РЕКЕТ У БІЛИХ КОМІРЦЯХ

Пояснюючи інвестиційну непривабливість української економіки, авторитетні аналітики виділяють три основні чинники: неврегульоване законодавство, політичну нестабільність і високий рівень корупції. Не будемо заперечувати, всі вони є в нашій багатостраждальній батьківщині. Але!

Скажімо, Китай — найбільш ємна за іноземними інвестиціями країна, щорічні фінансові вливання в економіку якої давно вже зашкалили за 50 мільярдів доларів, — конституційно узаконила приватну власність зовсім недавно, кілька місяців тому, тоді як ми починали реформацію саме з цього кроку.

Азербайджан ось уже більше десяти років через Нагірний Карабах фактично перебуває у стані війни з Вірменією. Проте азербайджанська економіка від браку іноземних інвестицій не потерпає, отримала і продовжує їх отримувати в десятки, якщо не в сотні разів більше, ніж Україна.

Що стосується корупції (лат. corruptio — підкуп), то на тлі грандіозних скандалів навколо фінансової непорядності громадсько-політичних діячів і державних чиновників у США, Франції, Німеччині, Італії, Південній Кореї, Японії — світовій опорі ринкової демократії — явно блякне ореол вітчизняного корупціонера №1 Павла Лазаренка. Однак тамтешній інвестиційний процес відбувається у звичайному для країн золотого мільярда режимі.

Я це до того, що в Україні існує чинник, який соромливо замовчують доморослі аналітики і бридливо не помічають іноземні експерти. Мова — про рекет (англ. racket — здирство, залякування, насильство, шантаж). Його без натяжок можна назвати державним. Бо при цілком природному для ринкової економіки перерозподілі власності на засоби виробництва у нас в основному використовуються не фондові біржі та аналогічні інструменти, а владні структури, насамперед силові. Як на мене, саме державний рекет, ставши невід’ємною складовою економічного життя країни, відводить світові фінансові потоки від кордонів нашої держави...

Справи не таких далеких днів

Одна з перших апробацій технології державного рекету, що набула широкого розголосу і певного суспільного резонансу, відбулася навесні вже далекого 1995 року. Під роздачу потрапив тоді системний банк «Відродження», що зажив слави кишенькового сейфа першого Президента молодої незалежної держави — Леоніда Кравчука. Наїзд на таку шановану фінансову установу здійснили не бритоголові братухи з накачаними біцепсами в червоних піджаках, які безкарно «дахували» за часів романтичних сподівань на ринкову демократію піонерів вітчизняного підприємництва, а особи в респектабельній формі Міністерства внутрішніх справ.

Уся операція розпочалася з арешту під надуманим приводом голови правління КБ «Відродження» Анатолія Скопенка. І хоча прокуратура закрила справу за відсутністю складу злочину і через чотири місяці першого арештованого в країні банкіра випустили на свободу, цього часу цілком вистачило замовникам для того, щоб повністю «роздерибанити» найбільший в Україні акціонерний банк.

Кілька слів про генеалогію явища. Перші кроки в цьому напрямі, як ми уже зазначили, робила наша доблесна міліція, потіснивши з міст і сіл бритоголових «авторитетів». Потім у процес включилася прокуратура. Але «важнякам» із Генпрокуратури бракувало досвіду та бульдожої міліцейської хватки, і деякі справи, порушені наглядовим відомством, розсипалися з громоподібним гуркотом гірських лавин.

Провальною, наприклад, виявилася спроба захоплення ЗАТ «Борщагівський хімфармзавод (БХФЗ), проти кожного з восьми (!) членів і правління якого прокуратура порушила кримінальні справи. Було навіть виписано ордер на арешт гендиректора. Замовник усієї цієї бодяги — промислово-фінансова олігархічна група, яка контролює український імпорт лікарських засобів і препаратів, — через двох міжнародних аферистів (одеського, до речі, походження) примудрилася втягти в розбірки держдеп США і деяких заокеанських конгресменів. Але всі ці зусилля лопнули, як мильна булька, щойно наш Президент Л.Кучма відвідав підприємство.

