«Дрібні справи» великої системи

В одному з найперших ін­терв’ю голова Вищого адміністративного суду Ук­раїни (далі — ВАСУ) О.Па­сенюк зазначив, що, попри тиск на суди, який завжди чинився при розгляді справ, де стороною виступає держава, адміністративний суд «активно братиме участь у процесі, при цьому захищаючи права особи, яка оскаржує рішення або дії державного органу». Одночасно суддя поскаржився, що в Україні до 80% справ доходять до суду вищої інстанції — навіть «найдрібніші та несуттєві», що збільшує навантаження на суди та знижує ефективність їхньої роботи. На його думку, виходом із цього становища є «обмеження доступу до касаційного оскарження».

Згодом голова суду розтлумачив механізм розвантаження судів. Його суть полягає у впровадженні в адміністративний процес «процесуального фільтру» у вигляді попереднього розгляду справ (а точніше, скарг громадян. — Авт.), що подаються до ВАСУ, — без участі заявника. На зауваження кореспондента, що така непрозора процедура ускладнить оскарження рішень державних органів, суддя зазначив, що «прозорість у цьому випадку непотрібна», оскільки ВАСУ має переглядати «найскладніші справи та узагальнювати судову практику».

Що слід розуміти під складною справою у спорах громадянина і держави, хто і як це визнача­тиме, голова суду не уточнив, ми ж хочемо розповісти про фільтри, які вже існують при розгляді так званих смішних справ.

Громадянин К. проживав у Радянському, нині Шевченків­ському, районі м. Києва. З 1995 року був зареєстрований суб’єк­том підприємницької діяльності (далі — СПД), перебував на обліку в управлінні Пенсійного фонду України (далі — ПФУ) цього району, куди й сплачував внески. З другої половини 2000-го року К. став платником єдиного податку, після чого сплачував внески до ПФУ у складі єдиного податку.

У травні 2002 року підприємець змінив місце проживання, у зв’язку з чим, за його заявою, Святошинська держадміністрація внесла відповідні зміни до його свідоцтва СПД. До органів ПФУ для зняття з обліку та реєстрації за новим місцем проживання К. не звертався, єдиний податок, зрозуміло, сплачував.

5 листопада 2004 року (на вимогу банку про поновлення довід­ки з ПФУ) К. звернувся до Святошинського управління ПФУ — за новим місцем проживання. До­відку видали, але з датою взят­тя на облік 5-го листопада 2004 року. Одночасно К. було вручено постанову начальника управління про притягнення його до адмінвідповідальності і стягнення штрафу у 170 грн. «за ухиляння від реєстрації в органах ПФУ».

Чинна на той час інструкція ПФУ зобов’язувала особу знятися з обліку в разі зміни місця проживання на інший район, про­те не надавала права органу ПФУ зняти особу з обліку без її заяви. Останнє можливе лише в разі скасування державної реєстрації особи як СПД або її смерті. Оскільки жодна з цих обставин не мала місця в житті К., і до того ж він увесь час сплачував єдиний податок (а з ним і внески до ПФУ), він не погодився з постановою і оскаржив її до Головного управління ПФУ в місті Києві. Листом за підписом заступника начальника Головного управління ПФУ у місті Києві Н.Рогатиної постанова була визнана правомірною, відтак у задоволенні скарги заявникові відмовили.

Після цього К. звернувся зі скаргою до Пенсійного фонду України, заступник голови правління якого О.Зарудний взагалі відмовив йому в розгляді скарги. Відмова мотивована тим, що рішення Головного управління ПФУ у місті Києві «є остаточним і оскарженню не підлягає».

Таким чином, для захисту своїх прав підприємець був змушений звернутися до суду, що й зробив 22 грудня 2004 року, подавши скаргу до Святошинського районного суду міста Києва. Справу розглядав суддя М.Моро­зов. Позивач виклав наведені вище аргументи, а також заявив, що має перебувати на обліку в ПФУ, оскільки заяви про зняття з нього не подавав. Оскільки ж його зняли з обліку, не повідомивши про це, звинувачення в ухилянні від реєстрації є безпідставним, а накладення штрафу протиправним. Позовні вимоги були підкріплені свідоцтвом СПД із відповідними змінами та купою свідоцтв платника єдиного податку за спірний період.

Начальник юридичного управління Святошинського УПФУ С.Бай заявив, що скаржника оштрафовано правомірно, оскільки з травня 2002 року він не перебуває на обліку в органах ПФУ, і підтвердив це листом з Шевчен­ків­ського (колишнього Радянсь­кого) УПФУ. На якій підставі К. зняли з обліку, в листі не зазначалося.

На вимогу позивача, суд витребував особову справу К. з Шевченківського УПФУ. З неї виявилося, що К. таки зняли з обліку у 2002 році на підставі повідомлення з райдержадміністрації про його «перехід» до Святошин­ського району. Самого К. про зняття з обліку не повідомили.

Таким чином навесні 2005 року стало зрозуміло, принаймні позивачеві, що в Шевчен­ківському УПФУ не розрізняють понять «перехід підприємця на облік до іншого району» і «скасування реєстрації як СПД», тому його й зняли з обліку.

