Честь мундира і честь фамілії

— Тітко, ви уявляєте собі, що відбувається?! — великі, на пів-обличчя очі мого племінника, здавалося, ще побільшали.

— А що відбувається, Ромчику?

— Як? Ви не знаєте? Порушується Конституція! У Донецьку й Дніпропетровську хочуть ввести другу державну мову! Депутати за це проголосували. І куди дивиться прокуратура?!

Півроку тому я не знайшла переконливих слів для десятирічної дитини на її риторичне запитання.

А сьогодні... Дивні діла твої, Господи! Думаю, з часом не один лінгвіст захистить не одну дисертацію на тему найбільш уживаних слів першої половини 2007 року. У фаворі, безсумнівно, буде єдине словосполучення — КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ. Але парадокс. Ті, хто щодня гарцював по ній, як молодий жеребець по моріжку, сьогодні нахабно стріляють словами, ніби кулями, в тих, у кого ані з лексикону, ані з ментальності, не вивітрилися такі поняття, як СОВІСТЬ і ЧЕСТЬ. І це — як паралельні планети.

Чи не в цьому суть наших сьогоднішніх проблем, у тому числі й політичних, — у відсутності в лексиконі зверхників моральних понять?

Чи збігаються
дві честі в часі?

Тарас Чорновіл колекціонує регіональні настрої. Юля Тимошенко культивує косу. Петро Симоненко обліковує НАТІвські «ужастики». У кожного своє хобі і «кожен дуріє по-своєму», — кажуть на Буковині.

Я також маю свій інтерес. Я «складую» (в пам’яті чи на папері) все, що стосується людей, які є носіями такого ж прізвища, як моє. До того ж маю схильність проводити історичні паралелі. Іноді вони бувають надзвичайно повчальними, бо несуть у собі важливі коди. І не лише для носіїв певних прізвищ.

Отже, до коренів деяких персонажів на прізвище Матіос я «докопалася» не так уже й глибоко — але 1790 року таки сягнула. Цікаві, скажу вам, траплялися Матіоси з отією родовою німецькою чи австрійською кров’ю предка, який осів у глухих буковинських Карпатах, і в якого народилося дванадцятеро синів. І ось діти цих дванадцяти за більш ніж два століття стовідсотково ідентифікувалися у величезну українську фамілію. Рід. Родину. І окремі персони.

Декотрі з них надзвичайно колоритні. Беру навмання. Ілля Андрійович, скажімо, майже чверть століття (!!!) обирався у рідному селі, кажучи сучасною мовою, сільським головою. За небіжки Австро-Угорщини, за часів боярської Румунії і короткочасно навіть у час воєнного безвладдя, коли румунська адміністрація з мадярським союзником із Буковини драпанула, а радянська влада дещо затрималася. Тодішній виборчий закон був розумний і справедливий: сільська громада поділялася на округи, кожен з яких обирав гідного і маєтного ґазду до сільського «парламенту» і після того місцева «еліта» обирала з-поміж себе сільського урядника. За часів Австрії він називався війтом. За Румунії — примарем. Але весь цимес цієї демократії полягав у тому, що сільський голова, здобуваючи посаду, закладав своє майно на користь громади. В разі невиконання ним обіцянок громаді, його майно йшло на потреби сільської общини. Без повернення. Чим не знахідка для «футболістів» українського політичного поля початку третього тисячоліття, які мають стійкий імунітет до консультацій з історією?! А для вітчизняного виборчого законодавства?

Однак батальні сцени а la «вогнем і мечем» сучасних вітчизняних правників стосовно інтерпретацій закону не гідні уваги великого Єжи Гофмана. Оскільки і швидкорозчинні, як «мівіна», чергові закони про вибори, як частково й Конституція України, завжди писалися кожним складом парламенту «під себе», як під розумових калік. Припускаю, що знаний вітчизняний спеціаліст із виборчого та й конституційного права, двічі міністр юстиції без жодного дня роботи в органах юстиції Олександр Лавринович (який свого часу встиг побувати навіть на посаді в.о. голови ЦВК без юридичної освіти (!!!), заочно здобувши її уже в ранзі заступника голови парламентського комітету чи не з правових питань (1998)), безсумнівно, пишається своєю причетністю до Основного українського закону. Тим паче, 28 червня. У день свого народження і день Конституції. Який чудовий збіг! Тільки й пишатися. Я також пишаюся, що народилася в одне з найбільших християнських свят. Проте, не знаю, як це впливає на мою фаховість.

