Адвокатура поза пірамідою ієрархії

Правова держава передусім має чітко визначити права і свободи своїх співгромадян, закріпити це визначення у дусі визнаних прав світового співтовариства, надати цим правам і свободам форму конкретних правових зобов’язань. Адвокатура у цій системі зв’язків є об’єктом, що сам підпадає під таке унормування, і водночас — суб’єктом, який в інтересах суспільства здійснює індивідуалізацію проголошених прав і обов’язків. Через адвокатуру як інститут суспільства правова держава забезпечує своїм громадянам можливість реального відчуття їхніх прав і свобод. Крім того, серед інших у правовій українській державі, громадянам гарантується ще й право на юридичну допомогу, реалізація якого здебільшого і здійснюється адвокатурою. Однак остання виступає в цій парадигмі не як інструмент держави, а як соціальний інститут, через який держава реалізує це право своїх членів. В такий спосіб адвокатура урівнює апетити держави і відчуття голоду її громадянами. Правова держава має забезпечити пріоритет прав і свобод людини, незалежність суду як головного механізму гарантій прав і свобод, верховенства Конституції і пріоритет міжнародного права.

Які можливості і призначення у цьому комплексному механізмі має адвокатура? По-перше, має бути законодавчо сформульоване її призначення у державі Законом. Сьогодні воно визначене як сприяння захисту прав та свобод, представництво інтересів громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надання їм юридичної допомоги. Забезпечити пріоритет прав і свобод людини та громадянина неможливо без існування сильної і незалежної адвокатури. Правова держава без висококваліфікованої і незалежної адвокатури — фікція, вона не лише нездатна забезпечити пріоритет прав і свобод людини, але й не в змозі забезпечити собі елементарного існування.

По-друге, незалежний суд як механізм, через який кожним суб’єктом прав і обов’язків реалізується своє право на визначення взаємних зобов’язань, відповідальності за відхилення від визнаних у правовій державі правовведень, можливий лише за умови, якщо його функція (правосуддя) здійснюється через універсальну забезпеченість кожному мати вільно обраного захисника (представника) у цьому органі захисту своїх прав. Найбільш професійно підготовленими у теперішній державі для виконання такої місії є саме адвокати як члени вільно обраної і підтримуваної ними адвокатської спільноти.

По-третє, адвокатура у правовій державі має всі можливості долучатися не лише до захисту приватного інтересу, а й забезпечувати пріоритетність Конституції в цілому, адже захист прав особи напряму пов’язаний з повноваженнями адвокатів з забезпечення верховенства Основного Закону. Крім того, головним чином саме через адвокатуру реалізується проголошене у ст. 63 Конституції право на захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

Адвокатура — своєрідний «буфер», який збалансовує інтереси громадянського суспільства з потребами і можливостями держави. Вона, без сумніву, хоч і не є структурованою організацією в Україні, але входить до її громадянського суспільства як інститут (продукт) цього суспільства зі спеціальними покликаннями. Сучасна українська адвокатура — це відносно організована спільність українських адвокатів, яка має своїм призначенням юридичний захист прав і свобод членів українського громадянського суспільства, усіх його суб’єктів, надання правової допомоги у всіх видах життєдіяльності українського суспільства.

Правовий статус адвокатури в Україні визначено у Законі «Про адвокатуру» як «добровільне професійне громадське об’єднання», хоча, по суті, «об’єднанням» (об’єднаною) вона в Україні ніколи не була і не є нині. «Об’єднати» адвокатуру в єдину структуру навряд чи можливо. Приналежність кожного до відчуття «адвокатури» є чимось більшим, ніж простою організаційністю і організованістю, а саме зібрати всіх в одну структуру (організацію), прагнуть окремі ідеологи адвокатури. Особливо чітко цей задум реалізується в проекті нової редакції Закону України «Про адвокатуру» №7051.