На засіданні суду представник УПФУ наполягав, що К. «ухилявся від реєстрації з умислом та передбачав шкідливі наслідки своїх дій», щоправда, не зміг пояснити, яким саме чином К. ухилявся, підтвердити факт ухиляння та розтлумачити, у чому суть завданої К. шкоди, якщо той вчасно і в повному обсязі сплачував внески до ПФУ у складі єдиного податку. Таке обґрунтування суворості покарання навіть суддю здивувало, що, однак, не завадило йому, «вислухавши пояснення сторін та дослідивши докази», 18 квітня 2005 року оголосити рішення, яким К. у задоволенні скарги було відмовлено.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд посилався на інструкцію ПФУ, яка зобов’язує особу знятися з обліку, проте не вказав, яким положенням якого закону встановлено, що орган ПФУ має право зняти особу з обліку, якщо вона вчасно не звернулася з цього приводу. Логіка залізна: якщо не звертався із заявою про зняття з обліку, але все одно зняли, значить ухилявся від взяття на облік. Насамкінець у рішенні зазначено — вочевидь як «обтяжуючу» обставину, — що К. не оскаржував до суду дії Шевченківсь­кого УПФУ щодо зняття його з обліку.

На рішення Святошинського суду К. подав апеляційну скаргу, а також звернувся з листом до Шевченківського УПФУ, в якому просив пояснити, на яких підставах його зняли з обліку, а також виправити непорозуміння. У відповідь К. повідомили, що зняли з обліку через скасування його держреєстрації як СПД. Спро­ба по телефону та на особистому прийомі пояснити помилко­вість таких дій успіху не мала, тому 14 червня 2005 року К. знову звернувся зі скаргою до суду — тепер уже Шевченківського району.

У скарзі позивач просив визнати зняття його з обліку неправомірним і поновити його страховий стаж за два з половиною роки (протягом яких він не перебував на обліку у ПФУ), оскільки сплачував внески на пенсійне страхування.

У суді позивач, виклавши свої вимоги та аргументи, зазначив також, що внаслідок неправомірних дій Шевченківського УПФУ його було притягнуто до адмінвідповідальності, на підтвердження чого надав копію рішення Святошинського суду. У відповідь представник відповідача О.Попелюк стверджувала, що інструкція ПФУ дозволяє зняти особу з обліку, якщо та протягом певного періоду не звернулася з цього приводу, однак вказати, на прохання судді, де саме в ін­струкції міститься ця норма, зробити цього не змогла. Несподівано ця обставина суддю «засмутила» і вона зажадала ознайомитися з усією святошинською справою, відтак її розгляд було відкладено.

Наступне засідання відбулось у вересні 2005 року, після того як набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України (далі — КАСУ), який певною мірою можна вважати революційним. Так у ст. 2 цього кодексу зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. А частиною 2 ст. 71 КАСУ встановлено, що обов’язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб’єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти позову. І хоча представниця УПФУ на засідання не з’явилася, а з Святошинського суду надіслали тільки копію судового рішення, яка вже була в матеріалах справи, суддя О.Білошкап, зазначивши, що справа розглядається згідно з КАСУ, «вислухавши пояснення сторін та дослідивши обставини справи», у задоволенні позову відмовила.

Обґрунтовуючи правомірність зняття К. з обліку у 2002 році, суддя послалася на... рішення суду у святошинській справі.

А тим часом перебіг цієї справи набув несподіваного повороту. Суддя М.Морозов ухвалою від 19 травня 2005 року (позначимо її під №1) відмовив К. у прийнятті апеляційної скарги на ухвалене ним рішення.

Чинним на той час цивільним процесуальним кодексом УРСР можливості винесення судом першої інстанції такої ухвали (у разі дотримання заявником вимог щодо оформлення скарги) не передбачалося, тому на ухвалу №1 було подано апеляційну скаргу, яка ухвалою №2 того ж судді була визнана неподаною внаслідок наявних у ній недоліків. Ними, на думку судді, були незазначення у скарзі імені та по батькові начальника Святошинського УПФУ, номера її службового телефону, а також «відсутність конкретного прохання» щодо ухвали №1.

Зрозуміло, що у скарзі потрібно вказувати реквізити відповідача, проте незазначення цих відомостей розгляду справи не заважало.

На ухвалу №2 також було подано апеляційну скаргу щодо її скасування, яку ухвалою №3 суддя М.Морозов також визнав неподаною — на тих самих підставах, що були зазначені ним в ухвалі №2. І так би воно, напевно, тривало невідомо скільки, майже як: «У попа была собака…», коли б не набув чинності Кодекс адміністративного судочинства України, завдяки чому справа таки надійшла до апеляційного суду.

У листопаді 2005 року та січні 2006-го ухвалами Апеляційного суду м. Києва ухвали №3 і №2 були скасовані, а от ухвалу №1 — про відмову у прийнятті апеляційної скарги — колегія суддів у складі Н.Антоненко (головуюча), Т.Кухарської та М.Панченко визнала законною. Тому 17 квітня 2006 року К. подав касаційну скаргу на зазначену ухвалу Апеляційного суду м. Києва до Вищого адміністративного суду України, де справа донині чекає своєї черги на розгляд.

