І що напишемо на клітці з дитиною?

— Усе зроблено, шановний сер, усе до останньої дрібнички. На вулиці двадцятеро добре вимитих людей — ви потиснете їм руки, і шестеро немовлят — ви погладите їх по голівках і запитаєте, скільки кожному місяців. Будьте особливо уважні до дітей, шановний сер, не забувайте, що це справляє величезне враження.

Чарльз Діккенс. Записки Піквікського клубу

Хіба ж не парадокс? — сьогодні дедалі більше чуємо й читаємо про громадянське суспільство, а водночас дедалі менше — про виховання громадянина. Ніби воно — направду розвинене громадянське суспільство — може бути звідкілясь імпортоване, а не побудоване нашими ж таки громадянами, яких годиться (і не треба добачати в цьому рудименти тоталітаризму) належним чином готувати й виховувати, починаючи з наймолодшого віку. Можна, звісно, велемовно розводитися про хиби й навіть шкідливість надміру заполітизованого виховного процесу часів СРСР, можна посилатися на Основний Закон України, за яким жодна ідеологія не є державною, але мусимо, не лукавлячи, визнати, що сьогодні виховання громадянина, свідомого своєї культурної (та етнокультурної) ідентичності, відповідального за власні вчинки і життєвий вибір, за долю свою, своєї родини і таки ж своєї, з великої літери, Вітчизни, залишається дискретним і малоефективним.

Школа? Полишена розпорядниками бюджетів на голодній пайці, кинута у вир перманентного реформування, вона виявилася неспроможною, попри жертовні зусилля окремих ентузіастів, за 15 років незалежності підготувати у своїх стінах нове покоління, здатне не лише виживати, як виживає більшість батьків, а й самостійно, зі знанням своїх прав і обов’язків творити ту «додану вартість», без якої не буває духовного прогресу — ні для роду, ні для народу.

Сім’я? Її традиційно великий виховний потенціал (в Україні він тримався не на дворянських грамотах предків чи «фамільному» сріблі, а на культі матері, на іконі в рушниках, на шанобливому ставленні до посіченого в боях чи просто тяжко спрацьованого діда) вже давно змалів, а тепер ще й донищується новітніми реаліями. Картинка з життя: мати вже п’ятий рік на заробітках у Португалії, батько зійшовся з такою ж, як сам, п’яничкою, амністований старший брат заліковує сухоти і, мабуть, знову сяде, а молодший насправді ніякий не брат, а розумово відсталий племінник, якого сестра, принісши невідь від кого замість свідоцтва про середню освіту, після вдалого заміжжя підкинула бабі, хоч та, заповівши свою хрущовку сектантам, говорити може тільки про «царство истиннаго Бога»...

Армія? Стаючи потроху знову «робітничо-селянською» (це почалося ще в радянські часи, особливо в роки афганської авантюри), вона для багатьох залишається хай тимчасовим, але прихистком, школою життя, але водночас багатьох і травмує, зокрема психологічно, — також надовго.

Тобто «колективні вихователі», якими були сім’я, школа і та ж таки армія, сьогодні вже не можуть уповні виконувати ту роль, яку краще чи гірше виконували в суспільстві раніше. Бо й суспільство нині інше. Інші цінності, інші пріоритети й інші «герої нашого часу». Вже й у бронзі — Паніковський, Бендер, Голохвастов... До вже знайомого «антивихователя», яким була вулиця, додались устократ небезпечніші — цинічні й послідовні у своєму розтлінному впливі на несформовану свідомість комерційні телеканали, підвальні комп’ютерні клуби з агресивною ігротекою та спрощеним виходом на інтернетну порнографію, майже легальні «притони» найрізноманітнішої орієнтації тощо. За великим рахунком, це також «вулиця», і для чимдалі більшого відсотка дітей і підлітків — якщо не до в’язниці чи колонії, то до лікарні для наркозалежних або хворих на СНІД, до притулку для соціально маргінальних та безнадійно деградованих. Елементарний інстинкт самозбереження мав би змусити суспільство якнайрішучіше діяти, а для початку — чесно визнати те, у що лячно повірити і що по-фарисейськи замовчується. Чи, може, так і будемо заколисувати себе міфами, не помічаючи, що вже й село нині не те, яким було ще якихось «надцять» років тому і яким запам’яталося першому поколінню городян?

