ДЕПОРТАЦІЯ НЕ БУВАЄ ДОБРОВІЛЬНОЮ

Минуло понад півстоліття, відколи українці в Польщі покинули рідні місця. Договір між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 року передбачав добровільне переселення українського населення з території Польщі і поляків з України і начебто враховував їхнє бажання. Обмін населенням — таке поняття є і в міжнародному праві. Але цей обмін добровільним був тільки на папері. Радянський тоталітарний режим і маріонеткова польська влада чинили по-своєму облудно.

Агітатори і переселенські комісії на чолі з офіцерами радянського МГБ на споконвічних українських землях у Польщі з’явилися вже у жовтні 1944 року. Проте у реальність такого переселення народів мало хто вірив. Та коли фронт і радянські військові частини просунулися на захід, переселення ставало фактом. Польські бойовики нападали на українські села, вбивали «русинов» (так називали українців), громили їхні господарства, тим самим підштовхуючи до виїзду…Місцеві власті майже не реагували на ці безчинства. Далекосяжною метою Армії Кра-йової було створити так званий львівський коридор, розрізавши українські етнічні землі.

Можна з усією відповідальністю стверджувати, що виселення українців з Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, Надсяння провадилося офіційно. Їх виривали з коренем із рідної землі шість дивізій Війська Польського, поліція і сили безпеки. Людей викидали з хат і під дулами автоматів гнали на за-лізничну станцію. Протестів не прощали нікому. Трагедію чеського села Лідіце дуже нагадує доля лемківського села Завадка Морохівська. Різниця — спалили його не німецькі фашисти. Тільки за те, що жителі не хотіли покидати свої місця, на село п’ять разів нападало польське військо і врешті зрівняло його із землею. Два уцілілі хрести — всі залишки іншого українського села Ославиця. За вагання — їхати чи залишатися — польські боївкарі у селі Павлокома впродовж одного дня замучили 360 людей. Масово мордували «непослушних» українців у селах Пискоровичі, Малковичі, Люблинець, Березна, Терна та і в інших місцевостях. Режисери переселення добре знали: щоб замести слід за «русинами», треба нищити їх святині. Гучним акордом трагедії стало брутальне вигнання з єпископської катедри у Перемишлі Йосафата Конциловського, нищення українських церков…

Отак з 15 жовтня 1944 року до серпня 1946 року з Польщі переселено приблизно 483 тисячі українців.

Якось перешкодити цьому процесу намагалась УПА. Завдяки їй каральним загонам не вдалося поголовно виселити українців. З метою ліквідації впливу повстанців польська армія і безпека пішли на все. Вже на квітень 1947-го від частин УПА були «очищені» всі села. Лемківщина і Надсяння перетворилися на пустелю. Українців, які ще там залишилися, зігнали до спеціальних таборів, звідки одних вивозили на схід, решту — на землі, «одзискані» у Німеччини.

Внаслідок цієї насильницької акції під назвою «Вісла» ще 150 тисяч українців були розкидані по північних і західних землях Польщі. В одному селі, з якого до того вигнали осіб німецької національності, дозволяли поселятися не більше двом українським родинам! Невинні люди, запідозрені у зв’язках з УПА, сьорбнули гіркої юшки у концтаборі в Явожно, який ще названо Освєнцімом для українців. Тут мучилися 3936 чоловік, 162 з них загинули.

Вигнаним до СРСР українцям забороняли поселятися у 50-кілометровій смузі від польсько- радянського кордону. Багатьох повезли у східні області України, де степовий клімат ставав нестерпним для горян. Переселенцям діставалися, як правило, напівзруйновані будинки. Посівного матеріалу, який мали видавати райуповнаркомзаги, вистачало тільки тим сім’ям, котрі залишили на батьківщині земельні ділянки розміром 2—3 гектари. Про інших забували. Договір 1944 року виконувався далеко не в повному обсязі.

Горезвісний і долеломний документ фактично узаконював етнічні чистки в середині ХХ століття, давав зелене світло масовому виселенню людей, які не належали до титульних націй. Про бажання переїжджати ніхто нікого не питав. Та належну оцінку переселенню не дано й досі — ні з польської, ні з української сторони. І за показовим розквітом нинішніх українсько-польських відносин приховалися невідшкодовані моральні кривди і матеріальні втрати переселенців…

В Україні уже визнано депортованими і жертвами по-літичних репресій кримських татар. А про українців, примусово переселених з Польщі, чомусь забули. Нагадаємо, що поневірянь та переслідувань зазнало понад півмільйона осіб.

У нашій державі ще з 1991 року діє Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Його буква стверджує, що політичними репресіями, окрім усього іншого, вважається «переселення у примусовому порядку з мотивів політичного, со-ціального, класового, національного і релігійного характеру». А «евакуація» українського населення з території Польщі, включаючи акцію «Вісла», аж ніяк не була добровільною. По суті, це — акт державного примусу з боку сталінського СРСР та його сателіта — комуністичної Польщі.

Згаданий вище закон поширюється лише на тих осіб, які зазнали репресій в Українській РСР. А хіба примусові заходи щодо переселенців були обмежені територією Польщі? Вони там розпочалися, а продовжилися в Україні. Люди не могли вільно вибирати місця проживання, частково були позбавлені землі та інших засобів до існування. Зрештою, тодішня Українська РСР взяла на себе відповідальність за «евакуацію», адже Угоду підписав голова її уряду.

Юридичних ознак для визнання переселенців з Польщі жертвами політичних репресій достатньо. Бракує лише політичної волі.

Український і польський уряди ніяк не можуть домовитися про спрощений перетин кордону для відвідання рідних місць. Багато переселених українців уже повмирали, так і не побачивши втрачену батьківщину. Зробити закордонний паспорт для людей найстаршого віку стало дуже накладно — мізерної пенсії не вистачає на елементарне. А вони хочуть востаннє глянути на рідні гори, вклонитися могилам предків. Вигнанців залишилося не так вже й багато. Невже їхня трагедія не варта навіть одноразової безплатної вкладки до внутрішнього паспорта?

Надання статусу жертв політичних репресій не означає виключно матеріальне полегшення для переселенців, надання їм ряду пільг. Здається, саме з цієї причини по-дібний закон, кілька років тому розроблений зліквідованим Державним комітетом з питань національностей та міграції, досі не може викарабкатися з урядових кабінетів. Таке визнання стало б насамперед моральним осудом геноциду проти свого народу, публічною зміною політичних орієнтирів у напрямку поваги до прав людини і, врешті, запорукою того, що злочини проти особи та людства не повторяться в майбутньому.