Картотека нації

Володимир Мойсик, один із розробників законопроекту «Про Національний демографічний регістр», народний депутат, член фракції «Наша Україна»:

«Створення національного демографічного регістру — один із важливих кроків на шляху України до Євросоюзу, в країнах якого такі регістри вже стали усталеною практикою. Ухвалення закону про регістр не тільки сприятиме подальшій уніфікації українських нормативних актів із законодавством ЄС, а й дозволить Україні належним чином виконувати свої міжнародні зобов’язання з питань боротьби з тероризмом, незаконною міграцією та організованою злочинністю».

Причинно-наслідкового взаємозв’язку явищ і подій ніхто не скасовував. І афоризм Козьми Пруткова зараз актуальний, як і 150 років тому. Адже взаємозв’язок — це не лише діалектична категорія, яку багато громадян України, старші 35 років, пам’ятають із вузівського курсу марксистсько-ленінської філософії. Це — реальність і повсякдення. Багато, на перший погляд, не пов’язаних між собою, проблеми, із якими зіштовхуються люди у щоденному житті, мають в основі одну причину. І намагатися вилікувати хворобу, не усунувши причину її виникнення, — як мінімум марнування часу та сил. Ліквідація наслідків — завжди гірше, ніж профілактика причин.

Наприклад, що, здавалося б, спільного може бути між фальсифікацією виборів і проблемами оформлення субсидій на оплату житлово-комунальних послуг? Як пов’язані проблеми міграційної політики та зростання ризиків під час споживчого кредитування? Як бурхливе зростання цін на нерухомість ув’язується з незаконним обготівковуванням грошей? Який зв’язок між маркетологом, що сушить голову над оцінкою ємності ринку, та міліціонером, котрий недовірливо перевіряє у підозрілого громадянина паспорт із пропискою?

Вдумливий читач, звісно ж, знайде у цих проблем спільний знаменник: демографічний. Так чи інакше, для вирішення кожної із зазначених проблем необхідно мати точні дані про чисельність, стать, вік, сімейний стан, місце реєстрації громадян, необхідно бути впевненим у справжності їхніх документів. Це давно усвідомили європейці, які сформулювали і розвивають концепцію т.зв. сервісної держави. Така держава позбавляє своїх громадян зайвого спілкування з чиновниками, забезпечує надання населенню якісних послуг державними органами влади, стоїть на варті інтересів жителів країни. А ефективний сервіс базується на точному демографічному обліку.

Загальнонаціональні бази даних давно функціонують практично в усіх країнах ЄС. У деяких державах, наприклад у Бельгії, Швеції, ці бази даних працюють по 100—150 років. А Фінляндія та Нідерланди взагалі відмовилися від проведення таких дорогих і неточних процедур як перепис населення: демографічна ситуація в цих країнах оновлюється в режимі on-line. Більшості європейців навіть на думку не спаде, що може бути інакше. Адже вони відчувають конкретну користь від такої системи. Наприклад, якщо жителю Берліна, котрий опинився в іншому кінці країни, раптом знадобляться якісь довідки з місця проживання, він зможе одержати їх у будь-якому місті — для цього є спеціальний офіс.

В Україні ж поки що все навпаки: небіжчики голосують на виборах, мільярди доларів ідуть із країни через фірми, відкриті за підробленими паспортами, макроекономічні прогнози базуються на невпевнених припущеннях про динаміку чисельності населення.

Непомірне зростання цін на нерухомість — головний біль мільйонів українців. Як стверджують фінансові аналітики, у США, наприклад, відповідно до статистики останніх десятиріч, приріст ВВП на душу населення на 1 дол. спричиняє подорожчання будинку в середньому на 7 дол., а вартість «житлового» метра збільшується на 3 центи в день. В Україні ж ще із часів СРСР триває тотальний дефіцит нерухомості. Тому традиційно динаміка зростання цін 2001—2003 рр. на житло була в кілька разів вищою, ніж у США (на день близько 20—40 центів за «квадрат», або 70—160 дол. на рік). А вже в останні два роки створився величезний «розрив» між офіційними темпами зростання середньодушового ВВП і подорожчанням житла.

