«ЛЕГШЕ БУТИ ПІД ТАТАРАМИ…» ВОЛИНСЬКЕ СЕЛО ВІДДАНЕ НА ВІДКУП НОВИМ ФЕОДАЛАМ

Шість років тому наша держава урочисто оголосила про передачу землі і майна сільгосппідприємств із державної власності у власність членів колективних господарств. Тоді здавалось, що цього заходу цілком достатньо для успішних аграрних реформ і швидкого одержання позитивних результатів. Минуло кілька років. Нерівний бій фермерів із сільськими головами-феодалами, який супроводжувався шумною політичною тріскотнею, дозволив відвоювати 3% не кращих земель, а 97% колишніх колгосників не ризикнули міняти звичний спосіб життя. Що ж до можновладців, то вони спрямували свої зусилля на ліквідацію попередньої системи господарювання, а не на створення матеріально-технічних, організаційних, економічних, соціальних та правових умов для ефективної реорганізації села. Тому реальне його відродження буде довгим і болючим. Воно піде іншим шляхом, ніж дехто гадає…

Сьогодні абсолютна більшість волинських КСП (96%) перебувають на грані цілковитого краху і перетворились у підсобні організації з обслуговування особистих підсобних господарств населення. Для читачів не буде відкриттям те, що село виживає саме за рахунок власних підсобних господарств, тим паче на Волині, де середня зарплата – одна з найнижчих серед регіонів держави. За перше півріччя нинішнього року вона становила лише 94 гривні. У поліських районах – Камінь-Каширському – лише 36 гривень, Любомльському – 44, Шацькому – 59 гривень. Коментарі тут, як кажуть, зайві. Сучасна аграрна політика передбачає розвиток й існування різних форм господарювання, а кризові процеси дали поштовх до їх розвитку. Саме сьогодні продовольча безпека області пов’язана з підсобними господарствами селян: у 1990 році ВВП сільського господарства Волині становив 37 відсотків, останні ж кілька років він сягає позначки 80 відсотків. Щодо новизни реформ в АПК, то вони викликали до життя багато невирішених на законодавчому рівні питань, які на практиці стали джерелом суперечок, звернень, зловживань, предметом розгляду в судах та органах влади. Проте прокурори окремих районів області залишаються пасивними спостерігачами й вважають за краще триматися осторонь цих проблем. Навіть виявивши порушення, вони не сприяють становленню законності, і навіть не дають принципової оцінки таким фактам, що призводить до безкарності.

Незважаючи на те, що реформування аграрного сектора економіки на засадах приватної власності є невідкладним завданням оганів виконавчої влади (п. 1 указу Президента України «Про заходи щодо забезпечення майнових прав селян в процесі реформування аграрного сектора економіки»), на Волині ще далеко до наведення порядку у цій галузі. В Ратнівському районі райдержадміністрація не створила комплексних конкретних організаційних заходів щодо документального посвідчення права власності громадян на земельні і майнові паї та індивідуального визначення реорганізованими КСП першочергових об’єктів (земельних площ) для виділення їх пайовикам, які виходять із членів КСП. Заходи районних чиновників зводяться до збирання статистичних даних. Такі ж прорахунки виявлені і в багатьох інших районах області.

Те, що волинські «неофеодали» не здатні до творчої діяльності, стверджують десятки фактів, виявлених прокуратурою області. Без дотримання положень указу Президента України №1529-99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» у Старовижівському районі (ТзОВ «Надія») його директор М. Шевчук через службове недбальсто у 2001 році не уклав угод із власниками земельних часток і, безоплатно використовуючи 2232 гектари землі, не сплатив 138000 тисяч гривень орендної плати.

Поряд із розпаюванням землі не менш складні проблеми виникають під час розподілу у приватну власність майна: будівель, техніки, тварин тощо. Складність, з одного боку, полягає в тому, що це майно давно вже приватизували керівники господарств або різні комерційні структури в рахунок погашення боргів, штучно створених ними ж за допомогою цінового диспаритету. А селянам пропонуються розграбовані корівники без покрівлі, вікон і дверей та інші непридатні для використання приміщення. Нещодавно у прокуратурі Ківерцівського району розглядались дві резонансні справи, які є свідченням цілковитого безвладдя на селі. Завідуючий господарством СГВК «Зоря» Микола Снітка передав 6,3 тонни цукру загальною вартістю 12600 гривень невідомій особі без будь-яких документів, а голова правління СГВК «Маяк» О. Загайний одноосібно, без ухвали загальних зборів та комісії з організації вирішення майнових питань передав члену СГВК майновий пай (трактор і молодняк ВРХ) на загальну суму 5640 гривень. Факти, коли керівники та посадові особи реформованих підприємств із порушенням встановленого порядку розпоряджаються майновими паями громадян, вже стали звичними. Незаконний продаж техніки мав місце у СВК Локачинського та Старовижівського районів, де різниця в ціні клалася в кишеню «продавця». Селяни, в який район не заїдеш, обурені фактами масового розкрадання і маніпулювання народним добром.

