ПІТИ, ЗОВСІМ ПІТИ...

Гриміла музика й оплески в переповненому Палаці спорту «Дружба» у Донецьку, а по обличчю Сергія Бубки збігали сльози. І він сам, і всі присутні та відсутні його уболівальники прощалися зі спортивним чудом, із молодістю, із можливістю злітати в піднебесся — вище за всіх у світі! Розставання зі спортом — це без усяких перебільшень перехід з одного життя в інше, свого роду реінкарнація, коли душа залишається в тобі ж, але ти сам уже зовсім інший. І ніхто, і ніщо вже не може повернути тебе в попередній стан. І не треба вставати, коли не хочеться, не треба думати про дощ, котрий може завадити перемозі, про суперників, можна, у принципі, не ходити на стадіон, що необхідно було робити майже двадцять років...

Зовсім недавно мені раптом спало на думку, що доля великого стрибуна у висоту Валерія Брумеля надзвичайно схожа з долею великого стрибуна із жердиною Сергія Бубки. Обидва вони починали спортивне життя в Луганську на стадіоні «Авангард», тільки 14-річний Валерка 1956 року, а підліток Бубка набагато пізніше. Обидва вони були наділені чемпіонським характером від Бога, а це значить, що друге місце в будь-яких змаганнях вважали страшною поразкою. Валерій, коли в 18 років уперше виступив на Олімпійських іграх у Римі й здобув срібну медаль, обігравши світового рекордсмена Джона Томаса, шаленів і плакав — як це можна було програти?!

У Бубки перша поїздка на чемпіонат світу в Гельсінкі 1983 року закінчилася тріумфально. Програв він, у принципі, лише один чемпіонат Європи і три Олімпіади з чотирьох, у яких брав участь. Брумель, котрий, як і Бубка, був безперечно найсильнішим стрибуном свого часу, на другій і останній своїй Олімпіаді в Токіо 1964 року раптом ледь не зійшов з дитячої для себе висоти — 2,05 м і переміг потім лише за спробами все того ж Джона Томаса з примітивним для себе стрибком на 2,18. Чемпіонатів світу тоді не було, і Брумеля прославили шість світових рекордів із перевищенням попереднього щораз на один сантиметр. 1966 року він одержав страшний перелом гомілки правої ноги і вибув зі спортивної орбіти, зупинившись на рекорді в 2,28 м, хоча йому під силу були 2,35 м.

Бубку вибили з ладу послідовні травми теж правої і теж махової ноги. У Токіо він встановив світовий рекорд, сягнувши висоти 6 метрів 30 см. Але, додаючи в кожному рекорді по одному сантиметру, зупинився на межі 6,14 на стадіоні і 6,15 — під дахом.

Треба сподіватися, що подальше життя Сергія буде більш безхмарним, аніж у Валерія Брумеля. Той спочатку впав у бідність і розпач, потім написав книгу і п’єсу про своє життя, вичерпавши цим свої можливості як журналіста. Здається, зараз справи Валерія, як підприємця, пішли вгору.

Ну а Бубка забезпечив собі благополучний перехід у нове життя задовго до останнього стрибка. Зараз він заклопотаний справами в Міжнародному олімпійському комітеті, де став керівником спортивної комісії і членом виконкому. Він успішно заробляє на прожиття, ставши засновником дитячого спортклубу в Донецьку і власником мережі пекарень. Живе в Монако, але постійно говорить про те, що ніколи не забуде рідного міста, куди регулярно приїжджає не лише на свої змагання «Зірки жердини».

На жаль, цього разу не вдалося зібрати в Донецьку зоряну компанію олімпійських чемпіонів останніх років. Перемогу в традиційному турнірі здобув теж із традиційним результатом 5,80 м Олександр Авербух, що давно живе в Ізраїлі, і який починав свою спортивну кар’єру в Донецьку. Другим був постійний опонент Бубки — Оккерт Брітс із ПАР. Цей хлопець двометрового зросту свого часу вважався кандидатом в суперники Сергія. Нині він посідає друге місце, стрибнувши на 5,70 м, а на третьому місці — вихованець школи Бубки, чемпіон України Денис Юрченко з таким же результатом.

На прощальній прес-конференції Оккерт Брітс сказав цікаву фразу, яку розтиражували телебачення і преса: «У мене були дві мрії в житті: потиснути руку Ісусу Христу і Сергію Бубці. Тепер половина цієї мрії здійснилася!»

Істинний зміст цих слів, напевно, зрозумів тільки Бубка. Це був аж ніяк не комп-лімент! Річ у тім, що в останні роки Сергій працював із лікарем-психологом, який свого часу допомагав Анатолію Карпову в шаховому матчі з Віктором Корчним. Цей лікар і порадив Бубці не потискати руку суперникам до закінчення змагань, і Бубка на секторі ні з ким не вітався. Звісно ж, до цього не всі ставилися з розумінням і серед ображених був і Брітс...

Та все ж свято (якщо це можна так назвати) у Донецьку вийшло чудовим. Бубка так і не зробив останнього стрибка. Сучасна лазерна техніка дозволила показати, як це могло б бути, а коли спалахнуло світло, Бубка сидів на краю ями для приземлення із жердиною у руках. Він підвівся, зачохлив жердину і його відразу ж оточили юні вихованці спортивної школи.

А найбільшим сюрпризом став указ Президента України про присвоєння Сергію звання «Герой України». Слава героям!