Інформаційне свавілля, або Чи є право на цензуру?

Резонанс, який викликало в ЗМІ рішення Конституційного суду України від 20 січня 2012 року №2рп/2012 у справі за конституційним зверненням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень ч. 1, 2 ст. 32, ч. 2, 3 ст. 34 Конституції України викликає одночасно подив і асоціацію з радянським «я Пастернака не читав, але гнівно засуджую!». У своєму конституційному зверненні депутати Жашківської райради просили суд офіційно розтлумачити, що слід вважати інформацією про особисте та сімейне життя, чи є така інформація про людину конфіденційною, а її збирання, зберігання, використання й поширення - втручанням в особисте та сімейне життя, зокрема в життя посадової особи (яка, не забуваймо, теж людина - фізична особа з певним набором громадянських правоможностей).

Що ж стало приводом для використання рішення Конституційного суду України (далі - КСУ) від 20.01.12 р. як інформаційної бомби? Це рішення не є інформацією з обмеженим доступом, воно розміщене на офіційному сайті КСУ, написане досить простою мовою, для його розуміння не потрібно спеціальних знань. Тим більше незрозумілий інформаційний галас довкола нього, яким повняться ЗМІ вже другий тиждень поспіль. Особливо твердження про те, що КСУ нібито «заборонив поширювати відомості про майнові статки чиновника, про події з участю його або членів його родини, а також про майнові статки близьких родичів, про стан здоров’я держслужбовця».

Тим часом, як випливає з самого предмета звернення, Конституційний суд, на прохання Жашківської райради, роз’яснив кілька норм Основного Закону України, посилаючись на норми інших статей Конституції України, українського та міжнародного права, при цьому не «розширивши» і не «звузивши» нічиїх прав (ані журналістів, ані депутатів) і поняття конфіденційності. Щоб у цьому переконатися, звернімося до його мотивувальної частини.

Даючи офіційну інтерпретацію норм Основного Закону у сфері реалізації конституційних прав на інформацію і невтручання в особисте та сімейне життя людини, зокрема посадової особи, КСУ виходив з того, що, згідно з Конституцією України, людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, всі люди вільні й рівні у своїй гідності і правах. Законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя людини закріплене міжнародно-правовими актами.

Власне, мотивувальна частина рішення КС саме про це: що законодавство України захищає від розголошення особисте життя не тільки звичайних людей, а й посадових осіб. Але при цьому суд нагадує, що згідно з Резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи від 25 грудня 2008 року, «публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на їхнє приватне життя». А, відповідно до законодавства України, до інформації з обмеженим доступом НЕ належать, зокрема, декларації про доходи осіб і членів їхніх родин, які претендують на посаду або обіймають виборні чи державні посади, персональні дані таких осіб, а також відомості про незаконні дії органів державної влади та місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Наводжу цитату з рішення КС: «Перебування особи на посаді, пов’язаній зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, передбачає не тільки гарантії захисту прав цієї особи, а й додаткові правові обтяження. Публічний характер як самих органів - суб’єктів владних повноважень, так і їхніх посадових осіб вимагає оприлюднення певної інформації для формування громадської думки про довіру до влади та підтримання її авторитету в суспільстві».

Таким чином, немає жодних підстав стверджувати, що своїм рішенням КС фактично «узаконив» цензуру: ще у своєму рішенні 1997 року Конституційний суд роз’яснив, що конфіденційна інформація про людину без її на те згоди може збиратися й поширюватися тільки у випадках, передбачених законом, а саме: якщо існує загроза національній безпеці, економічному добробуту та правам людини.

«Крамола» полягає в тому, що КС фактично нагадав про рамки дозволеного: «системний аналіз положень ч. 1, 2 ст. 24, ч. 1 ст. 32 Конституції України дає підстави Конституційному суду України вважати, що реалізація права на недоторканність особистого та сімейного життя гарантується кожній особі незалежно від статі, політичних, майнових, соціальних, мовних чи інших ознак, а також статусу публічної особи, зокрема державного службовця, державного або громадського діяча, який відіграє певну роль у політичній, економічній, соціальній, культурній або іншій сфері державного і громадського життя».

Крім того, суд нагадав, що члени сімей посадових осіб також не обмежені у правах щодо інших громадян. При цьому КС послався на своє рішення від 6 жовтня 2010 року №21-рп/2010 у частині застереження стосовно недопущення порушення конституційних прав членів сімей посадових осіб: поширення даних про таких фізичних осіб - членів сім’ї, які можуть стати відомими в результаті поширення інформації про саму посадову особу, крім випадків, визначених законом, може призвести до порушення їхніх конституційних прав, завдати шкоди гідності, честі, діловій репутації тощо.

Тож у чому обмеження свободи слова? Хочу звернути особливу увагу, що права на «оцінні судження» загалом (і «гіперболи» зокрема) ніхто не скасовував. До оцінних суджень належать висловлювання, які не містять фактичних даних. Наприклад: критика, оцінка дій, уживання мовних засобів на кшталт сатири, гіпербол, алегорій, відомих практиці Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого обов’язкова з усіх питань, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції про захист прав і основних свобод людини (ратифікована Законом України від 17 липня 1997 р. №475) 97-ВР; далі - Конвенція). Оцінні судження не підлягають спростуванню і доведенню їх правдивості.

Статтею 10 Конвенції кожному гарантовано загальний захист «вираження поглядів».

Цей припис імплементовано в національне законодавство:

- згідно зі ст. 471 Закону України «Про інформацію», ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оцінних суджень;

- за змістом ч. 4 ст. 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23 вересня 1997 р. №540) 97-ВР для позовних вимог про захист честі та ділової репутації потрібно встановити наявність злого умислу журналіста або службових осіб засобу масової інформації, а також наслідки використання позивачем можливостей позасудового спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності, ділової репутації та врегулювання спору в цілому;

- положеннями Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» встановлено заборону цензури масової інформації. За незаконне обмеження права на свободу слова, втручання в професійну організаційно-творчу діяльність ЗМІ та індивідуальну творчу діяльність журналістів, інші посягання на свободу інформаційної діяльності посадовими особами настає кримінальна відповідальність.

Таким чином, журналіст має право написати критичний матеріал, не тільки висвітлювати позитивні сторони життя та діяльності суспільства, а й звертати увагу на необхідність викорінювати певні недоліки, запобігати порушенням закону, про які йому стало відомо.

При цьому наше законодавство не містить нормативного визначення терміна дифамація (від лат. diffamo - позбавляю доброго імені - по суті це «науковий» синонім поняття «плітка») та обмежень щодо її поширення.

У «цивілізованому світі» дифамація розглядається або як злочин проти законодавства про пресу (французька система), або як окремий випадок наклепу (німецька система). У нас же спростуванню підлягає недостовірна інформація в разі її негативності, та й то, якщо факт недостовірності такої інформації буде доведено. Якщо врахувати, що наше законодавство не містить визначення поняття «негативна інформація», межа між образою і компліментом досить ефемерна й аж ніяк не прозора.

Підсумовуючи викладене, хочеться нагадати слова Ф.Ніцше: «Полюби ближнього свого» - насамперед означає: «Дай ближньому своєму спокій!».