Останнє прохання?

7 липня 2010 року Верховна Рада України прийняла в другому читанні і в цілому Закон України «Про судоустрій України і статус суддів» (далі — Закон).

12 липня 2010 р. голова Верховного суду України Василь Онопенко направив президенту України Віктору Януковичу лист. У ньому, зокрема, сказано: «Ухвалення парламентом цього Закону фактично знаменує завершення проголошеної судово-правової реформи, що мала на меті утвердження в Україні незалежного і справедливого суду. Однак аналіз змісту вказаного Закону свідчить про те, що ряд його концептуальних положень не відповідає визначеним Конституцією України основним засадам функціонування судової влади, здійснення правосуддя; побудові судової системи, гарантіям незалежності суддів та права громадян на судовий захист. Закон містить численні юридично необґрунтовані положення, прогалини, внутрішні суперечності, що унеможливлює належне врегулювання ним правових засад судоустрою, статусу суддів та судочинства відповідно до Основного Закону України та міжнародних стандартів у сфері правосуддя».

Законом пропонується по-новому визначити організацію здійснення правосуддя, систему судів загальної юрисдикції, статус суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також установити систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів. Крім того, Законом вносяться зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України, Кримінального кодексу України, Бюджетного кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, законів України «Про комітети Верховної Ради України», «Про Вищу раду юстиції», «Про статус народного депутата України», «Про прокуратуру» тощо.

Процедура підготовки, обговорення та ухвалення цього Закону також, на жаль, засвідчила, що поставлене президентом завдання провести суспільно орієнтовану реформу в інтересах громадян України з урахуванням позиції судової влади, вітчизняних науковців та експертів, міжнародних інституцій залишилося декларацією, а прийнятий Верховною Радою України Закон не тільки не забезпечує належного врегулювання діяльності судової влади та здійснення правосуддя, а, навпаки, створює передумови і несе серйозну загрозу посягань на незалежність судової влади, а також гарантоване Конституцією України право громадян на судовий захист, зазначає В.Онопенко. Крім того, цей Закон є кроком назад в утвердженні України як демократичної і правової держави, що неминуче негативно позначиться на іміджі нашої держави в очах міжнародного співтовариства.

Голова Верховного суду України звертає увагу президента на основні концептуальні зауваження до Закону, а також на ті його положення, які не відповідають Конституції України та міжнародним стандартам.

Запропонована Законом система судоустрою не відповідає визначеним Конституцією України організаційним засадам побудови системи судів загальної юрисдикції, істотно ускладнює доступ громадян до правосуддя, містить великі загрози конституційним гарантіям права громадян на судовий захист.

За змістом положень Закону (статті 17, 18, 21, 22, 26, 27, 31, 32, 36, 38, 39, 44) в Україні фактично запроваджується повна (суцільна) спеціалізація судів усіх рівнів, а отже, реалізується підхід, за яким усі суди в Україні є спеціалізованими.

Однак такий підхід до реалізації принципу спеціалізації системи судів загальної юрисдикції не ґрунтується на конституційних приписах. Системний аналіз положень Конституції України засвідчує, що спеціалізація судів є одним із принципів побудови системи судів загальної юрисдикції, однак при цьому не поширюється на всі види судочинства. Це означає, що спеціалізовані суди входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, проте не означає і не може означати, що ця система складається виключно зі спеціалізованих судів, тобто є системою спеціалізованих судів.

З огляду на положення Основного Закону в Україні мають функціонувати як загальні, так і спеціалізовані суди. Саме загальні суди, які в будь-якій державі становлять основу судової системи, повинні забезпечувати розгляд переважної кількості судових справ. Ідея створення спеціалізованих судів полягає у необхідності забезпечення розгляду конкретних вузьких специфічних категорій спорів суддями, що мають відповідну фахову підготовку.

Зазначене підтверджується, зокрема, положеннями частини четвертої статті 127 Основного Закону України, яка передбачає для суддів спеціалізованих судів обов’язкову наявність фахової підготовки з питань юрисдикції цих судів, можливість здійснення ними правосуддя лише у складі колегій суддів, що, до речі, не знайшло свого відображення в Законі.

Слід наголосити, що відповідність існуючої системи судів загальної юрисдикції (за якою місцевими загальними судами як судами першої інстанції, апеляційними судами, утвореними за принципом територіальності відповідно до встановленого Конституцією України адміністративно-територіального устрою, як судами апеляційної інстанції та Верховним судом України як судом касаційної інстанції здійснюється розгляд цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення) визначеній Конституцією України системі побудови судів неодноразово підтверджувалася в рішеннях Конституційного суду України, зокрема від 11 грудня 2003 року №20-рп/2003 (справа про Касаційний суд України) та від 11 березня 2010 року № 8-рп/2010.

Натомість запропоноване в Законі визначення всіх судів в Україні як спеціалізованих не має жодного правового, економічного, наукового обґрунтування, має штучний характер і призведе до руйнації системи судів загальної юрисдикції як єдиної системи судів, зниження рівня судового захисту прав і свобод людини, гарантованих Конституцією України.