Районні відділи земельних ресурсів покликані здійснювати державний контроль за використанням цих ресурсів, схоже, не володіють достатньою інформацією, що призводить до бездіяльності у виявлені порушень земельного законодавства. Для того, щоб орендна плата за землю була засобом гармонізації економічних інтересів учасників орендних відносин, необхідно зробити кадастрову оцінку землі. На жаль, на практиці це практично не відбувається, тому розмір орендної плати декредитується за єдиним банальним принципом: не менше одного відсотка від вартості земельної ділянки. Тому майже в усіх районах області орендна плата становить незначну кількість видів продукції (зерно, олія, цукор і т.п.), ринкова вартість яких не перевищує 200—300 гривень на рік. Саме стільки селянин отримує за свій пай у 4—6 гектарів землі. Тобто, селянин був батраком і залишається ним. За умов правової невизначеності реальними власниками землі стають так звані «інвестори», які нажили капітал на інших видах бізнесу.

Характерними для районних чиновників, які мають безпосередній стосунок до реформування сільського господарства, стали випадки систематичного зловживання своїм службовим становищем. Так начальник Камінь-Каширського управління сільського господарства Г.Супрунюк сприяв реєстрації в інспекції Держтехнагляду райдержадміністрації незаконно ввезеного на територію України з Республіки Білорусь трактора і передав документи на нього іншій особі, а голова правління КСП «Нове життя» Любешівського району М.Хвальчик на підставі представленого у ВАТ «Любешівагрохім» свідомо неправдиво складеного витягу з протоколу зборів разом із третіми особами набув права власності на 76 тисяч акцій вищезгаданого ВАТ загальною вартістю 19 тисяч гривень, безоплатно переданих у 1997 році під час приватизації вказаного товариства. І хоч акції в ході попереднього розслідування повернуті для перерозподілу, факт говорить про те, що затяжна кадрова криза державної влади на місцях і є однією з головних перепон на шляху соціально-економічних реформ в області.

Ще одним фактом правопорушень стали дії чиновника Турійського району, заступника голови райдержадміністрації М.Короля, який неправомірно втручався у діяльність господарств району, даючи при цьому їхнім керівникам вказівки подавати у звітах в органи статистики неправдиві дані про відсутність заборгованості з виплати заробітної плати. «Легше бути під татарами, аніж під своїми, під боярами», — повторюють мешканці цього району колись написане першим Президентом України Михайлом Грушевським.

Волинь особливо характеризуєтся тим, що сьогодні тут без санкції влади неможливо нічого зробити. Форма участі влади в бізнесі – від одноразових підношень до повноцінного «співробітництва». Мова йде про вишукування так званих «інвесторів», які ніби-то допоможуть підняти сільське господарство області, посадовими чиновниками, службовий список яких хрестоматійний (у Компартії радянських часів вони пройшли шлях від «єфрейтора» аж до «генерала», а сутність людську не зміниш, і колишній секретар райкому, яку б посаду він не обіймав сьогодні, за своїм світобаченням, радше за все, завжди залишатиметься секретарем райкому). Таких «інвесторів», наприклад, кілька років тому порекомендував на загальних зборах членам ЗАТ «Піддубці», що неподалік від Луцька, голова райдержадміністрації Луцького району Іван Луцик. У результаті сьогодні в обласному апеляційному суді розглядається судовий позов «інвестора», згідно з яким вищезгадане ЗАТ повинне заплатити йому понад півтора мільйона гривень — це плата за те, щоб розійтися «з миром».