А ось що гени й родова пам’ять впливають на совість людини, я пересвідчусь усе ж на прикладі фамілії Матіос.

Згадуваний мною Ілля Андрійович «візував» свою діяльність на посаді сільського голови хрестиком, бо не знав грамоти. Проте сільські старожили дотепер із уст в уста передають перекази про незвичайну природну мудрість колишнього урядника. Звертаючись за порадою до Іллі, люди економили на адвокатах і суддях.

Але скажіть після цього, що гени німують! Доньку Іллі Андрійовича — Гафію Іллівну (1911—1996) — з чотирма класами церковно-приходської школи в селі називали Соломоном. Не за красиві очі, як розумієте. Але й радянська влада подеколи бувала справедливою... бо хитрою. Гафію Іллівну впродовж багатьох років обирали головою жіночої ради ( тоді при сільських радах були такі громадські організації). Вона була дуже непоступливою у відстоюванні жіночих прав. Конкретних. Коли доводилося матеріально допомагати багатодітним сім’ям чи відстояти чиюсь дитину, щоб ту не забрали до інтернату, коли перевіряли роботу сільської молочної кухні чи сільської лікарні. Або треба було «виструнчити» чийогось п’яничку. Можливо, ця тяга до справедливості передалася їй від батька, а може, тому, що Гафія Матіос народила вісімнадцятеро дітей, хоча живими залишилося лише шестеро? Я знайшла в однієї з доньок Гафії Іллівни красиве фарфорове горня з вигравіруваним написом: «Гафії Іллівні Матіос — голові жіночої ради. За сумлінну роботу та відстоювання справедливості. 1966 р.». Дивне, як на радянські часи формулювання. Чи не правда?

І коли я слухаю патентованих «правдолюбців» із політичного олімпу, дедалі частіше відчуваю мало не вулканічні поштовхи відрази до них і одночасно зародки людського співчуття до гейш із київської Кільцевої дороги. Останні ж хоч чесно заробляють своїм тілом. А недавнє інтерв’ю одного з найбільш чільних «регіоналів» Віктора Тихонова одній з українських газет може довести до сказу будь-яку адекватну людину. Мовляв, цупити шапки з голів перехожих — вважалося вершиною моди на Донбасі, куди звозили переважно зеків (!!!). «Я також цим займався», — без тіні сорому рекламує своє колишнє хобі сьогоднішній нардеп.

І тут мені на думку спадає один сюжет від тих же Матіосів. На початку 50-х років минулого століття один із синів Гафії Іллівни — Михайло — сімнадцятирічним хлопцем добровільно завербувався на шахти Донбасу. Щоб не бути виловленим і силоміць «депортованим». Тоді селами Галичини й Буковини вешталися цілі загони примусових заготівельників людських душ. Молодих хлопців скликали до сільрад нібито для реєстрації чи військового обліку, а там, як худобину, доправляли піднімати шахти. Михайло Матіос мав норовливу вдачу і жодного примусу не визнавав. Тому зголосився сам, маючи на думці чимось допомогти з Донбасу великій родині.

...Коли за кілька років Михайло приїхав погостювати до батьків, він пошкрібся вночі в шибку: «Мамо, пустіть. Це я. Михайло». Часи були страшні. Батьки, яких без їхньої згоди зробили фундаторами місцевого колгоспу, нерідко ночували в кукурудзинні на городі. І ось уявіть цю мить, коли мама — Гафія Іллівна, — на впізнаний голос з-під нічного вікна відповіла: «Засвіти сірником лице, тоді пущу в хату». Ту мить недовіри до голосу сина вона до останнього дня свого життя вважала смертельним гріхом. Сама мені про це розповідала.