Чесність із собою

Достовірність статистики, якою користуємося, вельми відносна. Причини різні, і зовсім не обов’язково, що хтось зумисне вводить нас в оману. Бо можна, наприклад, із точністю до однієї особи порахувати тих, хто відбуває термін покарання у в’язницях, але хто може сказати, скільки в нас насправді безпритульних дітей? В одній із газет читаю: «За різними оцінками, від 10 до 30 тисяч». Та кого й навіщо ми дуримо, якщо сьогодні тільки на офіційному обліку їх понад 43 тисячі? Згідно з дослідженням ЮНІСЕФ, кожна друга «дитина вулиці» вживає алкоголь і наркотики, кожна десята — елементарно безграмотна, тобто абсолютно не пристосована до входження в нормальний соціум. Рівень знань решти дітей не відповідає вікові. У спілкуванні з ними пересвідчуєшся, що більшість зазнала в тій чи іншій формі насильства — від дорослих, ровесників чи й від об’єднаних у зграю малоліток. Це — безпритульні, причому ті з них, котрі так чи інакше потрапили в поле зору представників різних структур, а скільки в Україні дітей бездоглядних?

Про таких статистика мовчить. А коли називає, скажімо, число тих, хто перебуває в інтернатах чи тимчасових притулках, то віриш їй лише доти, доки випадково не з’ясовується, що про зникнення котрогось із вихованців інтернату директор «забула» повідомити, а з десяти дітей, приведених правоохоронцями до притулку, восьмеро вже через тиждень утекли. І — не вперше... Але навіть тоді, коли цифра точна, вона не вповні характеризує гостроту проблеми, а відтак — і ту реальну загрозу, перед якою опинилося наше суспільство. З початку нинішнього року діти скоїли майже 17 тисяч злочинів, з них понад 10 тисяч — тяжкі. За даними Держдепартаменту з питань виконання покарань, у колоніях перебуває понад 3 тисячі неповнолітніх, серед них і юні вбивці, ще близько двох тисяч чекають суду в слідчих ізоляторах, а на обліку підрозділів кримінально-виконавчої інспекції 12 тисяч тих, кого засуджено умовно та з випробувальним терміном. Це — об’єктивні дані, і суспільство має їх знати, як і те, що насправді неповнолітніх злочинців більше.

Адже не всі злочини за їхньою участю вдається розкрити, не всі справи доводяться до суду, а суди (і це правильно) враховують і юний вік, і той вплив, який матиме на підлітка перебування в одній із 11 спеціальних (хоч і виховних) колоній. Якщо ж казати про тих, кого служби у справах неповнолітніх поставили на профілактичний облік, то їх 145 тисяч — схильних до правопорушень і дітей з неблагополучних сімей. І, знову ж таки, маємо розуміти, що й ця цифра є відносною. Бо, по-перше, фактичних сиріт при тих живих батьках, котрі змушені були податися на заробітки або й повіялися невідь-куди, насправді більше — просто вони до певного часу (чи, радше, прояву) не потрапляють у поле зору названих служб. А, по-друге, чому й досі ми вважаємо, що бездоглядні діти є лише в неблагополучних сім’ях?

Та кожен оперуповноважений кримінальної міліції у справах неповнолітніх і кожен дільничний з кількарічним стажем можуть розповісти, не називаючи прізвищ і посад, немало драматичних і навіть трагічних випадків, які сталися в матеріально забезпечених і шанованих родинах. Сталися, зокрема, й через те, що батьки, побоюючись розголосу, надто пізно звернулися по допомогу або ж зверталися «неофіційно» — з використанням особистих зв’язків, чи сподівалися відшукати малолітнього втікача самотужки, залагодити його проблеми з ровесниками, підключивши своїх приватних охоронців. А один вельми заможний бізнесмен і депутат не вигадав нічого кращого, як звернутися по допомогу до тих кримінальників, від яких ледь відкупився в період не надто законного накопичення свого первісного капіталу... Подібні історії не часто потрапляють до офіційної статистики (тому й не повна), але й далеко не завжди, на жаль, закінчуються щасливо — такою є плата за псевдосором’язливість, за слабкодухе бажання замовчати проблеми, звично відкупившись чи відгородившись шлагбаумом і цілодобовою охороною під елітним будинком у престижному мікрорайоні.

