Про роль і місце КС

Впровадження в Україні інституту Конституційного суду породило низку питань щодо його місця в державному механізмі України. У наукових колах ці питання трактуються неоднозначно. Окремі дослідники вважають, що конституційні суди мають бути віднесені до судової влади незалежно від того, чи визнано це на конституційному рівні. На думку інших, конституційне правосуддя стоїть над трьома гілками влади. А дехто відносить Конституційний суд до контрольно-наглядових органів.

У цьому немає нічого поганого. Вчені мають право і навіть повинні розглядати будь-яке питання під різними кутами зору. Саме в цьому й полягає смисл наукової праці. Однак зазначені гіпотези та наукові припущення, а особливо проекти реформ, мають ґрунтуватися на всебічному об’єктивному аналізі проблеми, а не підлаштовуватися під заздалегідь визначений (замовний) результат.

У цьому аспекті показовою є поява низки статей, де наполегливо анонсується проект конституційної реформи, яка має на меті ліквідувати єдиний орган конституційної юрисдикції та передати його повноваження відповідній палаті Верховного суду України. Аналіз змісту деяких з них дає змогу виокремити певні характерні аргументи, що їх наводять на користь такої реформи.

Насамперед робиться спроба послатися на міжнародну практику конституційного судочинства. Наприклад: «незважаючи на те, що органи конституційної юрисдикції як окремі судові органи запроваджені в більшості країн Європи, у деяких із них національне законодавство передбачає організацію і діяльність зазначених органів як складових частин структури вищих судових органів, тобто без створення окремого суду. Такий досвід характерний для функціонування Державного суду Естонії».

Тобто в переважній більшості країн конституційний суд є окремим судовим органом, але нам, мовляв, потрібно впровадити досвід Естонії. А можливо, доцільно, за всієї поваги до естонських колег, прислухатися до президента Росії В.Путіна, який свого часу заявив, що Конституційний суд РФ порівняно з іншими органами федеральної влади є «більш високою інстанцією, якою й повинен бути орган конституційного правосуддя».

В окремих випадках оспорюється доцільність віднесення до юрисдикції Конституційного суду вирішення певних питань. Приміром: «питання про конституційність законодавчих актів є питанням адміністративного судочинства. Офіційне тлумачення законодавства — це курйозний «совковий» рудимент і взагалі не потрібне, адже кожний владний орган, кожен посадовець, застосовуючи закон, тим самим його тлумачить офіційно».

Але ж у тому і полягає суть проблеми, що в нас органи дер­жавної влади та їхні посадові особи застосовують закони на свій розсуд. І цей «рудимент», згідно з чинним законодав­ством, — єдина можливість для громадянина України захистити свої конституційні права в Конституційному суді України від свавілля того ж таки посадовця.

А про те, яким чином ці посадовці застосовують норми вітчизняного законодав­ства, свідчить, зокрема, те, що станом на 1 січня 2007 року до Страсбурга надійшло 6800 скарг від наших співвітчизників на дії посадовців. Причому з 46 країн Європи більше за нас до цього міжнародного судового органу зверталися лише росіяни, турки та румуни.

Однак не слід вважати, що прихильники передачі функцій Конституційного суду України відповідній палаті Верховного суду України обмежуються такими, з дозволу сказати, аргументами.

У хід іде й важка артилерія на кшталт того, що існування єдиного органу конституційної юрисдикції фактично заперечує «рівнопорядність конституційного судочинства серед інших форм здійснення правосуддя з домінантою на його невиправдане звеличення» та наявність процесуальної недосконалості, «яка обмежує здатність сторони конституційного провадження як процесуальної особи сприяти суду у виявленні легальних цінностей права».

З цього приводу слід зазначити, що усунення недоліків у законодавстві, яким урегульовано діяльність Конституційного суду України (як і в будь-якій іншій галузі суспільного життя), здійснюється, як правило, шляхом ухвалення змін до відповідних правових актів, а не шляхом ліквідації самого органу державної влади.

При цьому характерним є не тільки висновок, а й сама методика дослідження. Практично дослівно наведено напрями вдосконалення законодавчої бази конституційного судочинства, над яким працює спеціальна робоча група Конституційного суду України і що неодноразово висвітлювалося в засобах масової інформації. І подається це як беззастережна підстава для ліквідації самого суду.

Крім цього, робиться наголос на можливості заощадити державні кошти. Мабуть, автори таких проектів вважають, що судді конституційної палати Верховного суду України працюватимуть на безоплатній основі, проводити засідання в наметах чи на лавках скверів на Липках, ходити на роботу пішки й за свій кошт утримувати помічників, консультантів, а також інших працівників апарату.

Однак облишмо розгляд аргументів і спробуймо розібратися, що ж насправді не влаштовує прибічників необхідності ліквідувати єдиний орган конституційної юрисдикції? Довго шукати відповідь не доведеться — насамперед це вже згадувані положення Основного Закону України, згідно з якими рішення Конституційного суду України є остаточними і оскарженню не підлягають.