Я допускаю, що нардеп Тихонов у поняття «зеки» вкладав і цей зміст — чорнороби із Західної України, ненадійний з політичної точки зору елемент. Але знаю точно (бо особисто знайома з такими людьми), що багато хто із «западенців», які назавжди осіли в шахтарському краю і по-справжньому полюбили його, саме через неприязне ставлення до себе «господарів життя і пароходів» воліють приховувати своє правдиве коріння, а краще — витравлювати його зі свідомості. Для українофобів — знахідка неоціненна.

... А Михайла Матіоса з Донбасу рекрутували до війська. В Москву. Від нього й ще одного його родича пішла ціла «колонія» Матіосів — гідних російських громадян майже з п’ятдесятирічним стажем. «Западенство» не зашкодило зробити Михайлові кар’єру. Працював у російських структурах, яким у холодні застійні часи дозволялося колесувати закордоном, як своїм рідним селом. Працював при радянському посольстві в одній з іноземних держав.

Інший нащадок однієї з гілок цієї ж родини має зараз доступ до найбільших стратегічних таєм­ниць Росії, пов’язаних із космосом, і щонайменше двічі на рік доповідає російському Президентові. Другий «пантрує» в Рахунковій палаті Російської Федерації. Іще один — в імперії Білла Гейтса.

Воно, знаєте, може, інколи й добре мати «робітничо-селянське походження», як іноді жартує мій батько? І я його розумію. Бо там — не розминаються з Мораллю і Совістю.

Про деякі аспекти «простимульованих» мотивацій

... Пригадуєте 80-ті роки минулого століття? Розпал безглуздої антиалкогольної кампанії? Скажімо, в Чернівцях, на весіллі доньки секретаря міськкому партії, горілку розливали... з емальованих чайників, «закамуфлювавши» її під компот. У селах було крутіше. Потрібні були показові виступи і показові покарання... самогоноварів. «Найзлостивішою», на думку правоохоронних органів, була одинока Марійка з чотирма малолітніми дітьми, кожен з яких ходив до школи по черзі через брак взуття (якщо ходив). Адже родина мешкала на одному з найдальших хуторів, майже за п’ятнадцять кілометрів від села. Без світла. З умовною дорогою, особливо взимку. Одне слово, там, де «дідько каже добраніч». Найбільше замовлень на Маріїн самогон було, звичайно, від сільського начальства. Але начальство між собою посварилося. І ось коли з району прийшла рознарядка на покарання за самогоноваріння, одне з кількох сільських керівництв «прикинуло» і призначило Марійку з її чотирма дітьми... злочинцями, яких світ не чув і яких від суспільства слід ізолювати. Марійку — в буцегарню. Дітей — в інтернат. А ви ж пам’ятаєте: в Західній Україні завжди була на щось рознарядка. Спочатку на депортацію. Далі — на колгосп. Пізніше — на примусове освоєння Донбасу і півдня України. І ось, нарешті, на горілку.

Пізньої осені в сільському клубі зібрали людей. Приїхав весь склад районного суду. Прокурор. Представник райкому партії. По обидва боки нещасної Маріки — два міліціонери зі зброєю. Від адвоката жінка відмовилася, бо ж треба було платити. У дворі клубу — «воронок» із загратованими вікнами. В коридорі — прямоспинні хлопці в цивільному з настовбурченими вухами. Кіно! (Оце подумала про організацію охорони Курочкіна під час судового засідання — і, прости, Господи, смішно стало від пояснень правоохоронців, розрахованих на тугодумів).