Відгородитися неможливо... Можна і потрібно організовувати охорону навчальних закладів підрозділами Державної служби охорони при МВС України (сьогодні таких шкіл, переважно в Києві, понад тисячу, проблема оплати в них вирішена розпорядженням міського голови за рахунок місцевого бюджету), але було б наївно сподіватися, що, скажімо, в найдорожчому приватному ліцеї, де існує конкурс батьків, дитина повністю убезпечена від негативного впливу «вулиці». Знаю випадок, коли і з закритого закладу Великобританії дівчинка повернулася з першим досвідом уживання наркотиків. Бо в сучасному світі немає нічого закритого, немає й інших вулиць: ми всі, умовно кажучи, — на одній вулиці, тож не тільки від правоохоронців залежить, чи залишатиметься вона вулицею розбитих ліхтарів і схиблених перших кроків. Без чесності із собою, без готовності суспільства подивитися правді у вічі — залишатиметься...

Адже й наведені вище цифри, і той факт, що в нас щороку за різні види правопорушень до органів внутрішніх справ доставляється понад 90 тисяч дітей (лише за десять днів березневої акції «Канікули» — 3,5 тисячі) і що загалом щороку понад 30 тисяч злочинів, у тому числі й тяжких, скоюють неповнолітні, — усе це, ясна річ, характеризує не лише реальну криміногенну ситуацію в підлітковому середовищі, а й значною мірою стан суспільства.

Надміру політизоване, дедалі більше втягуване в міжпартійні протистояння, воно, здається, ще не вповні усвідомило, на які загрози може наразитися вже завтра. Якщо громадяни сподіватимуться, ніби для своєї кровинки зможуть вибудувати інший, паралельний світ, у якому немає дитячої бездоглядності, безпритульності, бродяжництва, корисливого жебрацтва чи наркоманії, що для цього досить лише зажадати від учителів, аби пересадили подалі проблемного однокласника, та відгородити, нехтуючи протести пікетувальників, свій новозбудований красень-дім із підземними гаражами від напіврозваленого гуртожитку... Це — наївно. Тому так важливо всіма можливими засобами довести до суспільної свідомості те, що стає дедалі очевиднішим, а саме: від вирішення проблем боротьби зі злочинністю теперішніх неповнолітніх значною мірою залежатиме «бути чи не бути» нашому суспільству — як демократичному і цивілізованому — придатним для нормального співжиття захищених законом громадян. У цьому маємо порозумітися всі — бідніші й заможніші, влада й опозиція. Бо ще 10—15 років — і матимемо таку, сказати б, «опозицію», перед якою і майбутня влада, хоч би хто нею став, і політична опозиція виявляться безпорадними. І День чийого (і від кого?) захисту з’явиться тоді в календарях?

Червень, спалах турботи...

Вже давно помічено, що саме цей літній місяць є «найурожайнішим» для дитячої тематики. Публікації, пов’язані з проблемами цієї вікової категорії, рясно з’являються на шпальтах навіть тих видань, які зазвичай переймаються іншим (важливішим?). Свою турботу про підростаюче покоління велемовно засвідчують лідери партій і депутати — у залі Верховної Ради і в ефірі. А в дитячих притулках і школах-інтернатах під спалахами фотобліців давноочікувані меценати й представники місцевої влади роздають дітлахам подарунки. Воно й зрозуміло: є інформаційний привід — Міжнародний день захисту дітей, тож не став винятком і цьогорічний червень.

Хоча з’явилося й дещо нове, навіть обнадійливе. Маю на увазі не лише кількість заходів і рівень представництва на них, а й відчутно іншу тональність публікацій і трибунної риторики — більше стривоженості і, здається, щирого вболівання, більше й конструктивної конкретики.