Таким чином, замість запровадити відповідальність за невиконання рішень Консти­туційного суду України, планується ввести в дію механізм перегляду та скасування ухвал новоствореної кон­ституційної палати Верховного суду України.

Причому зазначені рішення поділяються на такі, що мають істотно вищу суспільну значимість (щодо питань, пов’язаних з усуненням президента України з поста в порядку імпічменту), та на неважливі (щодо визначення конституційності правових актів тощо).

З цього приводу зазначу, що переважна більшість конституційних подань з питань відповідності правових актів Конституції України пов’язана з порушенням прав і свобод людини і громадянина. Не зайво нагадати, що згідно із частиною другою статті 3 Конституції України саме права і свободи людини та їх гарантування визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Наголошую, права і свободи людини, а не питання, які стосуються усунення з поста президента, проведення чергових та позачергових виборів, позбавлення депутата його повноважень за незгоду з політикою партії чи звільнення з посад членів уряду і т. ін.

Я не маю наміру принизити важливість перелічених питань для врегулювання суспільного життя, проте повторюю, що вони є лише складовою заходів щодо забезпечення основного завдання держави — гарантувати права і свободи людини і громадянина.

А як виконуються в нас рішення Конституційного суду України, котрими були захищені права громадян, можна розглянути на прикладі Закону України «Про державний бюджет України на 2008 рік». Його положення суперечать шести рішенням Конституційного суду України, зокрема:

— від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян), згідно з яким: «Верховна Рада України не повноважна при прийнятті закону про Державний бюджет України включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України та/або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин»;

— від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій), від 1 грудня 2004 року № 20-рп/2004 (справа про зупинення дії або обмеження пільг, компенсацій і гарантій), від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання), згідно з якими при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;

— від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004 (справа про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів), згідно з яким надання пільг і гарантій військовослужбовцям зумовлене особливістю професійних обов’язків, пов’язаних з ризиком для життя та здоров’я, певним обмеженням конституційних прав і свобод, у тому числі права заробляти матеріальні блага для забезпечення собі і своїй сім’ї рівня життя, вищого за прожитковий мінімум. Здійснення таких заходів не залежить від розміру їхніх доходів чи наявності фінансування з бюджету, а має беззастережний характер;

— від 2 червня 1999 року № 2-в/99 (справа про внесення змін до статті 46 Конституції України), згідно з яким право на соціальний захист громадян у старості не обмежується тільки пенсійним забезпеченням, а й включає інші види передбаченої законом допомоги, що стосується й осіб, які мають статус дітей війни.

Отже, згадувані реформаторські проекти породжені аж ніяк не необхідністю досягти рівнопорядності конституційного судочинства чи забезпечити принцип змагальності при його здійсненні, і навіть не прагненням заощадити державні кошти. Річ у тому, що, захищаючи конституційні права і свободи громадян нашої держави, Конституційний суд України, вочевидь, створює проблеми для певних органів державної влади та їхніх посадових осіб. Тому в хід іде запроваджений і добре апробований «батьком народів» принцип: немає людини — немає проблеми.

У даному випадку — замінимо незручний єдиний орган конституційної юрисдикції на кишенькову палату, підпорядковану голові Верховного суду та його заступникам, надамо про всяк випадок повноваження пленуму Верховного суду скасовувати її рішення, і… немає органу — немає проблеми!

Довідка

Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України судочинство здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. Тобто єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні є складовою вітчизняної системи правосуддя.

Однак не все так просто. Згідно зі статтею 150 Основного Закону України до повноважень Конституційного суду України належить:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

законів та інших правових актів Верховної Ради України;

актів президента України;

актів Кабінету міністрів України;

правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями: президента України; не менш як сорока п’яти народних депутатів України; Верховного суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З питань, передбачених цією статтею, Конституційний суд України ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

До цього слід додати також інші конституційні повноваження Конституційного суду України, зокрема: надання висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість (частина перша статті 151); про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення президента України з поста в порядку імпічменту (частина друга статті 151); про відповідність законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України (стаття 159) та інші.

Таким чином, стає очевидно, що Основний Закон України надає Конституційному суду широкі контролюючі повноваження щодо дотримання конституційних приписів, а саме:

— по-перше, Конституційний суд фактично вдосконалює систему законодавства, оскільки він має повноваження припинити дію актів або правових норм, застосування яких могло призвести або призвело до порушення конституційних норм. Тому не випадково Конституція України містить положення, згідно з якими матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, які визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку;

— по-друге, роз’яснюючи спірні правові норми, Конституційний суд не тільки виконує роль тлумача, а ще й, виходячи з обов’язковості своїх рішень, створює умови для належного застосування зазначених норм органами державної влади.

Це законодавчо закріплено у статті 2 Закону України «Про Конституційний суд України», згідно з якою завданням Конституційного суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону на всій територій України.