НЕ КОЖЕН ПРЕЗИДЕНТ — ШАХРАЙ, І НЕ КОЖЕН ШАХРАЙ — ПРЕЗИДЕНТ

«Стаття Володимира Овдіна «Дишло закону» у «ДТ» від 15.02.03 р., в якій автор пише про «жахи і звірства» працівників міліції, «свавілля» дніпропетровських убозівців, про «незаконне перебування в СІЗО академіка і серйозного бізнесмена», президента корпорації «Січеслав» Миколи Шимона і закінчує глибоко сумним авторським запитанням «Далі буде?», гадаю, не залишила байдужим нікого. Одних читачів газети, напевно, обурило міліцейське свавілля, їм стало щиро жаль «академіка» М.Шимона; інші, можливо, захоплювалися автором статті: мовляв, молодець журналіст, правду-матінку по убозівцях різонув, а треті... Треті виявилися просто шоковані. Це й були ті самі люди, котрі вдень і вночі, без обіду і відпочинку, у ненормальних, психологічно щонайтяжких умовах, під шаленим тиском і зліва, і справа працюють для країни, для того, щоб вона остаточно не перетворилася на Чикаго. Ті, про кого (поіменно і з зазначенням прізвищ!) автор статті написав як про «царків» беззаконня, котрі намагалися «чесного громадянина М.Шимона, президента великої і багатої корпорації» розорити й «посадити»...

Однак у цьому випадку, на жаль, автор статті подав читачам свій односторонній погляд на ситуацію з М.Шимоном — із точки зору одного М.Шимона, не давши можливості читачеві ознайомитися з відомостями, які могли б підтвердити або спростувати опубліковані в статті численні «факти», не представивши інформацію іншої сторони, що підтверджує правомірність дій слідчих органів у справі М.Шимона.

Безумовно, завжди можна сказати, що працівники міліції винні: і погано вели розслідування, і закон порушили, і людину побили. Але! Якщо йдеться про конкретну справу, конкретних людей, конкретні факти, тим більше про факти беззаконня та насильства, то журналіст просто зобов’язаний їх перевірити.

Усе, що написано в статті про «незаконність дій» щодо М.Шимона, перевірялося численними контролюючими органами і не знайшло підтвердження. Понад те, автор статті знав, що є матеріали перевірок скарг М.Шимона та їх результати (це відзначено й у самій статті). Але незрозуміло, чому ж він усе-таки не згадав, що жодна з цих скарг не підтвердилася, жоден із контролюючих і перевіряючих органів, куди звертався гр-н Шимон, не засвідчив обгрунтованості його скарг.

Не було вказано у статті й про те, що зараз кримінальна справа за обвинуваченням М.Шимона перебуває на розгляді в суді і що крапку в ній поставить лише закон, оскільки саме вирок за цією справою встановить винність чи невинність М.Шимона й обгрунтованість пред’явленого йому правоохоронними органами обвинувачення. А взагалі журналістська етика велить, щоб усі відомості, які стосуються обставин розслідування кримінальної справи, оприлюднювалися лише після винесення вироку судом.

Насамперед автору слід було звернути увагу на обвинувачення за кримінальною справою стосовно М.Шимона, кілька грубезних томів якої повністю будуються на реальних, а не вигаданих документах, що підтверджують обвинувачення. Це й показання багатьох потерпілих від М.Шимона, котрі звернулися в міліцію і письмово свідчили про те, що він обікрав їх, що зі зброєю й загрозою для життя вимагав у них гроші, організовував для залякування побиття, вибухи і викрадення тих, хто грошей не давав; обманним шляхом, з допомогою погроз і шахрайських схем брав кредити в Ощадбанку України. До речі, згаданий у статті потерпілий громадянин, у якого Шимон взяв і не повернув майно на сотні тисяч гривень, за цим фактом також звернувся з позовом у Господарський суд Дніпропетровської області. У справі є й показання численних свідків, які підтвердили матеріали розслідування, відео- й аудіозаписи, у тому числі допитів, очних ставок із М.Шимоном, проведених з участю його адвокатів, показання брата М.Шимона, Івана, який визнав свою вину за рядом епізодів обвинувачення і про якого автор згадує в статті як про «незаконно заарештованого».