Цьогорічному Дню захисту дітей, який за інерцією від радянських часів вважається «дитячим святом», передували дві події: відбулася презентація проекту Європейського Союзу в рамках програми TASIC «Розвиток інтегрованих соціальних служб для уразливих сімей і дітей», а міністр у справах молоді та спорту (як до червня називалося міністерство Юрія Павленка) представив нову концепцію розвитку й реалізації дитячої політики в Україні на державному рівні. Новим у ній можна вважати вже те, що чи не вперше за всі роки незалежності було зроблено спробу з’ясувати, наскільки ефективною та придатною для сьогочасних реалій є успадкована від СРСР система соціального опікування тими дітьми, які насамперед потребують захисту, зокрема — в інтернатах, а також наскільки вона відповідає рівню європейських вимог і тому досвідові, який є в країнах значно щасливішого дитинства.

Про те, що не відповідає, наша громадськість, звичайно, здогадувалася, вряди-годи це визнавали й окремі представники влади, але дедалі стає очевиднішим, що повернення у вчорашній день, коли ця система діяла по-своєму ефективно, бути не може. Можна довго розводитися про те, чому деякі інтернати, звідки свого часу вийшло немало відомих нині людей і чиїх вихованців залюбки брали на навчання не тільки військові училища, а на роботу — не лише привілейовані «номерні» підприємства, сьогодні деградували настільки, що їхні випускники залишаються зовсім не пристосованими до життя. Знаю випадки, коли дитина після всиновлення виявлялася абсолютно безпорадною в побуті — не відала, як у магазині розраховуються за хліб, не здогадувалася, що залишений їй сніданок можна з’їсти і без команди... Але річ не тільки в тому, що нинішні шкільні інтернати потребують більшої уваги з боку держави й ретельнішої комплектації педколективів, — принципово іншим має стати сам курс: діти повинні виховуватися якщо не в сім’ях, то принаймні в таких закладах, які максимально до них наближені, зокрема — в будинках сімейного типу, де житимуть однією родиною і, відвідуючи звичайну школу та призвичаюючись до домашньої роботи, краще адаптуватимуться до життя. Про це ж мовилося і на круглому столі «З любов’ю та турботою до дітей», який відбувся 9 червня за ініціативою Президента. Перед центральними та місцевими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування було поставлено завдання не в черговий раз «поліпшити — поглибити — підвищити», а зосередитися на максимально конкретизованих і, головне, реальних заходах, першочерговими серед яких є ті, які б забезпечили системні зміни у вирішенні проблеми безпритульних і бездоглядних дітей в Україні, зокрема — їх правового захисту (відомо ж, наприклад, як спритно деякі з них були позбавлені житлоплощі), соціалізації, реабілітації та адаптації в суспільстві.

Причім ідеться і про такі, здавалося б, елементарні речі, як обстеження умов перебування дітей у неблагополучних сім’ях (що мало б здійснюватися постійно і не лише працівниками кримінальної міліції), або ж інвентаризація тих приміщень колишніх дитсадків, відомчих пансіонатів і дитячих оздоровчих закладів, які стоять пусткою і можуть бути використані для створення на їх базі дитячих містечок, де проживали б і навчалися соціально уразливі категорії дітей. Є й інші питання, які потребують змін структурних, зокрема на рівні міністерств і відомств (якщо казати про МВС, то обмежуся одним: сьогодні доводиться фактично відновлювати занедбану і зведену в попередні роки до рівня третьорядних служб кримінальну міліцію у справах неповнолітніх), питання, пов’язані з удосконаленням законодавства (стосовно, наприклад, процедури усиновлення, зокрема й іноземними громадянами), а також із забезпеченням чіткої взаємодії між усіма ланками виконавчої вертикалі, відповідальної за долю дитини. Зрозуміло, що без такої взаємодії годі й сподіватися, що Державна програма з ліквідації дитячої безпритульності, бездоглядності та з попередження соціального сирітства на 2006—2020 роки, проект якої нині розробляється, дасть очікувані результати.

