Пансіонат «Прибережний». Продовження історії

У 34-му номері від 12 вересня 2009 року «ДТ» у статті «ГПУ проти ПБК» було опубліковано позицію однієї зі сторін конфлікту навколо земель АТ «Пансіонат «Прибережний». На жаль, автори статті подали ситуацію однобоко, не заглибившись у її історію, кинувши тінь на окремих високопосадовців держави, котрі не мають стосунку до проблеми, суть якої полягає в банальному спорі за власність на Південному узбережжі Криму.

Пансіонат «Прибережний» широко відомий не лише в Україні, а й за кордоном. Це відносно високий рівень сервісу за помірних цін. Це багаторічна історія і багаті традиції, напрацьовані роками. І, звісно, це ласий шматок кримської землі на самісінькому узбережжі півострова. Саме ця характеристика пансіонату стала основним стимулом підвищеної уваги шахраїв різного штибу, котрі прагнуть розжитися хоч шматочком кримської землі, розтягнути вроздріб унікальний оздоровчий комплекс, загибель якого буде втратою не лише для окремо взятого власника, а й для держави в цілому.

Поза всяким сумнівом, ситуація в «Пансіонаті «Прибережний», із якою зіштовхнулися нові інвестори на початку 2008 року, — типова для ПБК. Потужна колись матеріально-технічна база комплексу вкрай зношена або зовсім розтягнута. Унікальний парк занедбаний, підприємство мало борги із заробітної плати перед працівниками за більш ніж сім місяців (зараз заборгованість із зарплат погашена повністю). Все це вміло прикривалося у процесі переговорів про придбання об’єкта. Але головне — це земля підприємства, що «по-кримському», в обхід усіляких законів, привласнювалася всіма охочими за поширеною на ПБК схемою. Коротко її можна описати так.

Припустімо, ви хочете відхопити ласу земельну ділянку на узбережжі. Однак земля перебуває у власності або користуванні іншого суб’єкта, з яким необхідно домовитися про відмову від цієї землі. І навіть якщо директор підприємства — користувача землі — не проти, то його власники — акціонери — навряд чи схвалять вашу ідею. При цьому саме по собі спорудження будівлі на земельній ділянці поєднане зі зміною цільового призначення землі, що офіційно в Криму робиться дуже довго і коштує дуже дорого.

І тут вам на допомогу приходить юрист, який пропонує вирішити всі проблеми разом через суд. Скажімо, споруджуєте на земельній ділянці за мовчазної згоди директора (не власника!) підприємства — користувача землі — будівлю (не обов’язково велику, але таку, яка б відповідала всім характеристикам нерухомого майна). І подаєте позов у суд про визнання права власності на цю будівлю, додаєте до позову лист або договір, підписаний директором, який у документі не заперечує проти такого будівництва (хай ці документи будуть абсолютно незаконними — час і суд усе спишуть). Юрист забезпечує вам швидке і якісне рішення в суді, котре набирає сили, не будучи оскарженим підприємством-землекористувачем (природно, за домовленістю з директором). І вам залишається тільки зареєструвати вашу власність у БТІ. Додамо, що при цьому ви отримуєте додатковий бонус від юриста, — вам не конче узаконювати проект будівництва в порядку, передбаченому законодавством! Адже рішення суду вже саме по собі є правоустановчим документом.

Тепер як новоспечений власник нерухомості на березі моря ви маєте абсолютно законне право на землю, необхідну для обслуговування об’єкта. Вимагати землю можете вже без згоди підприємства-землекористувача, у т.ч. й через суд.

А якщо у вас при цьому дуже хороші стосунки з директором підприємства, то й будувати нічого не треба — досить узяти в оренду вже побудований об’єкт, що належить підприємству, і трохи його «добудувати», ну хоча б «за документами». І витратна частина на придбання ділянки землі та споруди дорівнює сумі інтересу вашого друга — директора.

Чудова схема, чи не так? А коли припустити, що за такими схемами було відчужено 40% власності пансіонату, що практично повністю розкраяло цілісний майновий комплекс на частини? Не вірите?! А це ж факт!

На злодії і шапка горить, кажуть у народі. А ще кажуть: хто найбільше кричить «лови злодія» — сам злодій. Тому «обурення» й відверта протидія абсолютно законним і правильним крокам пансіонату на збирання свого часу розкрадених земель та власності нам зрозумілі. Незрозуміло тільки, чому звернення підприємства до суду, органів прокуратури і винесення абсолютно законних рішень на користь пансіонату сприймаються липовими власниками як прояв корупції. У чому тут річ? Чи віра в запропоновану юристом схему абсолютно непохитна? Чи люди увірували в те, що станеться диво і внаслідок відверто неправомірних дій вони отримають право власності на об’єкт без юридичних дефектів? Воістину щось у світі перевернулося, якщо корупційними, рейдерськими трактуються не дії судді Господарського суду (зверніть увагу!) м. Києва 2003 року, якими та, з порушенням усіх мислимих норм матеріального і процесуального права, базуючись на підробленому договорі, позбавила пансіонат права власності на об’єкт нерухомості, а рішення Вищого господарського суду про його скасування. Як корупційна дія розглядається порушення кримінальної справи проти людини, котра, скориставшись своїм службовим становищем, виготовляючи підроблені документи, знехтувавши не лише нормами права, а й елементарними нормами моралі, фактично переоформила на себе, своїх родичів та друзів значну частину майна пансіонату, а тепер безперешкодно продає це майно! А що робити з таким керівником — видавати йому почесну грамоту?! Не хотілося б вдаватися в тонкі юридичні подробиці, адже порушення, допущені при розкраданні майна пансіонату, грубі й очевидні. Вони не потребують жодної аргументації, окрім кримінально-правової і, в окремих випадках, — цивільно-правової кваліфікації.

Натомість ми простежуємо родинні зв’язки, намагаємося знайти таємний підтекст. Наражаємося на перепони, розчаровуємося і знову шукаємо... Звісно, дуже важко знайти чорну кішку в темній кімнаті, особливо тоді, коли її там немає!»