«ІМ’ЯМ УКРАЇНИ» — ЦЕ ГАРАНТІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ? УКРАЇНСЬКИЙ СУД І КРИМСЬКІ ТАТАРИ...

Здавна справедливу судову сис-
тему кримські татари вважають однією з найвищих духовних і соціальних цінностей. У Кримському ханстві, що було досить правовою державою (за нашими мірками — парламентською республікою з президентським правлінням), закони видавав обраний хан, але при цьому жодні його постанови, договори чи розпорядження щодо нації не мали сили, якщо вони не були затверджені й підписані беями та мурзами. Тут усі жителі, а не тільки кримські татари, були виховані на розумінні, що закон рівний Богу (Коран — складова частина законодавчих установлень), є найвищою силою і не може бути порушений. Судочинство здійснювали кадії, мусульманські духовні особи, але вони вершили суд не тільки щодо мусульман, а й усіх жителів, зокрема християн, іудеїв.

Вищим суддею та тлумачем законів був муфтій. Таким чином, судова система була складовою частиною релігійного устрою, суд прирівнювався до вищої духовної дії і був священною установою та священним процесом. Порушення закону і несправедливий суд прирівнювалися до смертного гріха. Ця система настільки сильно вкоренилась у свідомості всіх жителів Кримського ханства, а до нього, до речі, входили й Бессарабія (Буджак), і Північне Причорномор’я, і Кубань, що Катерина II, оволодівши ним 1783 року, не зважилася змінити систему судочинства в Криму й погодилася залишити практику призначення кадіелескерів (муфтіїв та головних судів, котрі мали право тлумачити закони у всіх спірних випадках і мали право призначати та знімати рядових кадіїв, якщо виявлялося, що вони судили не за законом) турецьким султаном.

З переходом кримського населення до складу Російської імперії, а згодом СРСР (який і скоїв найвищий акт беззаконня — несудову депортацію кримських татар із їхньої рідної землі) звична система судоустрою, вже визнана ними справедливою, була приречена на поступове руйнування й перетворення на беззаконня.

Після депортації, проведеної за постановою ДКО, що суперечила чинним тоді законам, настала черга судових справ проти кримських татар, котрі брали участь у національному русі (їх вершина — омський процес над Мустафою Джемілєвим у квітні 1976 року) і серія процесів у самому Криму проти тих кримських татар, котрі самовільно повернулися на свою батьківщину й навіть купили собі будинки.

Саме кримські радянські суди «іменем УРСР» визнавали такі угоди недійсними, а кримських татар на цих процесах звинувачували в порушенні паспортного режиму й виселяли за межі Криму, де вони цей паспортний режим могли спокійно порушувати й далі, уже не боючись суду. Попри те, що рішення таких судів формально відповідали чинним тоді законам, вони завжди сприймалися кримськими татарами як акти самоправства та беззаконня. І справедливо — у Криму міг купити й оформити купівлю будинку будь-який громадянин СРСР, крім кримського татарина, тут міг знайти роботу й прописатися кожен громадянин, крім кримського татарина. Формально діючи в рамках закону, радянські суди насправді виконували негласні інструкції міліції або райкомів партії. Один із таких громадян, кримський татарин Муса Мамут, який повернувся до свого рідного села Донського під Сімферополем, коли міліціонери прийшли виконувати рішення суду про його виселення за порушення паспортного режиму, на очах у дружини, дітей та односельців на знак протесту вдався до акту самоспалення.

Під час глухого брежнєвського застою десятки, якщо не сотні кримськотатарських сімей були також уночі вивезені з куплених ними будинків і викинуті за межі Криму, а кримські суди нерідко заднім числом покірно штампували своїми рішеннями вже виконане покарання.

Книга «Російська Федерація проти Мустафи Джемілєва» (Київ, 1998), яка є по суті стенографічним записом омського судового процесу, розкриває таємні пружини цього суду. Виконання суддями не закону, а наказів партійно-радянського начальства, підтасовування доказів, усевладдя спецслужб, ігнорування
об’єктивних обставин справи, лжесвідчення, врахування тільки потрібних документів і доказів — ось механізми, що дозволяли суддям «Ім’ям Російської Федерації» десятиліттями тримати в буцегарнях сотні учасників національно-визвольних рухів, дисидентів, інакодумців, людей небажаних національностей, просто непокірних. Тож природно, що в кримських татар немає рани більшої та болючішої, ніж несправедливий російський і радянський суд...

З утворенням незалежної Української держави, в якій, за ідеєю, мало бути відкинуто все те, що було порушенням свобод і прав людини, кримські татари можуть сподіватися, що рішення суду, винесені «Ім’ям України», будуть законними, справедливими, відповідатимуть нормам демократії та міжнародного права. Чи справдилися ці надії? І так, і ні...