Однак слід визнати, що загальний рахунок при захопленні чужої власності із застосуванням держрекету аж ніяк не на користь постраждалих.

Суворий запит

Останнім часом сильних світу цього явно зацікавили молокозаводи. Слід гадати, напередодні залучення орних земель у торговий оборот. Адже плодоносні гектари, як відомо, приносять максимальний прибуток тільки тоді, коли вибудовується вертикаль: земля (точніше її плоди, зокрема й молоко) — переробка — реалізація.

Афільовані з потужними іноземними компаніями фірми нашим бізнес-акулам, мабуть, не по зубах. Атакуються переважно заводи в провінції, котрі чудом піднялися з руїн реформації завдяки зусиллям талановитих вітчизняних промисловців.

Нюансів тут маса. У Сумській області, наприклад, для обмеження постачання молока переробникам, котрі опираються захопленню, широко застосовується адмінресурс. У славному граді Запоріжжі приватному власникові, який за свої кревні відновлював буквально з попелу колишній міськмолокозавод № 1, нав’язують офшорного співінвестора. Але, попри всі нюанси, практично в кожному випадку активно працюють силові структури влади. А це — одна з головних ознак державного рекету.

Восени 2002 року, 7 листопада, якраз на річницю Жовтневої революції, що й породила лицарів плаща і кинджала досі небаченого у світі типу, СБУ зверненням № 1621 запропонувало Кабміну виконати перевірку виконання державної програми підтримки сільгоспвиробників. Точніше, постанови уряду
№ 805 від 12 травня 1999 року, якою КМ зобов’язав переробників усіх форм власності виплачувати селянам дотації до договірних цін. Із коштів, що утворюються на рахунках переробних підприємств у зв’язку з нульовою ставкою ПДВ, передбаченою законом для здавачів — виробників молока та м’яса у живій вазі.

Шукати шпигунів і диверсантів на молочних і сироварних заводах, так само як на м’ясокомбінатах і в ковбасних цехах, природно, ніхто не збирався. Що стосується забезпечення економічної безпеки держави, то привід був. Ще й який. Річ у тому, що коли перевести в поголів’я дотації, що їх м’ясопереробники нараховували і нібито виплачували селянам за нібито вирощені ними і пригнані на забій корівки й телятка, то українська череда великої рогатої худоби перетворювалася на найбільшу на Європейському континенті. Тоді як статистика уперто стверджувала протилежне — вона стрімко зменшувалася.

Скринька відкривалася просто. Найбільш просунуті майстри ковбас і копченостей оформляли живою вагою імпортну яловичину, переважно контрабандну. Перевірка дала свої плоди. Десятка півтора маститих м’ясних шахраїв попалися, що називається, на гарячому. А переробники молока проходили у всій операції, можна сказати, причепом. Але саме восени 2002 року провінційні сироварні та молочні заводи, не залежні від іноземного капіталу і вітчизняних фінансово-олігархічних угруповань, стали отримувати перші «ненав’язливі» пропозиції так чи інакше поділитися власністю на засоби виробництва, а отже і прибутком, із сильними світу цього. Такий собі випадковий збіг.

Плата за незалежність

Допитливі ревізори КРУ практично на кожному перевіреному підприємстві виявили порушення. Десь неправильно виконувалися бухгалтерські проводки. Десь затримувалися виплати. Хтось дуже неохоче наповнював дотаційні спецрахунки. Написавши акти й відповідні розпорядження, ревізори, зі службового обов’язку, продовжували стежити за усуненням виявлених недоліків. Зауважу, що ГоловКРУ розіслало своїм підлеглим циркуляр, який забороняє трактувати дотаційні гроші як бюджетні кошти.

Та все ж за результатами перевірки одну на всю країну кримінальну справу за вбивчою для будь-якого керівника статтею 210 п. 2 ККУ — нецільове використання бюджетних (?!) коштів в особливо великих розмірах — СБУ порушила. Проти директора В.Гаркуші і головбуха С.Литвиненко Пирятинського сирзаводу, на сьогодні найбільшого виробника твердих сирів та іншої продукції в Україні під брендом «Молочний шлях».

