Єдиній Європі — єдиний поліцейський ордер

Ідею замінити договори про екстрадицію, що існують між європейськими країнами, єдиним ордером на арешт остаточно було сформульовано ще 1999 року. Проте до рішучіших заходів зі створення спільного кримінально-правового простору в межах ЄС підштовхнули події 11 вересня 2001 року в Америці. Відтак уже у вересні 2002-го на неформальній зустрічі європейських міністрів юстиції (з участю країн, які на той час були ще тільки кандидатами на розширення) ухвалили рішення докласти всіх зусиль до того, щоб запровадження єдиного пан’європейського ордера на арешт стало можливим уже з 1 січня 2004 року. Понад те, Данія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Люксембург і Великобританія заявили про свою готовність запровадити такий ордер на рік раніше. Проте реально це зробили лише перші три з перелічених вище країн.

З початку 2004 року єдиний ордер запроваджено на території ще тільки п’яти держав — Бельгії, Фінляндії, Ірландії, Швеції і Великобританії. З деяким запізненням цей список поповнили Франція, Люксембург і Австрія, а після травневого розширення ЄС до єдиного кримінально-правового простору приєдналися Кіпр, Угорщина, Словенія, Польща й Литва, а також Голландія. Проте й у черговий «крайній термін», призначений на 1 червня, деякі країни вкластися не змогли. Із найбільшим скрипом запровадження єдиного ордера просувається в Італії, Німеччині, Греції і Чеській Республіці.

Перелік злочинів, обвинувачення у скоєнні яких може послужити підставою для видачі такого ордера, охоплює 32 категорії. Передусім це терористична діяльність, торгівля людьми, сексуальна експлуатація дітей, дитяча порнографія, незаконна торгівля зброєю, наркотиками, корупція, шахрайство. Цей ордер дозволяє судовій владі однієї країни використовувати поліцію іншої країни в межах ЄС для арешту підозрюваного чи засудженого за принципом «німої згоди». Інакше кажучи, країні, яка здійснила арешт на підставі ордера, виданого в іншій державі, немає потреби самостійно визначати рівень вини заарештованого. Відразу ж після затримки проводиться первинне слухання, під час якого визначається, чи справді ув’язнений є тією людиною, на арешт котрої видано ордер, чи не сплив термін давності за скоєний нею злочин, а також чи немає якихось інших перешкод для її депортації. Якщо заарештований згоден із висунутими обвинуваченнями, він відпроваджується «за місцем вимоги» протягом десяти днів. В інакшому разі серйозніше слухання має бути проведене протягом трьох місяців від дня затримки, і за відсутності вагомих підстав для відмови у видачі заарештованого він повинен бути доставлений у країну, яка видала ордер на арешт.

Перевагами такої системи фахівці називають прискорення процедури здійснення правосуддя, а також відсутність необхідності гармонізувати законодавчі системи окремих країн. Адже, відповідно до нових правил, видавати можна й тих заарештованих, чиї дії, за законом країни, яка здійснила арешт, злочином не вважаються. Це позбавляє злочинців можливості сховатися від правосуддя країн, у яких злочин було скоєно, в сусідніх і зіграти на розбіжностях у їхніх законодавствах.

Проте практика запровадження єдиного поліцейського ордера вже засвідчила, що виникають певні проблеми з гарантією захисту прав заарештованих. Передусім це стосується мовних проблем. Ордер виписується мовою тієї країни, яка його видає, з обов’язковим перекладом англійською, а також іноді мовою тієї країни, в якій, імовірно, перебуває обвинувачуваний. У результаті виникає ситуація, коли місцеве поліцейське управління має вдаватися до послуг перекладачів, які володіють навіть найменш поширеними з 30 мов розширеного ЄС. Далеко не завжди їхній професіоналізм дозволяє провести допит відповідним чином. Проте навіть додаткові витрати на розв’язання цієї проблеми, на думку європейських юристів, не повинні перешкоджати досягненню більшої безпеки в межах єдиної Європи.