Наприклад, за даними того ж таки Держкомстату, 2005 р. валовий регіональний продукт у м.Києві зріс на 9,7% (або приблизно на 300 дол. на людину). А житло протягом 2005 р. подорожчало на 600 дол. за 1 кв. м за рік! Якщо вести розрахунки за аналогією з американськими закономірностями, то київське житло мало подорожчати всього на 10 дол. за 1 кв. м, а з поправкою на український дефіцит житла подорожчання мало становити 120—150 дол. за 1 кв. м за рік. У чому причина такого розриву? Очевидно, позначилися все ті ж статистичні похибки, адже офіційна статистика абсолютно не враховувала реального припливу населення до Києва з регіонів. Аномалія? Ні. Це елементарні закони ринку: попит перевищив пропонування. Столичні забудовники та ріелтори просто не можуть точно спрогнозувати, скільки ж метрів житлової площі треба для задоволення попиту. Наприклад, за даними Держкомстату, 2005 р. населення Києва за рахунок іногородніх громадян та іноземців збільшилося на 30 тис. чоловік. Експерти кажуть, що насправді ця цифра уже вчетверо-вп’ятеро більша.

Ще один свіжий приклад — епопея з оформленням субсидій. Ця проблема, за інформацією міністра праці та соціальної політики України Михайла Папієва, так чи інакше торкнеться 1,6 мільйона українських сімей. Це 10% населення України. Прямі втрати бюджету на виплату понаднормових працівникам соціальних служб ще тільки належить підрахувати.

У даному разі йдеться не про тарифи. Питання в іншому — навіщо громадянам оббивати пороги контор і принижуватися перед чиновниками для отримання чергової довідки? Та ще й доплачувати за прискорення процедури. Абсурд ситуації полягає в тому, що фактично громадянин має одержати паперові копії відомостей із кількох відомчих електронних баз даних, щоб соціальні служби внесли викладену на папері інформацію у ще одну електронну базу даних. А це — ґрунт для корупції та зловживань. Напевно, звідси — цілком зрозумілий лютий опір деяких чиновників створенню в Україні єдиної загальнодержавної бази даних. Адже за наявності такої бази громадянам узагалі не доведеться спілкуватися з представниками влади. Всі розрахунки здійснюватимуться автоматично. І без хабарів.

Проблема створення такої загальнонаціональної бази даних очікує свого розв’язання. У Верховній Раді винесено на перше читання законопроект №2170 «Про Національний демографічний регістр». Прикметно, що проект було ініційовано низкою народних депутатів України, які пройшли до парламенту від різних політичних сил. Ідеологічні розбіжності не завадили ініціаторам — соціалістові В.Цушку, регіоналам В.Грицаку й А.Герман, нашоукраїнцям Ю.Єханурову, В.Мойсику, М.Онищуку, бютівцю А.Семинозі та комуністу Є.Мармазову оцінити важливість проблеми і знайти точки дотику.

Законопроектом пропонується об’єднати численні вузькопрофільні відомчі реєстри в одну базу даних, втрата і спотворення інформації в якій будуть виключені.

Постає запитання: чи не зможуть такою інформацією скористатися шахраї на шкоду конкретним людям? Законопроектом передбачено, що порядок виготовлення документів регістра і, що найважливіше, їх персоналізація будуть уніфіковані. Інформацію про пред’явника того чи іншого документа можна буде оперативно звірити з базою даних регістра. Такий простий і надійний порядок автоматично виключить підробку.

Розробники законопроекту про Національний демографічний регістр пропонують високотехнологічний і новий (для України та країн третього світу) метод виготовлення документів — друк способом лазерного гравіювання по полікарбонатній сторінці (пластиковій картці). Це дасть можливість наносити на картку не лише звичайні захисні елементи у вигляді голограм, наприклад, а й біометричні дані про власника документа. Грубо кажучи, таким способом у документі можна буде «зашифрувати» цифровим кодом відбитки пальців власника або його групу крові. Якщо ж бланк документа буде виконано у формі звичної паперової «книжечки», то в неї можна буде «вшити» так звану сторінку даних із полікарбонату. Що це дасть? Наприклад, переклеїти фотографію у знайденому або украденому паспорті буде неможливо.