Згадана в статті з іронічним сумнівом іменна кредитна картка, хай би там що, а є доказом порушення М.Шимоном валютного законодавства України, оскільки, як підтвердила перевірка відповідними органами, він незаконно відкрив валютний рахунок за кордоном, а там, як відомо, такі картки передбачають на рахунку, як мінімум, доларові суми з великою кількістю нулів. Якщо ж такий рахунок відкривається на порушення законів України, від оподаткування приховується дуже значна грошова сума.

Той факт, що сам М.Шимон тривалий час переховувався від слідства, про що автор також написав з іронією, підтверджується низкою документів: і письмовими поясненнями дружини М.Шимона, і численними повістками про необхідність явки в міліцію, надісланими М.Шимону, за якими він у міліцію не з’являвся, із підписами його дружини про їх одержання. Цей факт підтверджує й постанова слідчого одного з районних відділів міліції області, якою було оголошено розшук М.Шимона. Там написано, що в ході розслідування злочину, скоєного рядом осіб, доведено співучасть у ньому гр-на Шимона. Проте, оскільки його місцезнаходження встановити неможливо, було оголошено розшук, а зазначену справу стосовно гр-на Шимона у зв’язку з цим було виділено в окреме провадження. Цей злочин був розслідуваний, обставини його скоєння і винність обвинувачуваних — доведено, і вирок за ним набрав сили.

Гучні фрази статті про те, що М.Шимона «по-звірячому» били працівники міліції А.Данильченко і В.Пащенко, окрім ряду матеріалів відповідних перевірок, спростовуються медичними документами. З них випливає, що М.Шимон звертався зі скаргами і перебував на лікуванні в медичній частині СІЗО з приводу тільки «кардіосклерозу атеросклеротичного, стенокардії напруження ТФК, гіпертонічної хвороби 1 ст.». З іншими скаргами, у тому числі за фактом його побиття, М.Шимон у медичну частину СІЗО не звертався. Крім того, навіть дати вказаних у статті слідчих дій (очних ставок і т.п.), під час яких нібито били М.Шимона, підтверджують, що це неправда, оскільки з офіційних документів СІЗО чітко видно, що в ці дні не було ніяких слідчих дій, у т.ч. й очних ставок. До речі, усі слідчі дії проводилися у присутності трьох адвокатів і все знімалося на відео. А нібито побитий (як зазначено в статті) «гр-н Б.», притягнутий до кримінальної відповідальності разом із М.Шимоном, нікому ні про які побої не говорив, у медчастину СІЗО не звертався, скарг нікуди не подавав.

Самих же названих міліціонерів автор статті вирішив не запитувати про їхні «звірства», та й навіщо з ними взагалі розмовляти: «менти — вони ж і в Африці менти», все одно публіка миттю повірить, що М.Шимона били, адже те, що в міліції б’ють, — не новина! Яка різниця, що саме ці не били?! А різниця в тому, що ці, попри зухвалу поведінку М.Шимона стосовно працівників міліції, поводилися відповідно до закону, що й підтвердили численні перевірки, у т.ч. й прокуратури області, працівники якої спеціально виїжджали до М.Шимона в СІЗО.

У статті писалося і про брата М.Шимона Івана, до якого нібито «теж застосовуються незаконні методи впливу», що йому «захисник досі не наданий, хоча з моменту затримання минуло більше двох місяців», і його також нібито «побили працівники УБОЗ». Але І.Шимон скарг із цього приводу не подавав, клопотань про надання йому захисника не заявляв, а на пропозиції слідства запросити адвоката чотири рази письмово відмовився, що й було відзначено в чотирьох протоколах слідства.

Слідчий А.Данильченко був представлений у статті «ручним слідчим» УБОЗ. Проте якби автор усе ж таки вважав за потрібне поспілкуватися на цю тему або зі слідчими, або з убозівцями, йому роз’яснили б, що фраза «слідчий УБОЗ» — це дурниця, оскільки в УБОЗ немає слідчих. Крім того, відповідно до структури УМВС, А.Данильченко є слідчим слідчого управління (СУ) УМВС в області і підпорядковується керівникові цього управління, а УБОЗ — такий самий структурний підрозділ, який жодним чином не вивищується над СУ.

