Право на житло гарантують... суди?

Масова приватизація державних підприємств у 1993—1995 роках наламала багато дров. Щедро розтиражовані приватизаційні майнові сертифікати ані грошей фабрикам і заводам не додали, ані дивідентів власникам українських ваучерів не принесли. А мешканці гуртожитків великих підприємств ще й по-іншому відчули, що таке несформована правова база для приватизації.

На тоді не існувало чітких і однозначних нормативних документів, які б встановлювали обов’язок та порядок передачі гуртожитків, інших об’єктів державного житлового фонду, що належали державним підприємствам, у комунальну власність із наступною приватизацією. У Законі «Про приватизацію державного житлового фонду» народні депутати заклали обтічну норму: «Державний житловий фонд, який перебуває в повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій та установ, за їх бажанням може передаватися в комунальну власність з наступною його приватизацією» (ст.8, п.9). Слово «може», як відомо, — це лише побажання, рекомендація. Воно відкриває широкий простір для маневрів.

На початку 90-х років багато гуртожитків у складі цілісних майнових комплексів під час приватизації увійшли до статутних фондів новостворених ВАТів. Навіть у маленькій Тернопільській області статутні фонди великих підприємств «наповнили» 28 гуртожитків. Наприклад, у ВАТ «Тернопільський радіозавод «Оріон» їх сьогодні один, у ВАТ «Ватра» (виробництво світлотехніки) — два, комбайнобудівники залишили в себе п’ять гуртожитків, а ВАТ «ТО «Текстерно» (бавовняний комбінат) — аж 17…

У результаті включення всього і вся до статутних фондів товариств тисячі мешканців гуртожитків не змогли реалізувати своє право на житло. В Конституції України однозначно записано: «Держава створює умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду» (ст.47). Керівники підприємств і власники, які володіють великими пакетами акцій товариств, думку жильців враховують в останню чергу. І відстоюють статус-кво гуртожитків доволі просто: їх «відхід» призведе до зменшення статутного фонду ВАТу, погіршить інвестиційну привабливість підприємства і т.п. Виходить парадокс: навіть якщо підприємство ледве животіє, не має коштів на утримання гуртожитків, — збори акціонерів не квапляться вилучати житло зі статутного фонду.

У різних регіонах України мешканці гуртожитків коридорного типу (тобто таких, на які не видавалися ордери міськвиконкомів або районних адміністрацій на постійне проживання і які, відтак, не могли бути приватизовані) розправили плечі й почали активніше відстоювати своє право на житло. Оскільки досі немає чітких законодавчих норм щодо обов’язкової передачі житла в комунальну власність із подальшою приватизацією, то люди просто йдуть у суд.

Судові процеси у багатьох випадках вийшли веселими і злими. В судах Тернопільщини на розгляді перебуває низка «гуртожитських» справ. Деякі з них уже обросли бородатою історією.

У травні минулого року прокурор міста Тернополя в інтересах мешканців одного з гуртожитків ВАТ «Тернопільський комбайновий завод» подав позов до Тернопільського міськрайонного суду. Відтак у різний час пішли дві апеляційні скарги з вимогою не розглядати справу — і від керівництва підприємства, і від лізингової компанії «Украгромашінвест», яка в минулому була акціонером.

Регіональне відділення ФДМУ, виступивши третьою стороною у справі захисту прав громадян, надало суду інформацію, що згаданий «лізингодавець» на час відкриття провадження у справі вже не був акціонером комбайнового. Врахувавши цю інформацію, апеляційний суд області відхилив скаргу і подав справу до Тернопільського міськрайонного суду для розгляду її по суті. Ця судова тяганина скидається на довгу дорогу в дюнах, їй не видно ні кінця ні краю, хоча мешканці гуртожитку вклали кошти в його реконструкцію і переобладнали під малосімейку.

Мешканцям більш як двадцятьох квартир в одному з гуртожитків ВАТ «ТО «Текстерно» захищати свої законні інтереси виявилося не менш складно й виснажливо. Найбільші акціонери і правління цього товариства не бажають вилучати більшість гуртожитків зі статутного фонду. У березні 2006-го мешканці звернулися до суду. Вимоги — визнати відмову ВАТ «ТО «Текстерно» у приватизації займаних ними квартир незаконною і зобов’язати Тернопільську міську раду безплатно передати їм квартири у власність. Суд позов задовольнив. У свою чергу, апеляційна інстанція, розглянувши скаргу керівництва ВАТ «Текстерно», визнала незаконним «включення частини приміщень гуртожитку» до статутного фонду товариства. Перемога мешканців гуртожитку була показовою. Вона підказала жильцям інших гуртожитків: дійте так само наполегливо.

Трохи інакше відстоювали свої права 67 мешканців гуртожитку ВАТ «Ватра». Але без боротьби не обійшлося. Люди подали позов до суду про визнання недійсним давнього рішення сесії міської ради про включення гуртожитку до статутного фонду товариства. Є позитивне рішення! Під час судового засідання представники позивачів та відповідача — міської ради порозумілися. Вони уклали мирову угоду, в якій виписано обов’язки обох сторін: міська рада не заперечує проти задоволення вимог мешканців гуртожитку, а ті створюють організацію співвласників, яка бере на себе питання ремонту та обслуговування будівлі, і не вимагають, щоб міська рада взяла гуртожиток на свій баланс. Але такий досвід конструктивного вирішення суперечки — справжній прецедент. У тернопільське відділення приватизаційного відомства вже звертаються по досвід колеги із західних і навіть центральних регіонів.

На жаль, правових норм, які б регламентували приватизацію гуртожитків, не розроблено досі. Законодавці, мабуть, вирішили, позаяк запас енергії у громадян є, нехай домагаються житла через суди...