...Учителька Павліна Власівна Матіос — одна із доньок Гафії Іллівни (тієї, яку називали Соломоном) — проводила урок історії, коли їй повідомили про суд над Марікою. І тієї ж миті балістична ракета полетіла в бік сільського клубу. Павліна Власівна стала поруч із Марікою. «Вас сюди не запрошували,» — майже лагідним голосом сказав представник райкому. Бо для організаторів того судилища поява цієї Матіос не віщувала нічого доброго. Цю вчительку знав увесь район і область. Вона мала орден Жовтневої Революції і орден «Знак Пошани» (вчителька! Не власник футбольного клубу чи необлікованих мільйонів, згодом украдених, до речі, в цієї вчительки, і за що, очевидно, удостоєний самого Ярослава Мудрого чи не всіх ступенів). «Підсудна адвоката не потребує», — уточнив прокурор. «Кого ви збираєтеся судити, всечесний суд?» — запитала Павліна Матіос і попросила Марійку підняти поділ спідниці. Марійка із посинілими від холоду литками стояла в гумових чоботах на босу ногу і в промоклій куфайці на літню майку. А далі була промова захисника і не було буцегарні. Жаль, що в мене немає стено­грами виступу того безплатного адвоката під час публічного суду над Марійкою Романюк! Я б її подарувала декому з сьогоднішніх правових неуків, викінчених циніків і злісних порушників Конституції. Так. Для подразнення сумління. Якщо воно в них ночувало.

Богові дякувати, Марійка дотепер живе там, де дідько каже добраніч, і її найменша донька, яка жодного дня так і не ходила до школи, тепер залюбки користується мобільним телефоном, власним коштом підвівши лінію електропередач у гірську глухомань.

Ви скажете, це не був замах на систему. Як сказати. Але особисто знаючи цю вчительку, я знаю, що це було відстоювання справедливості. І до речі, правдивої букви і духу Закону. «Це було давно», — зітхне песиміст. Ні, це продовжується сьогодні, кажу я. Бо гени — вони перехідні. Вони кодують нашу ментальність.

... А про те, що вже «вчудив» син тієї вчительки-правдолюбки, останній тиждень в Україні (і поза її межами, до речі) не коментував хіба що лінивий. Який сюжет для майбутньої книжки! Яка драма з комедією одночасно! Яка нахаба в окремо взятій прокуратурі!

А якщо без іронії, то суть справи наступна. Начальник одного з відділів прокуратури м.Києва, полковник юстиції, єдиний з начальників відділів прокуратури міста Києва кандидат юридичних наук Анатолій Васильович Матіос 13 квітня ц.р. виніс постанову про порушення кримінальної справи щодо міністра юстиції України Олександра Лавриновича за перешкоджання здійсненню виборчого права та втручання у діяльність державного діяча — президента України. Якщо ще конкретніше — міністр юстиції відмовився візувати документи кількох політичних партій, у тому числі партії БЮТ, потрібні для подачі в ЦВК. З чим і звернулася група народних депутатів до міської прокуратури після безуспішного звернення до однієї з районних прокуратур міста Києва. (Ну, не любить Олександр Володимирович видавати реєстраційні документи — і хоч ти згинь. У першу свою каденцію міністром не видавав Статут київської територіальної громади, за що також мав тяжбу. Але не про те зараз мова).

Боже, твоя воля! Далі буде сюжет для Акуніна. Один мій знайомий, який мешкає в будинку неподалік від міської прокуратури, згодом розповів мені, як мешканці з довколишніх будинків 13 квітня дві години «висіли» на балконах і у вікнах, спостерігаючи неординарну ситуацію під стінами прокуратури. Бо процес скасування постанови про відкриття кримінальної справи щодо міністра Лавриновича між 22-ою та 24-ою годиною нагадував кадри із кіношних антитерористичних операцій спецслужб. До міської прокуратури викликали чи то групу захоплення, чи оперативну групу. З усім, як належить у таких випадках, спорядженням і озброєнням. На одного Матіоса того вечора «дули» одразу два заступники генерального прокурора — Віктор Пшонка і Євген Блажівський. Віктор Павлович у присутності іншого заступника генерального прокурора та його заступників не церемонився. Мовляв, нічого тут шмарки жувати: порушуйте проти нахаби кримінальну справу, арештовуйте, робіть обшуки, допитуйте і т.д. Коли б не група депутатів тієї ночі, не знаю, який сценарій перехоплення «злочинця» із прокурорськими погонами втілював би нинішній в.о. генпрокурора.

