ПРИГОДИ УКРАЇНЦІВ У ЄВРОПІ

З повідомлень ЗМІ відомо, що за минулі роки від українських громадян до Європейського cуду надійшло понад сім тисяч скарг-заяв. З жодної іншої країни не надходить так багато скарг на державу, як з України.

Проте, якщо вірити офіційному сайту Євросуду, серед справ, які майже щодня аналізує ця шанована європейська установа, українські трапляються вкрай рідко. Чому? Чи то занадто заплутаними здаються ситуації, в яких опиняються наші співвітчизники у відносинах з державою, чи то до українців у Євросуді сформувалося особливе ставлення, не таке, як, скажімо, до їхніх колишніх побратимів по соціалістичному табору — поляків, угорців та інших?

Можливо, відповідь варто шукати в особливостях процедури спілкування українських громадян, чиїх порушених прав національна судова система не змогла захистити, з їхньою останньою надією — Євросудом. На шляху до нього на шукачів європейської справедливості чигає чимало несподіванок, не завжди приємних.

Значна кількість потенційних європозивачів з України сходить з дистанції ще на підступах до бажаної мети. Дезорієнтовані порадами навіть досвідчених юристів, вони звертаються в Страсбург після того, як пройдені всі можливі національні інстанції, у тому числі і Верховний суд. І чинять неправильно. Поки справа розглядається у Верховному суді, шестимісячний термін, відведений для звернення до Євросуду, у більшості випадків минає, оскільки відлік його починається з дня винесення постанови (рішення) судом другої інстанції — апеляційним або касаційним. Третя інстанція — Верховний суд — не є обов’язковою. Досвідчені громадяни радять звертатися до європейського правосуддя без зволікання, навіть якщо мотивованої постанови суду другої інстанції ще не одержано. До Верховного суду можна звернутися паралельно.

Пропущений термін — не єдина перешкода «на шляху до Європи». Якщо ви уклалися в термін і заяву надіслано вчасно, через місяць—півтора юридичний секретар, представник України в Євросуді Дмитро Супрун письмово сповістить вам, що отримані документи зареєстровані. Але радіти ще немає причин. Як кажуть ті, хто не перший місяць, а то й рік спілкується з паном Супруном, пригоди тільки розпочинаються. Юридичний секретар обов’язково попросить надіслати додаткові документи, зокрема мотивоване рішення суду другої інстанції про відмову в задоволенні позову, оскільки на нього заявник посилався, проте, не маючи на руках, не надіслав.

Наші реалії такі, що одержати мотивоване рішення в апеляційній інстанції, яка знає про намір ображеного звернутися до Євросуду, дуже складно. Часто для цього доводиться кликати на допомогу Мінюст, Вищу раду юстиції, омбудсмена, Генпрокуратуру тощо. У вас є шанс десь через півроку завершити і цей етап. Рекомендованим листом (лише рекомендованим! — цінний, яким передбачена наявність переліку вкладень, на страсбурзьку адресу не приймають) додаткові документи надіслані до Євросуду, і ви знову стурбовані тим, чи не загубився бува дорогою якийсь важливий папірець, без якого справедливий розгляд вашої справи неможливий. І тут, на етапі очікування, відбуваються основні «дива». Минає місяць, два, п’ять... Відповіді немає...

Зв’язатися з Євросудом із власної ініціативи у принципі можливо — в листі пана Супруна його телефон і факс зазначені. Але тільки в принципі. Проте сценарій подій, що розгортаються у відділенні «Укрпошти» або «Укртелекому», куди вирушають громадяни, позбавлені щастя мати особистий факс, вас може здивувати. Замовлення у вас, звісно, приймуть. Проте факс-зв’язок з Євросудом чомусь стабільно поганий, і під час передачі повідомлення регулярно виникає «технічна помилка», що не дозволяє дізнатися, чи отримане ваше послання. Вам запропонують повторити спробу. Проте й усі наступні проби закінчуються з тим самим результатом. І кожну з них ви оплатите як удалу — без будь-якої можливості перевірити, чи надійшло ваше факс-послання до адресата.

Телефонний зв’язок також доступний не кожному. І не тому, що запитувати потрібно англійською або французькою, з цим якось можна впоратися. Здебільшого з вами спілкуватиметься автовідповідач: жіночий голос повідомить, що лінія зайнята, і порадить зателефонувати пізніше. І так безліч разів. І знову за кожну хвилину спілкування з «механічною тіткою» доведеться викласти майже шість гривень. Якщо ж несказанно пощастить і на іншому кінці дроту буде сам пан Супрун, «улетіти» доведеться на суму набагато соліднішу: щоб висвітлити ситуацію з надходженням документів, ваш співрозмовник повинен поспілкуватися з комп’ютером, а ви оплатите очікування з трубкою в руці.

Втім, і повернення пана секретаря може не принести задоволення: з’ясується, що давно відіслані документи все ще не отримані, і вам наполегливо порадять відіслати їх ще раз. Якщо ж у вас є повідомлення про одержання з печаткою Євросуду і ви стурбовані лише тим, чи повний їх комплект потрапив до адресата, ви ризикуєте почути, що «Еге ж, так! Вони отримані! Але поки що, на жаль, не зареєстровані». І тому, як і раніше, невідомо, чи все з відісланого дійшло до суду. Не переживайте: через кілька місяців гнітюча невідомість стане для вас звичним станом. А 200—300 гривень на телефонні розмови будуть витрачені даремно.

Через рік-півтора від початку вашого спілкування з європейською установою юридичний секретар може листом висловити вам свою особисту думку про неприйнятність вашої справи для розгляду. На його досвідчений погляд, судовий процес в Україні з процесуальної точки зору відбувався правильно, а ваше невдоволення його результатом Страсбургу нецікаве: своє право на змагальний процес у національному суді ви використали. Не засмучуйтесь: висловлене — всього лише особиста думка юрсекретаря, яка не обов’язково збігається з позицією самого Суду. Тут цікаве інше.

Навряд чи практика висловлювання особистої позиції секретаря, нехай і юридичного, в Євросуді поширена. Очевидно, українські представники й до євроструктур приносять із собою вітчизняні навички і звичай спілкування з «пересічними громадянами». Можливо, саме через це, через «українську специфіку», яку демонструють наші делеговані в Європу чиновники, і чекають українські громадяни роками навіть тоді, коли, усупереч думці пана відповідального посередника, їхні справи визнають прийнятними для розгляду. Може, тому і відсоток розгляду українських справ у цій установі найнижчий, усупереч найбільшій кількості заявників з України?