Довідка

Пирятинський сирзавод.

Вік — 30 років.

Форма власності —
колективне підприємство.

Характеристика — лауреат конкурсу «100 кращих
товарів України».

Кількість працюючих — 700.

Середньомісячна зарплата одного працюючого — 696 грн.

Річний обсяг виробництва —
110 млн. грн.

Добова переробка (приймання) молока — 200 тонн.

Прибуток за 2003 р. —
11,2 млн. грн.

Виплачений податок на прибуток — 3,2 млн. грн.

Дивіденди пайовиків (робітників заводу) + 13-та зарплата — 750 тис. грн.

Прибуток, спрямований на розвиток виробництва, —
4,4 млн. грн.

Показова деталь. Ревізор КРУ результати перевірки заактував 28 березня 2003 року, при цьому зазначивши, що підприємство скрупульозно виконує постанову № 805 «Про порядок нарахування, перерахування та використання коштів, які спрямовуються для виплати дотацій сільгоспвиробникам за продані ними переробним підприємствам молоко та м’ясо в живій вазі». Однак через вісім місяців, 13 грудня минулого року, слідчий управління СБУ в Полтавській області С.Андрієнко висунув обвинувачення на підставі саме цього акта. До речі, на той час діяв уже не тільки згаданий циркуляр ГоловКРУ, а й роз’яснення Мінфіну, у якому чорним по білому написано: «Гроші, що спрямовуються на виплату дотацій сільськогосподарським товаровиробникам за продані ними переробним підприємствам молоко та м’ясо в живій вазі, відповідно до п. 21 ст.11 Закону України «Про податок на додаткову вартість», є пільгою, що не враховується в доходах державного бюджету».

Саме в цей час навколо Пирятинського заводу почали кружляти зграї стерв’ятників, котрі прагнули прикупити контрольний пакет підприємства й отримали від членів правління та особисто директора категоричну відмову вести на цю тему будь-які переговори. Гумор, однак, у тому, що форма власності тут колективна, пайова, тобто неподільна, а не акціонерна, як у ВАТ чи ЗАТ, і навіть не часткова, як у господарських товариствах з обмеженою відповідальністю. Інакше кажучи, контрольного пакета акцій або часток на Пирятинському сирзаводі немає за визначенням. І, за чинним законодавством, свій пай ні робітник, ні службовець, ні сам директор не мають права продати хоч би кому. Хоча при розірванні трудових відносин законом передбачене відповідне грошове відшкодування паю.

Ляльководи — замовники

Вирахувати, кого конкретно зацікавив завод, неможливо. Так звані управління корпоративного фінансування комерційних банків, що посилають у Пирятин відповідні факси, виконуючи роль посередників, відомості про своїх клієнтів тримають за сімома замками. У ролі засланих козачків виступають «доброзичливці», більш-менш знайомі членам правління по молочному бізнесу. Наприклад, колишній директор Миргородського молокозаводу Шульгін, який довів увірене йому підприємство до ручки. Сьогодні він читає лекції студентам Полтавської сільгоспакадемії. А ще Олександр Маркович — приватний підприємець, що позиціює себе на Полтавщині як економічний радник губернатора. Недавно на горизонті з’явилися бізнесмени, котрі працюють за венчурними схемами.

Ідеї всіх емісарів зводяться до одного: створення структури типу торгового дому чи холдингу, зручної для виведення в тінь фінансових потоків, які йдуть сьогодні цілком прозоро для пайовиків через заводську бухгалтерію. І все це на тлі пресингу по замкненому колу.

Організували його «скривджені» (про них нижче) колишні члени колективного підприємства. Своїми багаторазовими зверненнями до народного депутата М.Карнауха, за випадковим збігом — колишнього працівника управління СБУ в Полтавській області і співвласника в ТОВ «Кий». Фірмі, основним видом діяльності якої, відповідно до реєстрації (знову ж, за випадковим збігом) є оптова торгівля твердими сирами та вершковим маслом.