Усе ясно було авторові статті й щодо корпорації «Січеслав» — «жирний кусень від пирога — корпорації «Січеслав», де є акції трестів і заводів, агропідприємств, кредиторська заборгованість перед комерційними структурами, база відпочинку у Генічеську», на який нібито й поклали око кровожерливі міліцейські чиновники. Ось тому таку хорошу людину і бізнесмена, президента цієї самої корпорації і притягнули до кримінальної відповідальності. На жаль, якби автор статті поцікавився реальними фактами, а не лише думкою самого М.Шимона, він дізнався б, що корпорація «Січеслав», про яку так багато й гучно говориться в статті, є формальним підприємством, що діє лише на папері, оскільки реально ніякої діяльності корпорація вже кілька років не веде, про що свідчать її податкові звіти за останні кілька років. Ніяких матеріальних цінностей і навіть малоцінних предметів ця корпорація не має.

У статті автор постійно дивується, мовляв, як це можливо: М.Шимон — академік, великий бізнесмен, у якого безліч регалій, і раптом — злочинець? Як свідчить сучасна українська історія, наявність звань, премій, посад, у тому числі таких, як «президент корпорації», не є гарантією порядності, чесності, законослухняності, високої моральності й духовності людини. Крім того, різні регалії та звання можуть бути лише гучними словами. Про те, яким насправді є М.Шимон, в одній із дніпропетровських газет чітко висловилися обурені публікацією керівники ряду підприємств, котрі давно і не з чуток знають її героя, постраждали від його незаконної діяльності і подали на нього численні позови у суди. Про це і про справжній образ М.Шимона було написано в статті «А король-то голий?!», опублікованій в одній із дніпропетровських газет, де «від імені всіх потерпілих у справах Шимона» люди висловили слова щирої вдячності працівникам Управління по боротьбі з організованою злочинністю УМВС у Дніпропетровській області та обласної прокуратури, суду, що докладають максимум зусиль, аби підвищити авторитет нашої держави у світовому співтоваристві, очистити її від скверни, іменованої злочинністю». Ось так. Виявляється, є й інша думка.

Крім того, у статті В.Овдіна «Дишло закону» звучали і досить образливі висловлювання стосовно конкретних працівників міліції, приміром — «новоявлений царьок», «убозівський» режим Закону не визнає», «дніпропетровський царьок» тощо. Звісно ж, ця стаття, опублікована у всеукраїнській газеті «Дзеркало тижня», не могла залишитися непоміченою і була прочитана багатьма громадянами України, у тому числі колегами, керівництвом, друзями, знайомими і членами сімей тих міліціонерів, чиї імена було прямо названо... Як їм було боляче, залишається, звісно, за кадром...

УБОЗ, як відомо, — підрозділ, що займається розкриттям злочинів, скоєних організованими злочинними угрупованнями, а також організацією роботи щодо боротьби з корупцією в органах влади та управління. У цьому випадку УБОЗ також займався розкриттям злочинів, про які йшлося в статті. І, безумовно, всі розуміють, що такі публікації можуть бути формою тиску на правоохоронні органи і мають на меті перешкоджати їхній серйозній роботі, у тому числі щодо конкретних справ.

І, безумовно, всі розуміють, що одна така стаття може звести нанівець зусилля правоохоронних органів у їхній непростій боротьбі з організованою злочинністю, опорочити добропорядну службу працівників такого важливого органу, як УБОЗ, і заслужену багаторічною тяжкою працею незаплямовану репутацію шанованих у міліції працівників. Приміром, начальник УБОЗ Е.Шевченко, про якого в статті також було сказано багато образливих слів, за багато літ служби не мав жодного стягнення, покарання, самі лише подяки, почесні грамоти, у т.ч. Кабінету міністрів, почесні знаки, медалі «За виявлені мужність і самовідданість, високу професійну майстерність при затриманні та викритті організованих злочинних груп», «За виняткові заслуги в боротьбі зі злочинністю», «За вмілі, чіткі і професійно грамотні дії при розкритті особливо небезпечного державного злочину», «За бездоганне виконання службових обов’язків»... Не кожному в цьому житті судилося заслужити такі слова.