Втім, повернімося до Шевченківського району. На рішення Шевченківського райсуду м. Києва було подано скаргу до Апеляційного суду м. Києва, де 11 листопада 2005 р. ухвалою колегії суддів під головуванням судді С.Поліщук у задоволенні апеляційних вимог К. було відмовлено. Обґрунтовуючи відмову, суд також послався на рішення Святошинського суду.

На цей раз суд не з’ясовував, якою нормою якого нормативного акта керувався відповідач, знімаючи К. з обліку. Суд заглибився в питання, чи сплачував позивач внески до ПФУ і чи надійшли вони до фонду. Пояснення позивача, що внески сплачуються у складі єдиного податку на рахунки Держказначейства і контролюються податковою службою, а не органом ПФУ, не були взяті до уваги. Суд задовольнився відповіддю представника відповідача І.Шидловської, яка підтвердила, що «гроші не надійшли».

На рішення апеляційного суду в грудні 2005 року К. подав скаргу до Вищого адміністративного суду України. Позивач, природно, сподівався, що цього разу провадження у справі стане взірцем адміністративного судочинства. Вийшло дещо інакше.

Скаргу на шести аркушах було подано через приймальню суду. Через деякий час було отримано ухвалу судді-доповідача у справі Т.Чумаченко, якою скаргу залишали без руху через те, що в ній «відсутнє обґрунтування касаційних вимог». І це при тому, що обґрунтування було викладено під однойменним заголов­ком і займало понад дві сторінки. На виконання цієї ухвали до суду було подано копію раніше поданої скарги з відміткою приймальні суду, після чого ухвалою того ж судді було визнано, що «недоліки» у скарзі усунуто, і при­значено дату розгляду справи.

28 березня 2006 року, заслухавши доповідь судді-відповідача та зауваження представника позивача щодо неповноти викладення суддею-доповідачем змісту касаційних вимог, колегія суддів несподівано вийшла до нарад­чої кімнати. За кілька хвилин головуючий виголосив ухвалу, якою в задоволенні касаційних вимог К. було відмовлено, — також із посиланням на рішення суду у святошинській справі.

Постановою Верховного суду України від 4 жовтня 2006 року ухвала ВАСУ та всі попередні рішення судів у шевченківській справі були скасовані, справу повернули на новий розгляд до Шевченківського районного суду м. Києва.

Одна деталь. Під час нового розгляду відповідач надав суду витяг із системи персоніфікованого обліку зареєстрованих у ПФУ осіб, з якого з’ясувалося, що внески К. до ПФУ, які він сплачував у складі єдиного податку за період «зняття з обліку», були враховані в системі обліку, а, отже, К. на пенсійному обліку перебував. Тому вимогу про поновлення страхового стажу позивач зняв, що, однак, не завадило відповідачеві і далі наполягати, що К. з обліку було знято (?) і вчинено це правомірно!

13 червня 2007 року шев­ченківська справа вже під
№2а-184/07 добігла кінця. Суд визнав, що зняття К. з обліку в травні 2002 року було неправомірним, і постановив стягнути з Шевченківського УПФУ на користь К. 1000 грн. як компенсацію за завдану моральну шкоду та 1800 грн. за витрати на правову допомогу.

Під час першого розгляду справи ще в 2005 році виявилося, що одночасно з К., на тій же підставі, було знято з обліку кілька десятків підприємців. А у 2004, 2005 роках суми штрафів, що їх накладали установи ПФУ, сплачувались на рахунки цих установ. Одне управління зняло з обліку, інше — оштрафувало: «рука руку миє». Позивач просив дати правову оцінку дотриманню посадовими особами Шевченківського УПФУ порядку ведення обліку зареєстрованих осіб. Суд цим правом не скористався, що, проте, не зменшує значення самого рішення суду.

Частиною другою ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. На втлумачування цієї норми суддям трьох інстанцій, зокрема й Вищого адміністративного, пішло майже два роки, і вдалося це виключно завдяки зусиллям Верховного суду України.

Як показує судова практика, саме судді мають фільтрувати адміністративні справи на їхньому шляху до законного вирішення. Так у 2006 році до Верховного суду України надійшло 1600 скарг на перегляд адміністративних справ за винятковими обставинами, 85 з яких було розглянуто. У 77 справах скарги було задоволено, постанови або ухвали ВАСУ скасовано.

Чи отримав хтось із суддів шевченківської справи бодай зауваження? — питання риторичне. До речі, у травні 2006 року Олександр Гаманко, суддя ВАСУ, який у складі колегії розглядав цю справу, був обраний до Кваліфікаційної комісії адміністративних судів.

Що ж до «фільтрування» справ на складні та несуттєві без чітких критеріїв, то, безперечно, суддям ВАСУ це значно полегшить життя, проте обмежить доступ громадян до правосуддя. Як видно, голова суду не усвідомлює, що аморальною є сама постановка питання про це. І це засмучує найбільше.