Система та її жертви

У день відкриття осінньої сесії ВР її спікер мав необережність сказати те, про що знають сотні тисяч українських громадян і про що, всупереч очевидним фактам, аж ніяк не хочуть знати занадто багато представників владної верхівки країни, — про стан судової системи України. Володимир Литвин кваліфікував вітчизняну систему судочинства як загрозу національній безпеці країни. А ще через два тижні голова Ради суддів України Віктор Кривенко зі сторінок газети «Юридическая практика» (№ 37 (351) від 14.09.2004 р., стаття «Судьи недовольны высказыванием спикера») звинуватив Володимира Михайловича в порушенні ст.34 Конституції України й від імені суддівського корпусу країни зажадав від нього доказів, на підставі яких було зроблено такий образливий для суддів висновок.

Нагадаємо читачеві зміст статті Основного Закону, яку порушив, на думку глави суддівської ради, глава законодавчого органу країни. Статтею громадянам України гарантується свобода слова, вільне вираження своїх поглядів, а також «право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на власний вибір». Ці свободи може бути обмежено, як зазначається у публікації Кривенка, в інтересах національної безпеки і, серед іншого, для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя.

Не заходячи в полеміку з паном Кривенком щодо його оригінального тлумачення конституційних норм та ще оригінальніших уявлень про авторитет і неупередженість правосуддя й національної безпеки, дозволимо собі зауважити, що посадовій особі, яка обіймає настільки високу посаду, було б незле час від часу читати якщо не правові сторінки загальнонаціональних газет, де прикладів кричущого порушення всіляких законів із боку членів професійного цеху, що його він репрезентує, — хоч греблю гати, то хоча б виступи на цю не відому йому тему людей, наділених не меншими, ніж він, повноваженнями, але, на відміну від нього, поінформованими. Наприклад, міністра юстиції Олександра Лавриновича («Серед суддів існує кругова порука», «Юридичний вісник України» № 34 від 21 — 27.08.2004 р.).

Характеризуючи практику українського судочинства, міністр заявив, зокрема, що лише «за останній рік кількість справ про фахову придатність суддів, які він особисто подавав у кваліфікаційні комісії, сягнула півсотні, й лише по кількох із них було прийнято рішення про притягнення до відповідальності». Далі йшов висновок про корпоративну «солідарність» суддів, які приховують ганебні проступки своїх колег. Зі схожих позицій неодноразово характеризував українське судочинство й сам Президент України Леонід Кучма. Важко уявити, що глава Ради суддів країни не обізнаний із цими оцінними судженнями глави держави. Проте претензії до пана Литвина свідчать саме про це — абсолютну необізнаність В.Кривенка в зазначеному питанні. Що ж, спробуємо бодай частково заповнити цю кричущу прогалину в його фаховій практиці й на допомогу звинуваченому В.Литвину надати в розпорядження Ради суддів необхідні факти.

Шостого вересня, в останній день роботи світового Конгресу юристів, який відбувався в апартаментах київського готелю «Русь», юристи різних країн мали можливість на власні очі побачити один із десятків тисяч «наслідків» дій судової і — ширше — правової системи України. «Наслідок» в особі Олександра Петроченка («ДТ» писало про нього у статті «ДТП» № 29 (454) від 2 серпня 2003 р.) у розпачі намагався привернути до себе та своєї ситуації увагу бодай закордонних правозахисників, прикувавши себе металевими ланцюгами до паркану перед готелем. Іноземці з цікавістю спостерігали за змученою людиною з державними нагородами на лацкані піджака та з плакатом у руках, напис на якому гласив: «Прокуратура приховує злочин міліції».

Військовий ліквідатор наслідків чорнобильської катастрофи, нагороджений державними відзнаками, а нині інвалід 2-ї групи вичерпав усі можливі засоби захисту своїх прав на правосуддя. В арсеналі людей, котрі дійшли краю, залишаються два варіанти дій: або акція громадянської непокори (до неї не вперше і звернувся Олександр), або... Як каже сам пан Петроченко (і не тільки він), колись терпіння може лопнути. Тоді настане страшний час самосуду.

