НЕХАЙ ВИННИХ ПОКАРАЮТЬ. ЯКЩО ЇХ БУДЕ ЗНАЙДЕНО...

«ДТ» вже писало про непросту ситуацію, що склалася навколо Державного Центру з усиновлення дітей при Міністерстві освіти і науки («По лезу ножа», №20 (445) від 31 травня 2003 р.). Це навіть не клубок, розмотати який можна, потягнувши за кінчик, а різнобарвна грудка переплутаних між собою ниток, у якій найдорожче — доля дитини — нерідко виявляється лише засобом отримання прибутку і налагодження зв’язків.

На брифінгу 6 лютого 2003 року начальник відділу нагляду за дотриманням законів про права неповнолітніх Генпрокуратури Наталя Шестакова оголосила, що 31 січня порушено кримінальні справи за статтями 169 і 358 КК за фактами вчинення незаконних дій при усиновленні дітей іноземцями та використанні працівниками центру явно підроблених документів. Майже десять місяців Генпрокуратура відмовлялася так чи інакше коментувати події, посилаючись на таємницю слідства. І лише недавно начальник відділу нагляду за дотриманням законів про права неповнолітніх — тепер цю посаду обіймає Ірина Кучеріна — вперше погодилася поговорити з кореспондентом «ДТ». Слідство вже добігає кінця: незабаром буде пред’явлено обвинувачення, і перші епізоди підуть у суд.

Загублені діти

— Що ви можете сказати стосовно чотирьох тисяч дітей, про долю яких, як заявила на брифінгу ваша попередниця, нічого невідомо? До речі, є інформація, що на час цієї заяви звіти не надійшли на значно меншу кількість дітей — близько двох тисяч...

— Ми вимагаємо звіти консулів або їхніх помічників, передбачені законом і положенням про центр, про відвідання сім’ї і враження від побаченого. А звіти, які надійшли на той момент із МЗС (близько двох тисяч), — це ті, які надсилають сім’ї. Вони з фотографіями, але без перекладу. Я особисто їм вірити не можу. Зараз центр і МЗС проводять поіменне звіряння. Картина вже вимальовується, цифра стає меншою. Назвати її я не можу, оскільки підсумків ще не підбивали.

— Але ж це нереально, щоб консули відвідали всіх усиновлених дітей…

— Тільки в Америці — через відстані й нечисельність консульської організації. На засіданні міжвідомчої комісії з усиновлення ми просили МЗС збільшити штат консульської організації в Америці. Україна зберігає за усиновленими дітьми громадянство до 18-річчя. Отже, держава повинна здійснювати і контроль. Зараз ми повернули на доопрацювання положення про повернення з-за кордону дітей, котрі перебувають там не на законних підставах. Це стосується і тих дітей, чиї права, згідно з твердженням консула, після усиновлення порушуються.

— Такі випадки були?

— Є випадок із вихованкою, здається, одеського інтернату, усиновленою в Америці. Вже за кордоном з’ясувалося, що вона вагітна. Ми намагаємося її повернути. Усиновителі не заперечують, позов про скасування усиновлення підготовлено. Дівчинка вже народила, але повертатися відмовляється. Тут у кожному конкретному випадку потрібно підходити індивідуально.

Існує проблема і з дитиною з Дніпропетровська, усиновленою італійськими громадянами. У неї виявили СНІД. На жаль, на місцях обстеження не проводиться.

— Наталя Шестакова стверджувала, що за усиновлення дітей іноземцями посередники одержують чималі гроші. І деякі сайти в Інтернеті відкрито називають ціни за такі послуги — 6—12 тисяч доларів. Такі випадки були виявлені?

— Я не можу говорити про це. І не тому, що не хочу. Все це встановлюється в ході слідства. Мене тішить, що іноземних усиновлень стало менше, ажіотаж упав. Напевно, ми все ж таки зуміли зруйнувати систему. Тепер головне — не напрацювати нову.

— Наскільки доцільне, на ваш погляд, існування такої структури, як центр із усиновлення дітей?

— Державний орган з усиновлення необхідний. Якщо говорити про ратифікацію Україною Гаазької конвенції (а я гадаю, це станеться), то там перша умова — існування в державі такого органу. У нас він законодавчо заснований. Інша річ, які повноваження повинен мати.

Створювати нову структуру недоцільно, тим більше що центр зробив певні напрацювання. Наприклад, банк даних. Адже раніше ніхто точно не знав, скільки в яких регіонах дітей-сиріт. Питання усиновлення вирішували місцеві органи. Тому свого часу виникли «львівська», «тернопільська» та інші справи. Саме це й підштовхнуло до створення центру як статистичного банку даних на дітей, котрі підлягають усиновленню. На центр сьогодні покладено обов’язки відстежувати, підлягає конкретна дитина усиновленню чи на місці ще повинні розшукувати її батьків, вирішувати питання позбавлення їх батьківських прав, а, можливо, і повернути дитину в сім’ю. Адже у нас більшість соціальних сиріт, лише три відсотки фізичних.

