Боротьба з відмиванням грошей: європейський досвід для України

Термін «відмивання грошей» з’явився в офіційному юридичному лексиконі порівняно недавно. Як стверджують спеціалісти, запровадила його 1984 року президентська комісія США з боротьби з організованою злочинністю. Проте світова громадськість уже встигла продемонструвати серйозність своїх намірів у боротьбі з цим злом. Віденська конвенція ООН 1988 року дала вичерпне визначення даного терміна, а 1989 року на зустрічі G7 було створено Групу з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF — Financial Action Task Force). Україна до числа 29 країн — членів цієї групи не ввійшла, зате вже побувала в «чорному списку» цієї організації, продемонструвавши невідповідність розробленим цією групою рекомендаціям. Тепер разом із Європейською комісією здійснює в нашій країні кілька проектів, спрямованих на боротьбу з нелегальним обігом грошей.

Презентований у листопаді український переклад Другої оцінної доповіді GRECO (групи країн проти корупцієї — Group d’Etats contre la Corruption, членом якої Україна стала з 2006 року) містить 25 конкретних рекомендацій, сумлінне виконання яких дасть змогу подолати основну проблему на шляху розвитку нашого суспільства. Це і створення спеціалізованого органу з розробки національної антикорупційної стратегії, і перегляд системи відповідальності за корупційні злочини, і заходи для активізації зусиль правоохоронних органів і підвищення ролі саморегуляції в цій галузі (//www.minjust.gov.ua/files/GRECO_091107.doc ).

Паралельно із цим в Україні здійснюється другий етап Проекту технічної допомоги з питань боротьби з відмиванням грошей (MOLI-UA-2). Перший етап програми завершився 2005 року, і його результати дістали високу оцінку з боку Європейської комісії і Ради Європи. На запитання «ДТ» відповідає Пшемислав Мусялковскі, експерт РЄ, менеджер проекту.

— Пане Пшемиславе, які пріоритетні завдання в галузі реформування законодавства у сфері боротьби з відмиванням грошей стоять перед Україною?

— Основне завдання — привести українське законодавство у відповідність із європейськими стандартами. Україна ратифікувала Конвенцію про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, отриманих незаконним шляхом, ухвалену РЄ 1990 року. Однак відтоді в нас уже з’явилася нова конвенція — про відмивання, виявлення, вилучення та конфіскацію доходів від злочинної діяльності та фінансування тероризму, ухвалена 2005 року. Окрім того, європейські стандарти роботи в цьому напрямі старанно виписані в третій директиві ЄС. І Україні, хоча вона й не є членом ЄС, корисно було б урахувати їх у своєму законодавстві.

Чинний у країні закон 2003 року про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, має серйозні недоліки. Головний із них — відсутність чіткого механізму блокування підозрілих транзакцій. Сьогодні рішення про заморожування підозрілих рахунків, перешкоджання проведенню підозрілих операцій ухвалює, за великим рахунком, сам банк. А таке рішення часто не відповідає його фінансовим інтересам. Із допомогою європейських експертів було розроблено нову редакцію закону. Однак він був ухвалений нелегітимною Верховною Радою, іншими словами, законної сили не має. Крім того, на останніх етапах розробки найбільш принципові пункти з тексту закону зникли. Так що ми зробили крок назад, і вся основна робота в цьому напрямі в нас іще попереду.

— На що передусім слід звернути увагу українській стороні з практичного погляду?

— Звісно ж, на підвищення рівня кваліфікації всіх осіб, які беруть участь у боротьбі з відмиванням грошей, і створення відповідної інфраструктури. У цьому плані Україна виконала велику роботу. Нашим основним партнером у цій роботі є Державний комітет фінансового моніторингу. Створений на його базі Міжнародний навчальний центр за три роки свого існування встиг не лише розробити сертифіковані програми підготовки кваліфікованих кадрів, а й підготувати кілька сотень спеціалістів.

Аналогічні центри є лише в деяких країнах Європи. Підготувати людей, котрі не перевантажуватимуть усю міжнародну систему реагування хибними сигналами тривоги, а будуть здатні виявляти, розпізнавати та запобігати злочинним транзакціям, не так уже й просто. Передусім це стосується фінансового сектора, звідки нині надходить переважна більшість тривожних сигналів. Проте на особливу увагу заслуговує підготовка працівників правоохоронних органів, насамперед суддів. Можливо, це моя суб’єктивна думка, але мені здається значно важливішим не засудити порушника до ув’язнення, а позбавити його коштів, набутих незаконним шляхом. Адже тюремне ув’язнення ледь не вписується окремим рядком у бізнес-плани певних осіб, бо після звільнення на них очікує аж ніяк не бідне існування. І той факт, що підвищення кваліфікації українських суддів не враховує всього досвіду, який напрацювала європейська юриспруденція за останні двадцять років саме в справі боротьби з відмиванням грошей (а це сфера, що розвивається найбільш динамічно), створює додаткові ризики. Причому не лише для України.