної слідчий «допустив технічну помилку», суд кон­статував, що до протоколу огляду було внесено «неправдиві відомості». Востан­нє колегія суд­дів судової палати в кримінальних справах Апеляційного суду Івано-Фран­ків­ської області в ухвалі від 17 серпня 2007 року вкотре зі здивуванням встановила: «Вказуючи на можливу халатність зі сторони Стра­тюка О.М., відповідальність за яку передбачено ст. 167 КК Ук­раїни (в ред. 1960 р.), у постанові про відмову у порушенні кримінальної справи... прокурор чомусь вказує на відсутність у діях Стратюка О.М. будь-яких інших злочинів».

Заміна чернівецьких слідчих на івано-франківських істотно не вплинула на просування справи, яку від передчасного закриття відстояли в суді родичі загиблого. Мало того, тепер уже старший слідчий СУ УМВС України в Івано-Франківській області Вік­тор Севрук, який під час додаткового огляду місця аварії в Чернівцях «встановив невідповідність розмірів схеми ДТП, складеної ним, первісній схемі», двічі ігнорує цей факт як несуттєвий при проведенні додаткової судової автотехнічної експертизи. Натомість родичі потерпілого переконані, що неточності при замірюванні ширини проїжджої частини дороги могли істотно вплинути на відтворення обставин ДТП. Оскільки при ширині дороги 13,2 метра, як це є насправді, а не 12,6, як вказав слідчий прокуратури, середина осипу уламків зі схеми ДТП знаходиться на зустрічній смузі руху і вказує на місце зіткнення по ширині дороги. Черговий суд вимушений був констатувати їхню правоту: «доводи скаржника про надання експерту двічі інформації, яка не відповідає дійсності, нічим не спростовані». Улітку 2007 року Апеляційний суд Івано-Франківської області вже вкотре не задовольнив апеляції прокурора, котрий наполягав на скасуванні рішення міського суду, що скасував прокурорську постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо слідчого Віктора Севрука. Коле­гія суддів констатувала, що «належне з’ясування всіх обставин справи» — підтвердження звинувачень або їх спростування — можливе лише «після порушення кримінальної справи».

Окрім неправильно вказаної ширини вулиці, де сталася аварія, та відстані, яку автомобіль подолав після зіткнення, експерти змушені були працювати із сумнівно вказаними режимом роботи світлофора, рухом транспортних засобів у попутному напрямку, віддаллю видимості пішохода в напрямку руху, зрештою самою відстанню, яку пішохід подолав до зіткнення.

Наскільки об’єктивним може бути висновок, що ґрунтується на такій кількості хибних вихідних даних, зрозуміло навіть нефахівцеві. Так само, як і Івано-Франківському міському суду, який «вважає, що дані порушення могли суттєво вплинути на вирішення питань, поставлених перед експертом». Їхні колеги з Апеляційного суду Івано-Франківської області 5 грудня 2005 року йдуть іще далі, констатуючи таке: «При проведенні досудового слідства слідчими неодноразово виносились постанови про закриття кримінальної справи... однак усі вони були скасовані прокурором та судами, що свідчить про однобічність досудового слідства».

На цьому тлі відсутність у справі підозрюваного, вилучені з неї відеозйомка автомобіля Opel Vectra, яким було скоєно наїзд, та він сам — як головний речовий доказ, так само, як і первісна відсутність у ній даних транспортно-трасологічної експертизи (інформації про швидкість, з якою рухався автомобіль, його гальмовий та зупинний шлях), справді видаються дрібницями.

Поки слідство вже восьмий рік блукає між трьома соснами, родичі загиблого змушені оббивати пороги прокуратури, шукати правди по судах, вимагаючи об’єктивно розслідувати інцидент. Батько Костянтина Чернея — Дмитро Васильович, на жаль, уже ніколи не довідається, чим закінчиться це нерівне протистояння із системою. А його старенька 78-річна мати — Марія Петрівна — тримається з останніх сил і прагне одного — дочекатися праведного суду.

Єдине, що вимагається від досудового слідства, — не критично коментувати сформульовані десятком судів питання чи взагалі заявляти, що деякі з них можна не виконувати, а дати на них чіткі й недвозначні відповіді. Проте в прокурорів на все одна відповідь. Іще 2002 року її сформулював заступник генпрокурора С.Винокур. Обстоюючи чистоту заплямованого мундира, посадовець не посоромився перекласти вину за інцидент лише на загиблого: «Причиною цієї ДТП... стали обставини, пов’язані з тим, що потерпілий Черней К.Д., перебуваючи в нетверезому стані, перетинав проїжджу частину дороги... і вийшов на смугу руху автомобіля Opel Vectra»... Хоча в постанові від 3 грудня 2007 року Снятинський райсуд уже вкотре встановив: «Черней К.Д. перебував за 20 см до середньої лінії проїжджої частини дороги і ця обставина повністю не досліджена, як і питання, хто допустив порушення ПДР України — водій чи пішохід». Тим часом усе вказує на те, що людину збили саме на зустрічній смузі руху.

Хай там що кажуть про об’єк­тивні причини такого стану справ, змінити його не вдасться доти, поки не буде змінено філософію ставлення до людського жит­тя взагалі. Бо якщо вас на вулиці збиває машина, то в цивілізованій країні це проблема не лише ваших родичів. Натомість інколи складається враження, що на пошуки причин, які заважають навести лад на дорогах, правоохоронці витрачають не менше часу й енергії (а то й більше), ніж, власне, на саме його наведення.

З огляду на те, як розслідується справа про ДТП, в якій загинув Костянтин Черней, на захист із боку прокуратури розраховувати також не доводиться. Хоча вітчизняне законодавство дозволяє карати чиновників не лише за дію, а й за бездіяльність.

Ще 10 листопада 2006 року справу, про яку йдеться, було направлено до Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз для проведення додаткової судової автотехнічної та транспортно-трасологічної експертизи. Тож є надія, що невдовзі відповіді на поставлені вище запитання буде отримано. А найбільше їх хочуть почути родичі загиблого, які переконані, що мають справу зі «свідомою фальсифікацією справи», «доведенням терміну слідства до 10 років, з подальшим закриттям справи за давністю». Ці відповіді потрібні й усім нам, щоб не потрапити в подібну ситуацію. Проте чи не найбільше правда необхідна самим правоохоронцям. Бодай для того, щоб хоч трохи змінити свій негативний імідж. Урешті, якщо правда виявиться невтішною для самого потерпілого, так тому і бути. Але за право на всебічне, повне та об’єктивне розслідування своєї справи Костянтин Черней заплатив найвищу ціну.