Про господарське судочинство

Недавно відбулися загальні збори акціонерів ЗАТ «Київська фасувально-картонажна фабрика», на яких, серед інших, було ухвалене рішення про збільшення статутного капіталу шляхом збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості за рахунок додаткових внесків. І того ж дня, 22 квітня, у Господарський суд м. Києва надійшла позовна заява ЗАТ «Укрпромсервіс» із клопотанням щодо визнання недійсними всіх рішень, ухвалених на цих зборах. На тій підставі, що позивач, будучи власником 3% акцій ЗАТ «Київська фасувально-картонажна фабрика», не був персонально сповіщений про час і місце проведення загальних зборів акціонерів, що є порушенням ст. 41 і 43 Закону України «Про господарські товариства».

Прямо скажемо, подія не настільки гучна, аби присвячувати їй окрему публікацію. Щодня в судах подібних заяв розглядають десятки, коли не сотні. Але відмінність даного конфлікту в тому, що його не повинно було бути в принципі. А він є і має тенденцію до розвитку, усупереч здоровому глузду і чинному законодавству. Чому? Як казав письменник Ісаак Бабель, «дізнаєтеся, якщо підете туди, куди я вас поведу».

А шлях наш лежить у Господарський суд м. Києва, у провадженні якого, виявляється, уже перебуває справа №47/205 за позовом того ж ЗАТ «Укрпромсервіс» до того ж ЗАТ «Київська фасувально-картонажна фабрика». Схоже, позивач твердо упевнений, рішення у справі буде прийнято на його користь. Тому і вважає, що до ухвалення рішення по суті навіть легітимне проведення загальних зборів акціонерів порушує його права.

Київська фасувально-картонажна фабрика випускає пакувальну продукцію для Києва та регіонів України понад 40 років. У середині 90-х років вона, як і багато інших підприємств, занепала, але була приватизована товариством із обмеженою відповідальністю «Шарм» (правопопередником «Укрпромсервісу) шляхом реорганізації дер­жавного підприємства в акціонерне товариство. 1997 року майно фабрики перейшло на баланс нинішнього «Укрпромсервісу», який своєю чергою передав його ЗАТ «Київська фасувально-картонажна фабрика».

Засновником ТОВ «Шарм» виступила група бізнесменів, до числа яких входив і такий собі Ігор Стемпковський. Як фізичній особі йому належали 12% акцій, які Ігор Геннадійович згодом продав іншій фізичній особі. Нині він намагається через «Укрпромсервіс» повернути їх із допомогою суду. Із початкового складу співзасновників ЗАТ «Укрпромсервіс» залишився тільки Ігор Стемпковський, котрому сьогодні як директору цього ЗАТ належать три прості іменні акції ЗАТ «Київська фасувально-картонажна фабрика». Тепер він докладає титанічних зусиль до того, щоб заволодіти акціями інших законних власників ЗАТ «Київська фасувально-картонажна фабрика», котрим належить 97% акцій.

Ось тому на початку минулого року в Господарський суд м. Києва і надійшла позовна заява ЗАТ «Укрпромсервіс». Є підстави думати, що це Ігор Геннадійович заповзявся переглянути ухвалені близько десяти років тому рішення про передачу майна фабрики в ЗАТ і почав оспорювати право власності інших акціонерів. Навіщо? На яких підставах? Щодо цього у діловій пресі висловлювалися різні думки: від «захотів поряд із мажоритарними власниками акцій взяти участь в управлінні підприємством» до «вирішив натиснути на партнерів із тим, щоб вони погодилися викупити контрольовані ним 3% акцій за завищеною вартістю». Що ж стосується серйозних обгрунтувань, то вони не наводяться навіть у позовній заяві.

Позовна заява про захист нібито порушених десять років тому прав мала б викликати у судді сумніви щодо обгрунтованості претензій. Адже існують строки давності, про що ж усі ці роки думав позивач? Але без усякого з’ясовування якихось обставин суддя ухвалює рішення задовольнити клопотання позивача про забезпечення позову шляхом накладання арешту на цілісний майновий комплекс, який належить відповідачеві, і на 100% акцій емітованих ЗАТ «Київська фасовочно-картонажна фабрика» шляхом їхнього блокування. Сталося неймовірне. Попри розмір позовних вимог, а саме — визнання права власності на 89 простих іменних акцій, суд вийшов за межі позовних вимог заявника! Що це, необ’єктивність і упередженість чи судова помилка? Можна було б припустити останнє. Але суддя не потрудився залучити до участі у справі інших власників акцій, ухваливши рішення, яке безпосередньо стосується їхніх прав і зобов’язань. А постанова Господарського суду м. Києва від 21.08.2007 р. про затребування реєстру власників іменних цінних паперів, винесена після накладення арешту на всі акції, порушує права осіб, не залучених до участі у справі.

Київський апеляційний господарський суд постановою від 14.08.2007 р. поспішив скасувати постанову, підписану С.Станіком, залишивши під арештом 89 штук простих іменних акцій, емітованих ЗАТ «Київська фасувально-картонажна фабрика». Але два місяці по тому Вищий господарський суд України повернув усе «на круги своя», залишивши гучну постанову столичного господарського суду в справі №47/205 у силі. Більше того, той же Вищий господарський суд України постановою від 24.03.2008 р. (голова І.Плюшко, судді С.Разводова і С.Са­мусенко) відмовився прийняти касаційну скаргу Світлани Кизлинської — акціонера і власника 18 простих іменних акцій ЗАТ «Київська фасувально-картонажна фабрика» на постанову Господарського суду м. Києва у справі №47/205. Тим часом, відповідно до ст. 107 Господарського кодексу України, особи, не залучені до участі в справі, у разі ухвалення судом рішення чи постанови, що стосується їхніх прав і обов’язків, мають право на подачу касаційної скарги. А от Господарський процесуальний кодекс не надає повноважень Вищому господарському суду України відмовляти в прийомі касаційної скарги і взагалі не передбачає такого процесуального документа, як постанова про відмову в прийнятті касаційної скарги. Чи то у ВГС спотворено тлумачать поняття «честь відомчого мундира», чи то прізвище судді справляє на господарських служителів Феміди магічний вплив. Хай там як, але необхідність прийняття до розгляду подібних касаційних скарг підтверджується практикою Верховного суду України. Відповідно до постанови ВСУ від 15.01.2008 р. в аналогічній справі, оспорювана постанова Вищого господарського суду України не грунтується на законі, зокрема не відповідає вимогам ст. 111 Господарського процесуального кодексу, який визначає випадки, в яких касаційна скарга не приймається до розгляду і повертаються судом. Крім того, як зазначається в згаданій постанові ВСУ, суд касаційної інстанції фактично обмежив суб’єкта оспорювання в здійсненні прав, передбачених п.8 ч.3 ст.125 Конституції України.

Однак повернімося до Сергія Станіка. Чи не час Вищій раді юстиції вжити заходів до того, щоб усі судові справи, зокрема й справа №47/205, розглядалися неупереджено? Чи не час, нарешті, здути пилюку зі статті 375 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність судді за винесення явно неправосудного рішення? Корисно нагадати тим, хто забув, що в таких випадках передбачається покарання у вигляді обмеження свободи на строк до п’яти років або її позбавлення на строк від двох до п’яти років, а якщо за цими діями вбачаються корисливі або інші особисті інтереси, позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.