Не беруся стверджувати, що висмоктану з пальця кримінальну справу проти незговірливих директора і головбуха спровокував народний депутат. Але того, що тримає її під своїм контролем, він не приховує. А вже можливостей так чи інакше впливати на правоохоронні органи, зокрема й на прокуратуру та СБУ, у секретаря комітету ВР із питань боротьби з оргзлочинністю та корупцією, що ним є шановний Микола Васильович, слід гадати, не бракує. Ось і футболять чиновники, які здійснюють нагляд за правоохоронними органами, одне одному не без огиди, але й без конкретного результату скарги обвинувачуваних і всього трудового колективу на антизаконне переслідування.

Виконавці

Якщо ляльководи-замовники залишаються в тіні, то маріонетки-виконавці, природно, на очах. Із власної ініціативи вони діють чи за чиєюсь намовою, за винагороду відомого штибу, сказати важко. Приміром, два пенсіонери, котрі вирішили, що вони обділені, засипали місцевий суд резонансними, на перший погляд, позовами. Про визнання нелегітимними проведених три роки тому загальних зборів пайовиків, на яких вносилися зміни в статут підприємства. Про нібито незаконне обрання В.Гаркуші директором і т.п. Але варто було адвокатам відповідача домогтися розгляду однієї із заяв не в місцевому, а в суді сусіднього району, — пенсіонери свій позов миттєво відкликали.

Причина благовоління голови райсуду С.Симонової до позивачів такого штибу (процеси в першій інстанції вони незмінно виграють!) відома всьому Пирятину. Як у всіх маленьких містечках, міжсімейні конфлікти тут — пожива для базарних пересудів. Але відповідь адвокатам сторони, що програла, на скаргу про тримісячну затримку передачі апеляції по інстанції, підписана Світланою Григорівною, гідна цитування: «...справи в апеляційний суд відправляються невчасно через відсутність коштів на поштові відправлення». Ну, немає грошей на конверти і марки, хоч головою об стіну бийся!

Є ще один «борець за справедливість» — І.Степанищев, який у минулому працював на заводі заступником директора з питань комерції. Примудрився завдати прямих збитків підприємству на 1 млн. 250 тис. гривень. Саме на таку суму не виконали своїх зобов’язань оптові покупці за контрактами, підписаними Ігорем Євгеновичем. Його контрагенти «несподівано» виявилися неплатоспроможними. У бізнесі, звісно, всілякі несподіванки трапляються. Але цю легко пояснити вже при поверховому ознайомленні з контрагентами Степанищева. ТОВ «Укрінтерселл» четвертий рік перебуває в розшуку. Засновники ТОВ «Контур» і ряду інших оголосили себе банкрутами й відразу створили цілу піраміду нових комерційних структур. Треті, наприклад ТОВ «Брок-Фонд» та іже з ним, узагалі з часу реєстрації не надавали звітності про свою фінансову діяльність у відповідні органи. Навіть податківець-початківець із переліченого набору зробить висновок, що бізнес із такими «комерсантами» тхне шахрайством і вульгарною конвертацією. Сюди б і спрямувати зусилля слідчим СБУ та іншим офіційним борцям з оргзлочинністю й корупцією. Але...

Два роки тому І.Степанищев звільняється за власним бажанням, визнавши в заяві про звільнення за собою шкоду, заподіяну підприємству. А в квітні 2004 року Пирятинський суд розглянув його позов про відновлення на попередньому місці роботи в колишній посаді і... задовольнив її! Питається, навіщо тоді існує КЗпП України?

Однак охочі до Пирятинського сирзаводу далеко не такі дурні, щоб у своїх намірах спиратися виключно на людей, м’яко кажучи, з підмоченою репутацією. Вони чудово володіють методами використання офіційних осіб і державних організацій у своїх цілях. Найчастіше, що називається, втемну.