А ось щодо заяв про те, буцімто боротьбу зі злочинністю серед неповнолітніх потрібно почати з нуля і що тільки в цьому разі ми викорінимо її…

По-перше, не вдасться, а по-друге — не треба з нуля... Є давніший досвід (навіть негативний досвід, як зауважують розумні люди, це також досвід, а він у нас не суцільно негативний); успішно реалізовуються й новітні соціальні проекти (як створення будинку для сиріт-дошкільнят і одиноких матерів у курортних Брюховичах під Львовом), іноді — у співпраці із зарубіжними колегами і за підтримки благодійних фондів, як міжнародних і зарубіжних («Відродження» Сороса, нідерландське «Серце для Східної Європи»), так і вітчизняних («Україна-3000» та ін.). Ще збереглися фанатично віддані своїй справі вихователі, соціальні працівники й ті оперуповноважені кримінальної міліції в справах неповнолітніх, котрим іще вдається якось контролювати ситуацію на території, де п’ять загальноосвітніх шкіл і 8 тисяч дітей та підлітків — удвічі більше, ніж передбачено законом. Тож гадаю, що і цим працівникам, а не тільки мені цьогорічний червень дав певну надію. Президент, який називає сімейні цінності життєво важливими для людини й нації, заявив про те, що одним із найважливіших критеріїв оцінки роботи призначених ним голів держадміністрацій вважатиме реальний поступ у вирішенні проблем, пов’язаних зі становищем дитини. На вдосконаленні системи захисту прав дитини має намір сконцентрувати організаційні й фінансові ресурси Кабінет міністрів. І справа не лише в намірах чи деклараціях (їх ніколи не бракувало) і навіть, можливо, не в тих 8 тисячах гривень, які, будемо чесні, ще не вирішують усіх проблем.

«Потрібна дитина!
Для передвиборного ролика»

Що далі від Дня захисту дітей, то частіше збиваємося на звичні загальники, про дитячу безпритульність знову згадуємо або суто ритуально, у стилі банальних побажань невідь-кому, або ж через кому підверстуючи цю тему під те, що видається важливішим. Після закінчення сьомої сесії «Дзеркало тижня» запропонувало народним обранцям поділитися їхніми прогнозами на майбутнє, зокрема назвати п’ять нормативних актів, які Верховна Рада мала б ухвалити на наступній сесії як першочергові. І що ж? За винятком «регіоналів», які пропозицією не скористалися, і лідера комуністів П.Симоненка, котрий дещо відсторонено зауважив, що «в цій країні» від ухвалених законів нічого не залежить, керівники та представники інших фракцій і груп назвали силу-силенну законів, негайного ухвалення чи коригування яких конче потребує наше суспільство. Усі вони — від низки законопроектів, пов’язаних із сільськогосподарським виробництвом, і господарсько-процесуального кодексу до законів про єдиний соціальний податок, тимчасові слідчі комісії ВР та про повернення культурної спадщини — дуже важливі. Справді важливі, але вельми промовистим є те, що серед них жоден депутат не згадав тих, які стосуються проблем дитячої бездоглядності та злочинності. Повторюю: жоден! Бо червень минув — і вже не актуально? Вже можна забути до чергового Дня захисту дітей або ж до нових парламентських слухань?

Хоча ні, ще будуть березневі вибори, тож скоро матимемо нагоду знову згадати Діккенса і його містера Сламкі, котрому задля перемоги доводиться робити навіть те, чого дуже не хочеться:

«— Гладить дітей по голівці, — сказав містер Перкер, тремтячи від хвилювання.

Вибух оплесків розриває повітря.

— Цілує дитину! — захоплено вигукнув маленький джентльмен.

Другий вибух.

— Цілує другу! — задихнувся схвильований агент.

Третій вибух.

— Цілує всіх! — звереснув у захопленні маленький джентльмен. І під вітальні оглушливі крики юрби процесія рушила вперед».

Цікаво, за що отримують платню сучасні політтехнологи і керівники виборчих штабів, якщо з багатющої спадщини письменника-гуманіста запозичили тільки дешевенький прийом імітації любові до дітей?