Не може цього бути, казала собі, коли вранці наступного дня почула по «брехунцю» інформацію про обшук! «Може!» — сказали телеканали, дещо перебрехав Інтернет і циганська пошта. Але жодне джерело інформації поки що не заперечило правильність суті порушеної справи. І всі в один голос були одностайні: якби, мовляв, це був не міністр, а якась Марія Романюк, от тоді б... Не знаю, що було б тоді. Знаю, що «нахабного» прокурора наступного ранку забрала «швидка» із серцевим нападом і гіпертонічним кризом, а керівництво прокуратури швидко опечатало (печаткою прокуратури м. Києва, якою узаконюють і арешти) кабінет Матіоса (цікаво, на якій процесуальній підставі?). І я не здивуюся, коли після його повернення на роботу, в кабінеті, як колись у машині депутата В.Сівковича, «випадково» не знайдеться наркотиків, фугасних мін чи іще чогось (на чому там тепер спеціалізуються «специ»?). Проте повернення на робоче місце проблематичне.

До лікарні «провідати» Анатолія приїхало троє співробітників із вимогою здати кабінет на час лікарняного, чого в історії, здається, ще не траплялося. Та ні. Траплялося. В часи генпрокурора Г.Васильєва та першої каденції його заступника В.Пшонки, коли не один кабінет не одного працівника на Різницькій та в областях спіткала така ж доля. Почерк! Впізнаваний стиль. Через три дні колегія прокуратури міста винесла майже «конституційне» рішення: після одужання А.Матіоса звільнити з посади, з органів прокуратури і позбавити звання.

Я не вдаюся в суто юридичні тонкощі цієї справи. Для цього є фахівці. Колись читала статистичні дані: минулого року прокуратурою м.Києва було скасовано чи не три десятки постанов про порушення кримінальних справ, винесених працівниками тієї ж прокуратури м. Києва. І все тихо-мирно. Без кордонів опергруп, без участі двох заступників генпрокурора. Мене як громадянина цікавить інше: на що може розраховувати будь-яка Марія (чи то Романюк, чи то Матіос) за необхідності захисту своїх прав, коли у вищих ешелонах корпоративна солідарність прокуратури стає вищою від Закону?

Все стало на свої місця після коментаря заступника генпрокурора — прокурора міста Києва п.Є.Блажівського одному з телеканалів. Виявляється, провина його підлеглого полягала в тому, що Матіос повідомив про свою дію уже після відкриття справи і не погодив її з Лавриновичем, не взявши в міністра його пояснення. Останній аргумент видався смішним навіть мені. Так, маючи на руках відео- та аудіозаписи публічних виступів міністра юстиції (а це відкрита протидія указу президента), Матіос і справді не питав дозволу Лавриновича на порушення щодо нього кримінальної справи. Він же, зрештою, не фінансову і не господарську діяльність Лавриновича в Укрнафті розглядав (є й такий штрих у біографії теперішнього міністра). І ніхто донині не сказав, що постанова про відкриття кримінальної справи суперечить Кримінально-процесуальному кодексу України, диспозиціям статей Кримінального кодексу України, за якими порушена ця справа, а також «святому» Законові України «Про прокуратуру».

Як стверджує міністр у пресі, очолюване ним відомство невдоволене не тільки ініціативою Віктора Ющенка розпустити парламент, але й — не повірите — двадцятьма указами президента! «Ми їх скерували до Конституційного суду, а поки жодного рішення немає — виконуємо». Вибірково, доповнила б не одна я. І виявляється, за словами Лавриновича, «судді Конституційного суду повсякчас звертаються до прем’єра і міністра юстиції, щоб почути їхню точку зору і мати можливість об’єктивно (!) висвітлювати ситуацію». Ось так. Кажемо Конституційний суд — а в умі тримаємо Лавринович.