— Але центр займається лише анкетами і не може контролювати долю кожної дитини.

— А повинен. Сьогодні обговорюються зміни у новому Сімейному кодексі. Вносити їх доведеться і в усі підзаконні акти, зокрема й у положення про центр. На моє переконання, в центру необхідно забрати ті владні повноваження, якими він наділений необгрунтовано, що й спричинило зловживання, виявлені у ході перевірки. А натомість дати більше прав із контролю, обліку та координації. У процесі усиновлення задіяно багато міністерств, відомств та органів, які їм підлягають на місцях. І центр повинен охоплювати все. Звісно, для цього треба збільшити штат, оскільки дванадцятьом співробітникам фізично не під силу впоратися з таким навантаженням. Центру необхідні юристи, соціологи та психологи.

Наскільки мені відомо, нове керівництво почало їздити по регіонах, особисто відстежувати долю кожної дитини. Це дуже правильно.

— А що ви маєте на увазі під владними повноваженнями?

— Центр акумулював банк даних на дітей, направляв сім’ї (іноземні, оскільки наші громадяни в центр звертаються вкрай рідко, діючи за іншою схемою) на місця і давав дозвіл у суд. Якщо зараз направлення видається на конкретну дитину (яку підібрали за анкетами), то раніше воно було безликим, давалося, по суті, у нікуди — в орган опіки, що служило підставою для зловживань. Іноземці їхали в дитячий будинок, із центру надходив дзвінок — показати таку-то дитину такій-то сім’ї. Головлікарі та директори дитячих будинків не знають точної дати, коли спливає річний термін перебування дитини на обліку в банку даних центру (протягом якого вона може бути усиновлена лише українськими громадянами, у такий спосіб дотримується пріоритет національного усиновлення. — А.К.). Ця інформація дуже цінна і, відповідно до закону, конфіденційна. Оскільки розпорядження показати ту чи іншу дитину віддавалися усно, іноді показували дітей, котрі ще не зняті з обліку. Це перше владне повноваження, підзаконно надане центру.

А друге стосується дозволу на суд. Зараз у проекті закону народний депутат В.Семенюк (фракція СПУ) висловлює думку, що такий дозвіл не потрібен. Ми підтримуємо цю позицію, оскільки в ході перевірок з’ясувалося, що центр іноді давав цілком необгрунтовані відмови. До того ж суди цим дозволом прикриваються. Ми виявили понад сто незаконних рішень. Маючи дозвіл центру, суди іноді не досить ретельно перевіряли документи, що містилися у справі.

Особливо гостро це питання постало, коли змінився наказ МОЗ про перелік захворювань, який дає право на дострокове усиновлення іноземцями. Список значно скоротили: із сімдесяти у ньому залишили шість позицій. По суті, це діти без рук, без ніг, які мають ракові захворювання чи СНІД. Тобто ті, яких ні тоді, ні тепер іноземні громадяни особливо не усиновляли, а наші — тим більше. Знаючи про ці зміни, центр продовжував видавати дозволи іноземним сім’ям (було проведено 28 усиновлень. — А.К.), хоча наказ вийшов у січні і був опублікований в офіційному виданні. Судді сьогодні кажуть, що про наказ не знали. Останнє усиновлення за попереднім переліком здійснене в Запоріжжі наприкінці квітня, тобто для певної категорії іноземців робили знижки.

МОЗ попереджає...

— Ну, а якщо оцінювати моральний бік: хіба погано, що дитина все ж таки отримала сім’ю? Дітей, котрі підлягали іноземному усиновленню за попереднім списком, українські сім’ї все одно не беруть. Сказати, що серед наших усиновителів існують черги, не можна.

— Черг немає. Наші усиновителі хочуть, як правило, дуже маленьких і здорових дітей. Таких практично немає. Адже матері, котрі їх залишають, найчастіше повії (причому не елітні, а придорожні), наркоманки, алкоголічки. Відносно здорових крихіток українські сім’ї беруть у свій дім під опіку, а через два місяці усиновляють. Зараз порушується питання про можливість усиновлення прямо з моменту відмови матері, без вичікування двомісячного терміну. Може, це і обмеження інтересів біологічних матерів. Але, як свідчить практика, по своїх дітей вони не повертаються.

Що стосується нового переліку захворювань, то я офіційно заявляю: нічого хорошого дітям він не дав. Володіючи інформацією про підробку діагнозів, які підпадали під попередній перелік, МОЗ замість того, щоб контролювати діяльність відповідальних за це обласних органів, вирішив просто ущемити права дітей. Це жорстоко, несправедливо і нерозумно. Найбільше в тому наказі вражає фраза, що медичне обслуговування в Україні значно поліпшилося й у зв’язку з цим перелік можна скоротити.