21 червня 1998 року інвалідну «Таврію» Олександра роздушив джип «Міцубісі-Паджеро», за кермом якого перебував бізнесмен Леонід Котляр. О.Петроченко, який вижив дивом, отримав численні травми й кілька місяців провів у лікарні. Наїзд відбувся на очах двох співробітників ДАІ. Спочатку, безпосередньо на місці події, Л.Котляр свою провину визнав, що й було зафіксовано в офіційних документах за підписом заступника начальника УДАІ МВС України в м. Києві полковника міліції М.Андрійця. Зібрані матеріали, передані 1 липня того ж року до слідчого відділу Московського РУ ГУ, провину Котляра підтверджували. Як випливає з офіційного листа УДАІ МВС, 6 липня слідчим С.Позняковим за фактом ДТП було порушено кримінальну справу № 09-13721. Однак надалі стали коїтися надзвичайні речі. Бізнесмен від свого зізнання відмовився, реальних свідків події, яких потерпілому довелося розшукувати самому з допомогою оголошень у газеті, жодного разу опитано не було. Згодом вихідні документи, які підтверджували вину Л.Котляра, з матеріалів справи зникли, і після численних фальсифікацій її було закрито. В результаті винуватий залишився непокараним. Районний суд порушень із боку слідчих органів не виявив і підтвердив рішення прокуратури про припинення слідства. Вже кілька років поспіль О.Петроченко вимагає поновлення справи. Прокуратура ж, швидше за все, навіть не читаючи документів, стандартно відповідає: «Як вам роз’яснили, підстав немає».

Рік тому, коли він уперше прикував себе до дверей Генпрокуратури, справа, здавалося, зрушила з місця. Проте так лише здавалося. Кола, що утворилися на воді українського «правосуддя», швидко розійшлися і все повернулося до попереднього стану.

У травні 2000 року з вуст очевидців — А.Сліпенка та Г.Величка, запрошених на «Радіо Свобода», світ укотре не лише був поінформований про зловживання і корупцію в силових структурах України, а й почув конкретні прізвища причетних до цього осіб. І що? А нічого. Не було навіть спростувань. Системі байдуже: вона, випестувана режимом і всіляко підтримувана ним, почувається комфортно і безпечно.

У 1997 року киянка Тетяна Трянова з жахом дізналася, що чоловік без її відома й належної письмової згоди одноосібно приватизував їхню квартиру і продав її разом із самою Тетяною Іванівною. Суд першої інстанції визнав наявність порушення закону під час приватизації житла. Апеляційний і Верховний суди визнали і приватизацію, і продаж квартири разом із прописаною в ній живою людиною законними. Нині Тетяна Іванівна поневіряється без житла.

У жовтні 1992 року сестри Саможонови, які також жили у будинку в центрі Києва, подають документи на викуп житла, що його займали, і сплачують належні гроші. Але після трирічної тяганини, 1995 року сестер викидають із квартири — на підставі прийнятого міською владою і підтвердженого районним судом рішення, оскільки раніше будинок було оголошено «непридатним для житла». Приголомшлива особливість події в тому, що не тільки рішення це на час виселення було зупинене головою міського суду, а й терміни його дії вже спливли. Під час фактично незаконного виселення всі пожитки сестер насильно вивозять із квартири в якесь бомбосховище на околиці міста, де кидають в умовах, непридатних для зберігання. Позбавлені нажитого за все життя небагатого статку й без даху над головою жінки похилого віку й досі продовжують боротьбу за відновлення законності. У їхньому «непридатному для житла» євровідремонтованому будинку нині затишно почувається податкова адміністрація району.