Така ж доля очікувала й на господарства села Квасів та Печихвости Горохівського району. Як кажуть, їхали за шерстю, а повернулися стриженими. Інший випадок, не менш красномовний, трапився з селянами КСП «Маяки», що теж у Луцькому районі. Тут знову не обійшлося без рекомендацій вищезгаданого Івана Луцика, а «інвестором-орендарем» виступив місцевий агроторговий дім «Олекса», співзасновником якого є відомий волинський композитор і шоумен Олекса Онишко. Впродовж короткого часу в господарстві почали в рахунок боргів масово вирізати дивом вцілілу велику рогату худобу. Занедбано єдиний в області промисловий сад – гордість агропромислового комплексу Волині, технологія догляду за яким вимагає великих коштів. Тепер у колись потужному господарстві залишилися порожні зруйновані корівники, а на полях росте чортополох. Як розповідав працівник цього господарства, місцеві селяни вже забули колір грошей: їх дають лише в екстрених випадках – на смерть або термінову медичну операцію. А так переважно розраховуються «натурою» – конем для обробітку городу чи комбайном, щоб змолотити власне зерно. На запитання кореспондента Івану Луцику, що ж роблять у цьому господарстві «музиканти», він відповів: «Намагаються щось робити…» І вся біда в тім, що досі немає закону про власність, а проекти законів про боротьбу з корупцією, про боротьбу з організованою злочинністю, про державну службу та ін. вже добрий десяток років кочують коридорами влади. Тому й реформи АПК на Волині — погано прихований спосіб пограбування селян. І доки при владі на Волині будуть люди, які «будують» український капіталізм шляхом трансформації соціально-економічної системи, започаткованої у 1917-му, доти наші села населятимуть батраки. З цих причин сьогодні вже неможливо глибоко і швидко реформувати село. Сільський соціалізм не можна знищити наказами та інструкціями, проте його можна обережно і поступово трансформувати, з часом забезпечивши селу сучасний капіталістичний рівень із сучасним аграрним сектором. Нинішня ж політика щодо АПК в області націлена не на реальне відродження сільського господарства, тому й воно продовжує швидкими темпами грузнути в трясовині неблагополуччя. Деградація села набула незворотного характеру: виробництво зерна зростає практично лише за рахунок екстенсивного методу веденння господарства, катастрофічно скоротилось поголів’я ВРХ, майже знищене промислове птахівництво, зникло вівчарство, льонарство, поруйновані заводи з переробки цієї цінної сировини, одна тонна якої на міжнародному ринку коштує 1200—1400 доларів США. Області загрожує знищення низки базових галузей промисловості, які безпосередньо пов’язані з АПК: простоюють величезні виробничі потужності «Ковельсільмашу» та Рожищенського «Фермашу», розібраний і проданий на будматеріали Рожищенський льонзавод, будівництво якого було завершене на 80 відсотків. Такий перелік можна продовжувати досить довго.

Як свідчить досвід багатьох розвинутих країн, ефективне використання людських ресурсів забезпечує швидкі темпи зростання АПК, але для впровадження цього досвіду потрібна відповідна політика держави. Сьогодні ж держава на Волині в особі обласного керівництва самоусунулась від ролі організатора і координатора соціально-економічних процесів на селі. Десяток минулих років довів, що реформи заради реформ за великим рахунком нічого не міняють в становищі селян, забезпечуючи інтереси лише невеликої соціальної групи. Реформи, які не зачіпають інтересів народу, по суті, скеровані проти народу. Як наслідок: різке зниження рівня зайнятості на селі, постаріння його населення, погіршення умов соціального забезпечення, руйнування системи кадрового забезпечення села.

Сто днів тому головою Волинської облдержадміністрації після десятирічного перебування на цій посаді Бориса Климчука, який протягом довгого часу доводив, що волиняни представляють інтереси лише одного політичного угруповання, Президент призначив Анатолія Француза – колишнього начальника управління МВС України у Рівненській області, відомого Героя України за затримання німецьких грабіжників банку. Поки що він через місцеву пресу подлякав волинських митників, угледівши їхні розкішні вілли та котеджі у «царському селі» поблизу польсько-українського кордону в Ягодині, присоромив місцевих правоохоронців (міліцейська логіка!) за те, що на Волині періодично «відстрілюють» полковників міліції, пообіцявши, що «волиняни спатимуть спокійно», з певних мотивів закрив їдальню в облдержадміністрації… З цього приводу редактор однієї з місцевих газет, яка на колонтитулі називає себе незалежною, під враженням результатів досліджень, проведених у Росії Фондом «Інформатика для демократії», виступив на її сторінках з двома великими публікаціями, у яких популярно розповів про корупцію в… Росії, Німеччині, Італії, тільки не на Волині. Ось і, власне, все.

Волиняни чекають істотних і відчутних змін, проте їх немає. А часу залишилось критично мало – за валовою доданою вартістю, обсягом промислової продукції і продукції сільського господарства, інвестиціях в основний капітал і обсягу експорту Волинь належить до регіону з критичним рівнем економічної безпеки і найбіднішим населенням.