Коментар міністра юстиції стосовно ситуації про скасовану миттєво кримінальну справу проти нього, звичайно, відзначався залізною логікою фізика-лазерника: справа є сумнівною, оскільки порушена була в п’ятницю (а якби в понеділок?), і не може бути такого, щоб не була кимось «простимульована». Міністр знає, що каже: вся Україна ще з часів не без його надактивної участі «розколеного» Чорноволового руху добре поінформована, що Олександр Володимирович — справжній гурман владних стимулів. Хіба ж таке можна забути, як із опозиційного політика, який «бавився» навіть в імпічмент президентові Л.Кучмі, Лавринович раптово став президентським улюбленцем? Як саме в прокуратурі вкрилася пилюкою справа Лавриновича про незаконно отримані дві розкішні квартири в центрі Києва?

І знаєте, після лекції двічі міністра юстиції про «простимульовані» мотивації людської діяльності, я й собі вхопилася за голову: чому я досі залишаюсь поза кадром, хто «простимулював» мою творчість? Не інакше як міністр юстиції ось-ось «наведе» кому слід, що мою «Націю» і «Солодку Дарусю» українською мовою «стимулювали» центри якоїсь Аль-Каїди, а для цих же книжок польською та російською мовами «стимули» виходять зі стін ФСБ. А вже, не приведи, Боже, дізнатися про останній етап перекладання «Апокаліпсиса» в Державі Ізраїль чи «Солодкої Дарусі» у США, бігме, не уникнути мені «побачення» ні з паном Наливайченком, ні з генпрокурором. І якщо до того часу вітер подме правильно, то й Віктор Павлович Пшонка потисне мені руку: прізвища, явки, суми... Моссад... ФБР... А далі — за текстом: про шмарки, кримінальну справу, обшуки, опечатування кабінету, бранзолетки. І так само, як Анатолія Матіоса, він запитає мене: «Чого вас там могли навчити в Чернівецькому університеті?» Привіт, Альма-матері від двох Матіосів! Про мене ні в кого з тих, хто під руками, запитати, окрім викладачів. А про Анатолія Васильовича, думаю, охоче дасть свідчення нинішній міністр закордонних справ України Арсеній Яценюк, у групі якого Матіос був старостою. Непогані хлопці, як на мене. І я пишаюся ними.

Та Бог із ними, із фантазіями про стимули. Злодії або знімають шапки із людських голів, або на злодіях шапки горять. Не мною, на щастя, вигадано, і до суду за це мене не притягнуть.

Цієї миті я думаю про стимули Іллі Андрійовича з Матіосів. Не інакше як цісар Франц-Йосиф і король Великої Румунії Мігай свого часу «стимулювали» його діяльність. Пам’ятаєте, отого, з чвертьстолітнім досвідом урядника, обираного людьми? Він був моїм прадідом. Думаю про стимули Гафії Іллівни. Соломона в спідниці з її відстоюванням справедливості. Її стимулом була Совість. І вона була моєю бабусею. Про всю російську «діаспору» дуже відповідальних і надійних людей. Михайло Матіос — мій рідний дядько. А ще скільки там братів і племінників. Про стимул самозваного адвоката, вчительку з єдиним записом у трудовій книжці і майже сорокарічним стажем педагогічної діяльності — Павліну Власівну Матіос. Це наша мама. Та в ці дні найчастіше я думаю про Анатолія Васильовича Матіоса. Він мій брат. Рідний.

Проте кожним із них, як і всіма з цього великого роду, я пишаюся. Бо немає такого мундира, який був би важливіший від Честі, переданої, у спадок.

У мене нез’ясованим залишається одне: чи колись український закон буде моральним, а мораль — законною? Для нинішньої України закруто?

... Очевидно, декому з тих, кого так чи інакше стосуються мої роздуми, на тлі сьогоднішнього політичного колапсу розмова про честь видасться надто сумбурною, а може, й смішною. Гостре, як раптова діарея, фальшиве «поклоніння» Українській Конституції численної армії представників політичної верхівки, розмова про таку категорію, як честь і совість, дотримання елементарної законності та визнання презумпції невинності не є актуальними. Та це поки що. Суспільство зачекалося такої розмови, в якій превалюють саме ці поняття. І може, то зовсім не Указ про дострокові вибори — а перший рецепт для очищення суспільства? Я вірю. І навіть знаю як. І ви також знаєте. Я впевнена.