Йдеться навіть не про банальні хабарі. А про продуману систему цькування, механізм якого запускається досить просто. У контролюючі органи посилаються грамотні — за термінологією та змістом — листи «трудящих», які звинувачують керівництво підприємства в семи смертних гріхах. Від випуску шкідливих, мало не отруйних для здоров’я споживачів продуктів харчування до тріснутого унітаза у відповідному місці. І почалося! Непланові перевірки санепіднагляду, Держспоживстандарту, податкової, пожежників і так далі і тому подібне... Однак у нашому конкретному випадку показове те, що перевіряльники, як правило, їдуть із Пирятинського заводу ні з чим. А найцікавіше, що реальні люди, котрі нібито писали підкидні листи, своїх підписів під ними не визнають. Контролери про це, природно, навіть не здогадуються. Вони щосили намагаються чесно відпрацювати хліб, який їдять за рахунок платника податків.

Ті ж із них, хто хоче ще й масла з ікрою, частенько займаються відвертою казуїстикою, що мовою юристів іменується підробкою. У цьому сенсі показовий акт емісара управління дослідчих перевірок міліції ДПА в Полтавській області, податкового інспектора
О.Гриньової. Аналізуючи бухзвітність із виконання все тієї ж постанови № 805, вона написала таке: «КП «Пирятинський сирзавод» за 2001, 2002 і 11 місяців 2003 року нараховано і фактично сплачено сільгоспвиробникам — здавачам молока — дотацій 8 млн. 446, 2 тис. грн.» А далі йде зовсім приголомшливий висновок: «У зв’язку з тим, що ці кошти призначені для виплати сільгоспвиробникам молока, КП «Пирятинський сирзавод» повинен збільшити кредиторську заборгованість перед ними за прийняте молоко на 8 млн. 446,2 тис. грн.». Тобто ще раз заплатити!

І цю цифру пришили до справи. Понад те, людина, чесність і порядність якої особисто в мене сумнівів не викликає, народний депутат Григорій Омельченко в телеефірі на каналі «1+1» навів саме цю суму — вісім із гаком мільйонів, — назвавши ці гроші вкраденими керівниками КП «Пирятинський сирзавод» у наших бідних селян. Здається, відомого у країні борця з оргзлочинністю і корупцією просто підставили ляльководи-замовники, проінформувавши його належним чином. Точніше — дезінформувавши.

І останнє. Вчепившись за цю цифру, слідчий СБУ С.Андрієнко з колегами об’їхали постачальників і вручили кожному роздруковані, як казали в давнину, під копірку позовні заяви з прочерками, запропонувавши заповнити їх реквізитами сільгосппідприємств і сумами, нібито недоотриманими за відвантажене на Пирятинський сирзавод молоко. За розповідями старожилів-очевидців, саме такими методами чекісти змушували зводити наклеп на колег і товаришів по службі, на ні в чому не винних людей, котрі в результаті потрапляли під жорстокий каток сталінських репресій. До нас що, чорної пам’яті
37-й рік минулого століття повертається?

Вже не гумор, а зловісніть ситуації в тому, що до відвідин працівників СБУ всі як один постачальники пирятинських сироварів буквально засипали їх листами, в яких дякували за порядність і чесність у взаєморозрахунках.

Саме присутність у нашому житті, насамперед в економічному, державного рекету, анатомію якого я спробував висвітлити, робить його ірреальним. Депутати, котрі від імені народу борються з оргзлочинністю та корупцією, хай мимоволі, як тут, але не так уже й рідко ллють воду на млин упакованих «зеленню» шахраїв та корупціонерів. У пошуках нецільового використання неіснуючих у природі бюджетних коштів правоохоронці витрачають реальні гроші з держбюджету, і при цьому стогнуть від їх нестачі. Скільки ж грошей щороку витрачається в країні на замовлені справи — не знає ніхто.

І все це офіційно оправдовується складнощами переходу від тоталітаризму до демократії. Тим самим вітчизняна бюрократія найвищого рівня освячує де-факто, як основний інструмент переділу власності, не існуючий де-юре державний рекет. Ну не може ж справді Президент щоразу особисто втручатися і наводити лад, як у випадку з Борщагівським ХФЗ, при бандитському захопленні чужої власності!