Гадаю, потрібно просто скоротити термін перебування дітей на обліку в центрі. Це зніме багато проблем. Адже перебування навіть у найкращому дитячому будинку негативно позначається на здоров’ї і психіці дитини. До того ж її утримання обходиться державі дорого.

Центр, безумовно, потрібен. Інша річ, у чиїх інтересах він працюватиме — дитини чи ж певних посадовців та іноземців. Якщо справді в інтересах дитини, то і організація роботи, і цифри будуть іншими. Адже, як казала Н.Шестакова на брифінгу, до початку 2003 року іноземні сім’ї усього всиновили 8,4 тисячі дітей. А протягом лише двох останніх років — 4,5 тисячі. Сьогодні цей потік зупинено. Немає більше усиновлень, проведених за три дні. Як сім’я може за цей час налагодити контакт із дитиною й вивезти її?

Новим порядком, який має набрати чинності одночасно з новим Сімейним кодексом, передбачено терміни розгляду справ — від двох тижнів до місяця.

Вказано також термін, протягом якого центр, отримавши анкети, повинен їх опрацювати і поставити дітей на облік. Ми виявляли в сейфах поклади анкет, що надійшли місяць-два тому. Для дитини це вбивчо.

Позитивним моментом є й те, що тепер не центр, а кандидат в усиновителі називає дату, коли він зможе приїхати. Це унеможливлює формування черги самостійно, із висуванням наперед «своїх». Місцевим органам освіти також доведено терміни, протягом яких вони повинні видавати висновок про можливість бути усиновителями — і нашим, і іноземним громадянам. Тепер затягувати процес вони вже не зможуть.

Що було, що буде...

Новий «Порядок ведення обліку дітей, які можуть бути всиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення» затверджений постановою Кабміну №1377 від 28 серпня 2003 року. Набирає чинності він з 1 січня 2004 р. разом із Сімейним кодексом. Лише тоді можна буде судити про те, наскільки дійові внесені зміни. Поки що центр працює за старими нормативами.

З 20 травня 2003 року його очолює Євгенія Чернишова, яка багато років працювала у системі освіти. Центр міститься на третьому поверсі. Попри те що було вже близько п’ятої вечора, хвіст черги, яка на дві третини складалася з довірених осіб, розтягся майже до першого поверху. Двері замкнені й охороняються. Потрапити всередину можна лише за запрошенням. Таким чином, за словами працівників, обмежується доступ посередників.

— Євгеніє Родіонівно, як ви оцінюєте ситуацію, що склалася в центрі за час роботи ваших попередниць?

— Півроку — занадто малий термін, щоб робити серйозні висновки. Працювати в умовах, коли розбирається справа, порушена Генпрокуратурою, нелегко. І мені дуже хотілося б, щоб винних, якщо їх буде знайдено, покарали. Процес усиновлення не повинен мати негативного відтінку. Вважаю, що головне — це робота центру в законодавчому полі України відповідно до Конвенції про права дитини, за якою пріоритет віддається національному усиновленню.

Що стосується долі чотирьох тисяч дітей, для цього є контролюючі органи. Жодного офіційного повідомлення (від СБУ, МВС, Інтерполу) про те, що хтось із дітей зник чи з ними щось трапилося, за час моєї роботи в центрі не було.

17 липня нинішнього року на засіданні міжвідомчої комісії з усиновлення МЗС спільно з центром було доручено провести поіменне звіряння всіх дітей, усиновлених іноземними громадянами. Таке звіряння вже виконане майже по всіх країнах, окрім Америки й Італії, куди усиновлено найбільше дітей. Крім того, перевірено звіти, у тому числі з виїздом на місця. Поки що інформація, надана в них, підтвердилася. До 1 грудня ми повинні завершити роботу. Гадаю, на останньому засіданні міжвідомчої комісії наприкінці року ми вже матимемо достовірну інформацію.

— Тобто чотири тисячі дітей нікуди не зникли?

— Це занадто серйозне питання. Доки перевірку не завершено, я нічого не можу вам сказати.

— Це було не менш серйозним питанням, коли Генпрокуратура оприлюднила цю цифру...

— Перевіряє і Генпрокуратура зі свого боку. Ми робимо поіменне звіряння. Найважливіше — це доля кожної дитини.

— У статті 45 поки що чинного порядку вказується, що «для вирішення питання усиновлення дитини, котра є громадянином України, іноземці звертаються в центр по дозвіл на проведення дій, пов’язаних із усиновленням». Що означає такий дозвіл?

