«Багато вас тут таких ходить…»

…Юність Олени припала на непевні 90-ті. Економічна криза, девальвація звичних моральних цінностей, сум’яття в душах і суспільстві. Тоді всі кинулися в торгівлю, бо вона хоч якоюсь мірою рятувала від злиднів. Олена, закінчивши торговельне училище, вирішила поїхати в рідні материні краї - в Азер­байджан.

Ті місця не були їй зовсім чужі, бо народилася в Закавказзі, коли її батько Микола Скоробрух у середині 70-х працював там техніком-інженером у складі льотного екіпажу. Але росла і вчилася дівчина вже у Кіро­вограді. Сюди ж повернулася з чоловіком-азербайжанцем. У Кіровограді у них народилася донечка Настуня, але сімейне життя не склалося - через три роки чоловік зник у невідомому напрямку, залишивши Олені по собі, крім доньки, доволі нез­вичне для українських широт прізвище в паспорті - Сулейме­нова. Місцезнаходження чоло­віка встановити не вдалося, а отже, матеріальної підтримки вона від нього не мала. З роботою в Україні було складно, і Олена подалася на заробітки до Москви.

Спершу справи йшли непо­гано. Влаштувалася реалізатором, з часом стала власницею двох точок з продажу галантерейного дріб’язку. Звісно, про те, щоб придбати житло в Москві, не йшлося, але на прожиття за­робленого вистачало. Дуже боляче по «бізнесу» вдарило закриття Черкізовського ринку, де пра­цювала. Втратила значну частину власності. А тут іще й чергова криза, тож фактично довелося починати мало не з нуля. Та Олена мала міцний характер, і до роботи їй було не звикати. Останнього разу, коли приїздила до батьків у Кіро­воград, почувалася впевнено, забрала з собою до Москви донечку Настю, якій на той час виповнилося тринадцять. Що­правда, батько дуже просив її залишитися, ніби передчував біду, але життя вже покотилося цією колією, а прок­ладати іншу Олена не могла й не хотіла.

Не минуло й місяця після її останнього приїзду додому, як родину (в Олени двоє старших братів - Сергій і Віталій) приго­ломшила звістка: їхню доньку й сестру вбито в ніч з 22 на 23 червня. Труп знайшли 24-го між 14 і 15 поверхами будинку на проспекті Волгоградському, 95, де вона винаймала квартиру. Тіло виявила прибиральниця, а сусіди повідомили Олениній подрузі, в якої якраз гостювала Настя, і та зателефонувала рідним.

Мати і старший брат одразу виїхали до Москви. Кримінальну справу за фактом убивства (на тілі знайдено сліди насильства: про­ломано череп) відкрили 27 червня. Обговорювались якісь малой­мовірні версії вбивства (очевидно, дуже популярні серед російських пінкертонів) - то нібито це справа рук чеченців, то афганців, то дійшло до того, що нібито Олена сама мало не шахідка - прізвище ж у паспорті неросійське! Дарма що рідні стверджують: крім прізвища, жодного стосунку до мусуль­манства Олена не мала, більше того, обпікшись (невдале заміжжя), обходила цих людей десятою дорогою. Наскільки «ефективно» триває розслі­дування, свідчить те, що Олени­них сусідів працівники Кузь­мінсько­го міжрайонного слідчого відділу опитали тільки після настійної вимоги матері загиблої. Вони ж повідомили, що акт експертизи тіла буде готовий аж через півтора місяця. А впізнання тіла чомусь було проведено аж 11 липня, хоча мати і брат пере­бувають у Москві з 26 червня. Тим часом у довідці про смерть, виданій Рязанським відділом РАЦС міста Москви, у графі про причину смерті постав­лено прочерк.

Брат Олени Віталій упевне­ний, що слідство ще так-сяк рухатиметься доти, доки мати і Сергій того домагатимуться, а повернуться в Україну (а мате­ріальних можливостей довше залишатися в Москві немає) - справу спустять на гальмах. І тут своє слово мало б сказати українське консульство, адже Олена - громадянка України і свого громадянства ніколи не змінювала. Туди й звернулися Скоробрухи. Насилу дочекалися прийому в заступника консула, а той ошелешив їх винесеною в заголовок фразою. Навіть не маючи можливості допомогти чимось конкретним, міг би підтри­мати бодай морально.

Проте й матеріальна допо­мога була б аж ніяк не зайва, адже тільки доправлення тіла до потяга, не кажучи про доставку в Кіро­воград, як повідомили їм у Московському морзі, коштуватиме 40 тис. рублів. Рідним довелося погодитися на кремацію тіла, що теж коштує недешево. Але іншого виходу не було.