Понад тридцять років пропрацював у своїй маленькій майстерні з ремонту і пошиття взуття у Києві Іван Чигир. Аж поки 2000 року на орендовану ним латку землі, на якій містився кіоск, не «нагострив зуби» грошовитий бізнесмен. І прокурор Києво-Святошинського району оперативно виявляє, що існування кіоску «завдає істотної шкоди суспільним інтересам». Про що й видає розпорядження, яке розв’язало бізнесменові руки для силових дій проти власника кіоску. І хоча згодом новий прокурор розпорядження попередника скасував, та роботу малого підприємця паралізовано й нині, а його позов проти екс-прокурора й досі не розглянуто. Так Система-наступниця хизується своєю більшою, ніж у її радянської попередниці, сферою поширення й могутністю.

На початку минулого року з черговою відпискою Верховного суду в руках померла Галина Легар, яка, оскільки була незаконно звільнена з роботи, роками захищала свої знехтувані судами права.

Оксана Андрєєва стала інвалідом через нещасний випадок на виробництві 1993 року. Як інвалідові праці їй було призначено пенсію у 60 грн. Маючи на своєму утриманні ще й доньку — інваліда дитинства з пенсією у 35 грн., Оксана Михайлівна зажадала неможливого — відшкодування свого каліцтва підприємством (Київським вагоноремонтним заводом), якому віддала 35 років життя і здоров’я. Після чого комісія з трудових спорів КВРЗ, всупереч усім законам, нормам, регламентам і здоровому глузду, через три роки після травми Андрєєвої скасовує (!) акт про виробничу травму, а журнал із записом про неї, уже знайдений міліціонером, зникає безвісти. Суди стають на бік керівництва заводу. В результаті багаторічної боротьби Андрєєва «домоглася» ...лише зняття з неї інвалідності по праці. Так Система піклується про ветеранів і інвалідів, так вона грабує свої жертви, відбираючи в них останні крихти й прирікаючи на голодну смерть.

Сина Олени Бахаревої затримали як свідка злочину. Застосувавши до затриманого тортури, з нього, як водиться, згодом вибили визнання своєї вини в тому, чого він не робив. Потерпіла та свідки «винного» не впізнали, експертиза його причетність до злочину не підтвердила. Вирок суду — ув’язнення. Коли мати подала апеляцію, вживши в заяві емоційні вислови «згноїти невинних дітей» і «в районі процвітає корупція», її саму засудили до п’яти днів ув’язнення, під час якого знущалися і били.

Сина Тамари Жогло на підставі сфабрикованих доказів обвинуватили в організації розбійного нападу. Суд не звернув увагу на величезну кількість обставин, які ставили під великий сумнів версію обвинувачення. Так Система демонструє свою неупередженість і підвищує свій авторитет.

3 березня 2002 року в квартирі Олени Кожемякіної, невістки прокурора Суворовського району Одеси, знайдено понівечене тіло молодого хлопця — Сергія Широченка. Навіть на фотографії трупа видно численні рани на тілі, у загиблого пробито голову, вибито зуби, в роті — згустки крові, в ділянці життєво важливих внутрішніх органів — величезні крововиливи. Це та інші обставини справи змушують матір підозрювати факт убивства. При ексгумації, здійсненій у присутності матері, в порожнині живота та ребер також виявлено згустки крові. Не виявлено... внутрішніх органів, замість яких у лівій частині черевної порожнини засунуто ганчірку.

Справу порушили тільки в липні 2002 р., перший допит матері проведено в серпні. Версія слідства — загиблий чимось... отруївся. Надалі, після зникнення з матеріалів слідства підписаних свідками результатів експертизи, слідство дійде висновку, що встановити причину загибелі «не є можливим». А ще пізніше, під час повторної ексгумації, зникла й голова трупа з численними ушкодженнями. Слідство ж дійшло висновку, що покалічений загинув через... серцевий напад. Так Система доводить, що доля Георгія Гонгадзе не була винятком — винайдені під час винищення громадян України ноу-хау не губляться і набувають поширення в масштабах усієї Системи.