— Дозвіл — це об’єктивний висновок центру, зроблений на підставі наявних документів. Ми підсумовуємо всі документи, у тому числі й від органів опіки та піклування, і робимо ніби свій експертний висновок для суду з позначкою «Центр дозволяє проводити дії стосовно усиновлення». Причому ми видаємо його не завжди. Вчора, наприклад, підписали відмову. По-перше, роз’єднали братів і сестер. По-друге, незрозуміло, де їхня мати. Це дуже серйозно. Якщо мати є, то вона може бути відновлена у правах.

Віднедавна юрист центру присутній на судових засіданнях. У новому порядку слово «дозвіл» замінено на «згоду».

— Скільки в середньому іноземних усиновлень відбувається на місяць?

— Щомісяця в центр надходить від 260 до 280 пакетів документів іноземних громадян. Близько 20 відсотків отримують відмову — наприклад, через порушення в оформленні документів. Щодня на прийомі у нас 20 пар іноземних громадян.

У жовтні в центрі побувало 305 іноземців — кандидатів в усиновителі. Українських громадян, які самі прийшли в центр, — 14. Різниця істотна. У вересні було, відповідно, 217 і 21.

— Відомо, що на усиновлення наших дітей в Ізраїль певний час діяв мораторій у зв’язку із внутрішньополітичною ситуацією в цій країні. Скільки усиновлень в Ізраїль було проведено за час вашої роботи?

— Ми зробили запит у МЗС, щоб нам надали перелік країн, внутрішньополітична ситуація в яких унеможливлює усиновлення туди наших дітей. І чекаємо офіційної відповіді.

Поки що в серпні в Ізраїль було усиновлено 13 дітей, у жовтні й вересні — відповідно 8 і 11. Найбільше усиновляють в Америку, Іспанію та Італію. А в серпні, наприклад, — у Францію.

— А скільки взагалі дітей підлягають усиновленню?

— Усього в нас у відкритому банку даних (діти, котрі пробули на обліку в центрі рік і можуть бути усиновлені іноземцями. — А.К.) близько 24 тисяч анкет. У закритому — шість-сім тисяч. Українські громадяни торік усиновили 1700 дітей. Багато це чи мало?

— Що ви думаєте про Гаазьку конвенцію? Чи варто приєднуватися, ратифікувати?

— Якщо Україна вибрала свій шлях у Європейське світове співтовариство, то, напевно, нам слід приєднуватися до Гаазької конвенції.

Звісно, там є спірні статті. Але багато країн, які приєдналися до Гаазької конвенції (їх понад 50), зробили до них зауваження.

Ще в травні нинішнього року Кабмін подав на розгляд у Верховну Раду проект закону про приєднання до Гаазької конвенції. Він був узгоджений із усіма міністерствами й відомствами і тепер обговорюватиметься в комісіях Верховної Ради. У Швеції я мала нагоду поговорити з людьми, котрі писали Гаазьку конвенцію, пройтися по кожній її статті, а також вивчити механізм, із яким працюють інші країни, почитати звіти, які вони направляють. Можу зробити висновок: усі хвилюються, щоб процес усиновлення не був комерційним. Гаазька конвенція насамперед спрямована на те, щоб навіть гадки про це не виникало.

— Що таке рада довірених осіб при центрі?

— Є наказ міністра, яким передбачено створити консультативну громадську раду для вивчення актуальних проблем і не вирішених на цей час питань. Склад ради поки що не затверджений. Ми вивчаємо різні пропозиції. Але я проти терміну «довірені особи». Довірена особа — це людина, котра тимчасово виконує доручення певного іноземця. А консультативна громадська рада — постійно діючий орган для надання психологічних, юридичних та інших консультацій. Туди можуть входити лише юристи, адвокати, психологи, громадські діячі. І ми зараз це питання вивчаємо.

— Якщо не секрет, яка мета вашого недавнього відрядження в Перу?

— По-перше, ознайомлення з міжнародним досвідом. А по-друге, є подання Генпрокуратури про те, що усиновлення в Перу моєю попередницею були проведені на не зовсім законних підставах. Ми вивчили це питання. До речі, у відрядженні з нами побувала і представник Генпрокуратури Ірина Кучеріна. Це було однією з умов посольства Перу, яке офіційно запросило українську делегацію вивчити на місці питання, щодо яких було подання. Ми відвідали дві сім’ї (вони усиновили трьох українських дітей) і переконалися, що з нашими дітьми все гаразд. Зустрілися також із директором центрального органу з усиновлення Перу, ознайомилися з його роботою та законодавчою базою. Вони недавно підписали Гаазьку конвенцію. До речі, там підлягають усиновленню всього 150 дітей.

— Яка подальша доля центру: залишиться він при Міносвіти і науки чи ж перейде під крило іншого відомства?

— Ми були, є й будемо при Міносвіти і науки. Якщо органи опіки та піклування і виконання функцій на місцях покладено на відділи освіти, то, скажіть, кому повинен підпорядковуватися центр?