Першими судовими прецедентами в цьому плані стали позови кількох кримських татар на початку 90-х років до виконкомів та інших організацій із вимогою повернути відібрані й досі збережені будинки, побудовані ними до депортації. Не знаю, яка загальна тенденція, але в кількох відомих мені випадках право власності на реально існуючий будинок на процесі було доведено цілком. Суду було пред’явлено рішення виконкомів про виділення землі під забудову, затверджені ними ж проекти будинків, квитанції про купівлю будматеріалів, акти здачі в експлуатацію, домові книги з довоєнною пропискою, навіть довоєнні паспорти з пропискою на травень 1944 року тощо. Проте суд ухвалив рішення, що проголошувало: «у задоволенні позову відмовити в зв’язку з неврегульованістю законом процесу повернення будинків і майна депортованих».

Так, повернення колишніх приватних будинків колишнім депортованим справді не врегульовано нинішнім законодавством, але, по-перше, оскільки в суспільстві існує ця проблема (а вона може й далі загострюватися), то що перешкоджає законодавцям її врегулювати? Це, правда, вже не питання суду. Проте чому суд не враховує, що постанову про депортацію (яка суперечила чинним тоді Конституціям РРФСР та СРСР і Цивільному кодексу, отже була неправомочною) офіційно скасовано спочатку 1956 року, потім 1967-го, нарешті ще раз 1991 року. Чому залишається поза увагою той факт, що точнісінько так само не було врегульовано й питання про позбавлення депортованих права власності на свої будинки —1944 року не було навіть законодавчих актів про конфіскацію майна депортованих чи про якесь інше позбавлення їх прав на житло. Втрата ними права власності, так би мовити, випливала з факту насильницького вивезення їх із Криму. Майно в них відібрали незаконно, навіть за радянським законодавством 1944 року, тож кримськотатарські юристи резонно запитують: що перешкоджає суду України, де право приватної власності вже врегульовано, зокрема Цивільним кодексом України, прийняти рішення хоча б про скасування незаконного позбавлення прав на майно? Адже ніхто не може бути насильно позбавлений права власності, а його порушення веде до відновлення в правах — це природний закон будь-якого права, зокрема й українського.

Для багатьох кримських татар це не абстрактне питання — за даними членів Ради представників кримськотатарського народу при Президенті України, суди відмовили в прийомі сотень подібних позовів із тією самою аргументацією. У зв’язку з цим є трагічні випадки. Приміром, одна сім’я кримських татар, маючи документи на будинок, домовилася з його нинішніми господарями про те, що їх пустять жити в одну з найменших кімнат. Проте за цей час нові власники приватизували будинок, і тепер кримських татар, за рішенням суду, вже вдруге виселяють навіть із тієї єдиної кімнати, в якій їм дозволили жити в колись побудованому ними будинку...

А 8 грудня торік у Джанкої пройшло судове засідання, яке відкрило нову сторінку в історії українського суду. На думку Надира Бекірова, члена Ради представників кримськотатарського народу при Президенті, який водночас очолює політико-правовий відділ у меджлісі кримських татар, справа «могла ввійти в історію юстиції України як торжество правосуддя над сваволею адміністративних органів або, навпаки, стати яскравим симптомом того, що конституційна норма про розмежування властей і незалежність суду не більш ніж пропагандистська фікція у випадках, коли йдеться про кримських татар». На лаві підсудних опинилися Енвер Абдувалієв, Руслан Куртсеїтов, Мідат Куртназіров, Ескендер Бекіров. Їх обвинувачували в перекриванні залізниці, тобто в кримінальному злочині, передбаченому ст. 217-3 ч. 2 КК України. Їх засудили до двох років позбавлення волі з відстрочкою виконання на два роки з виплатою штрафу по 170 гривень з кожного і компенсацією залізниці збитків на суму 1765 гривень 85 копійок. Справу було оскаржено у Верховному суді Криму, і його колегія з кримінальних справ залишила вирок у силі.

Справа справді знаменна. З одного боку, ні в суду, ні у свідків не було сумнівів у тому, що ці люди брали участь у перекриванні шляхів, що підтверджувала відеозйомка події. Проте докази, пред’явлені суду, було складено юридично безграмотно, й це дозволило громадському захисникові одного з обвинувачуваних Надіру Бекірову стверджувати, що їх зібрано з порушенням законодавства, отже вони не можуть бути визнані доказами й повинні трактуватися на користь підсудних. На цій підставі він просив суд винести виправдувальний вирок.

Зокрема, перекривання шляхів відбулося об 11 годині, а суду надали протокол огляду місця події, хронологія якого починалася з 9 години 25 хвилин ранку, тобто коли самої події ще не було. Один і той самий слідчий, відповідно до протоколів і проставленого в них часу, одночасно, зі збігом до хвилини, допитував чотирьох різних свідків у двох різних місцях, віддалених одне від одного більш як на 100 метрів! Було порушено вимоги закону до оформлення відеозапису — у ньому не вказано місця й дати запису, посад та прізвищ осіб, що виконували цю дію. Виявилося, що робили перезапис оригінальних фрагментів, порушивши при цьому вимогу про неповторення для запису одних і тих самих фрагментів, позаяк у копії для суду кілька фрагментів повторювалися кілька разів. Не було й повідомлення про виконання відеозапису, не було демонстрації після його закінчення зі складенням окремого протоколу. Запис робили 12 червня, але прилучили до справи лише 7 липня, отже він майже місяць перебував у невстановленому місці. До того ж, є плутанина з підписами на пакеті, у якому зберігалася касета. А свідки стверджують, що з нього дістали дві касети, хоча опечатували спочатку тільки одну. Невідомі й умови перезапису: чи був монтаж, навіщо загалом робили перезапис, хто проводив зйомку і хто перезапис, якою апаратурою? Ці питання залишилися без відповіді.

У продемонстрованому суду записі не було кадрів про те, як люди виходили на шляхи й залишали їх, були перерви, перебиття, повторення, не зафіксовано моментів, щоб хтось із підсудних давав ропорядження перекрити шляхи. Також у суді було наведено факти залежності понятих від осіб, які виконували слідчі дії, відеокамера зафіксувала перебування на шляхах великої групи міліціонерів, котрі стояли найближче до зупиненого поїзда, тож виходило, що саме вони перекрили рух. Та ще й суд як свідків допитував осіб, котрі були в залі з самого початку процесу й чули показання інших свідків.

Зі справи видно, що в акції брали участь приблизно 100—150 чоловік, проте кримінальну справу порушено тільки проти чотирьох. Хто і за яким критерієм вибирав, стосовно кого правосуддя повинно спрацювати, а кому злочин вибачать? До того ж, не таємниця, що в Криму шляхи перекривалися не раз і не тільки кримськими татарами в Джанкої, а й комсомольцями, і членами Спілки радянських офіцерів у Сімферополі, й нікого з них не притягнуто до відповідальності. Чому кримських татар судять, а комсомольців та офіцерів ні?

Подану суду фототаблицю, на якій зафіксовано подію, не було підкріплено справжніми негативами, не було доказів того, що її не змонтовано на відповідній апаратурі. Надір Бекіров, спираючись на ч. 3 ст. 62 Конституції України, відповідно до якої, обвинувачення не може грунтуватися на припущеннях або доказах, добутих незаконним шляхом, просив суд не брати їх до уваги. На його думку, «якщо кримінальні справи в нашій державі будуватимуться таким чином, що обвинувачення грунтуватиметься на ініціативі, свідченнях і самоконтролі органів попереднього розслідування, то це вже не правосуддя, а інквізиція».

Можна зрозуміти джанкойську суддю, вона опинилася перед дилемою. З одного боку, впевненість у тому, що підсудні брали участь у перекриванні шляхів. З другого боку — необхідність цілком відкинути неграмотні докази слідства й виправдати підсудних. Вона визнала за потрібне грунтуватись у своєму рішенні на власній впевненості і вибрала перше. Верховний суд Криму підтвердив її вибір...

Аналогічний судовий процес про перекриття дороги кримськими татарами незабаром слухатиметься в Нижньогірському районному суді. Поки що невідомо, як він пройде і чи буде бездоганним із юридичної точки зору. Але, на думку кримськотатарських юристів, із якими випало поспілкуватися, українська судова система частіше дає збої, ніж спрацьовує бездоганно. Хто в цьому винен: законодавство чи упередженість суддів? Член Ради представників кримських татар при Президенті України Надір Бекіров вважає, що «відсотків на 20 існують невідповідності в законах, але на 75—80 відсотків винні російські забобони», тобто впевненість суддів у тому, що раз кримський татарин — то винен, та й край! Воно й не дивно — адже в багатьох судах досі працюють судді, котрі виносили рішення проти кримських татар у 70—80-х роках.

Проте знаменно, що вже й самі кримські татари дедалі частіше використовують судову систему України для доказу своєї правоти. Слухатимуться справи в сімферопольських судах за позовами групи кримських татар до двох газет за публікацію недостовірної інформації. Справи, ясна річ, будуть важкі. Стараннями меджлісу в подібних судових засіданнях беруть участь висококваліфіковані юристи. Такі судові справи стають по-справжньому змагальними, але до цього часто не готовий сам суд.