Сьогодні маємо незалежну в конституційному розумінні Українську державу, у якій, в рамках її геопростору, формується громадянське суспільство. Чи є потребою цього суспільства мати адвокатуру «об’єднаною» примусово в єдину організацію, чи виграє українська адвокатура від того, що адвокати стануть членами цієї міфічної організації, втративши при цьому свою розмаїтість? Вважаю, що ні. Як відомо, одним з основних принципів адвокатури як спільності є її незалежність — як професії загалом, так і кожного, хто носить це звання як її представника, і через діяльність якого адвокатура реалізує себе. Організація в рамках держави єдинообов’язкової структури буде відходити від цього основоположного принципу адвокатури, оскільки, крім усього іншого, адвокат стає ще й залежним від власної організації. Не узгоджується це і з таким сформованим українським (як, до речі, й міжнародним) суспільством уявленням про адвокатуру, як добровільність цієї професії.

На мою думку, мінімальним має бути і втручання самої адвокатури та її органів у процес реалізації її членами прав та обов’язків.

Такими є як внутрішні потреби самої адвокатури, так і потреби суспільства у захисті його членів. До внутрішніх потреб української адвокатури як інституту громадянського суспільства відноситься визначення її професійних ознак, ідентифікація серед маси інших юристів («неадвокатів»), уніфікація статусу її членів у різних сферах їхньої діяльності, отримання суспільних гарантій для тих, хто добровільно взяв на себе місію захисту інших, забезпечення свободи і поруки від переслідувань за реалізацію адвокатурою ідей цього суспільства. Щодо суспільства, то воно має потребу у сильній і незалежній адвокатурі як соціальному інституті, а також у кваліфікованому і мудрому адвокаті.

Отже, і суспільство, і адвокатура є взаємопотрібними одне одному. Об’єктивно між ними завжди точилася або прихована, або відкрита боротьба, яка часто носила ознаки надзвичайності. Суспільство, зокрема й нинішнє, не завжди розуміло і розуміє адвокатуру, прагне «приборкати» її, поставити «на місце». Воно обмежує права адвокатів, нівелює гарантії їхньої діяльності, втручається у внутрішньостанові взаємини в адвокатському середовищі. Воно не хоче «упустити» адвокатуру і весь час намагається посилити свій вплив на неї. Воно створило органи, які визначають, хто може бути адвокатом при органах державного управління (наприклад, Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури — при Кабінеті міністрів); ввело до регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій своїх представників — від обласних рад, управлінь юстиції, суддів. Через державу нав’язує адвокатурі завідомо неприйнятні нею стереотипи, наприклад, усунення адвоката від справи; воно, зрештою, примушує адвокатів працювати безоплатно, призначаючи їх у кримінальні справи і нічого не платячи за цю роботу. Воно пригнічує адвокатів страхом кримінальної відповідальності, якщо ті занадто починають йому дошкуляти. Адвокатура, поза сумнівом, не може претендувати на абсолютну свободу, вона має враховувати рівень «росту» суспільства, у якому існує. Але і вона повинна формувати у суспільства потребу в універсальній адвокатурі, яка б не озиралася, виступаючи в суді, не боялася, заступаючись на слідстві, і не жебракувала, вступаючи у справу за призначенням.

Пристрасті навколо адвокатури свідчать про неабиякий інтерес суспільства до проблем, які існують у ній. Особливо актуальним є питання Всеукраїнської палати адвокатів. Нічого дивного в ньому немає, це не єдиний «біль» адвокатури, і гаряча дискусія з цього питання є надзвичайно корисною, а форсування створення Всеукраїнської палати — шкідливим.

Всеукраїнська палата, за задумом авторів проекту нового Закону «Про адвокатуру», має стати обов’язковим вмістилищем всіх адвокатів. Її членами мають бути всі адвокати: отримавши свідоцтво про право займатися адвокатською діяльністю, особа автоматично стає членом Всеукраїнської палати. Згоди адвоката не питають. Отже, Палата — це не адвокатське об’єднання, оскільки останнє, зазвичай, створюють адвокати шляхом добровільного об’єднання своїх інтересів. Палату ж мають складати всі адвокати, незалежно від того, бажають вони того чи не бажають.

Природно, що це і є чи не найбільшим каменем спотикання: якщо це не адвокатське об’єднання, то на підставі чого Палаті прописується термін «професійна», адже ця категорія характеризує лише тих, хто разом працює за однією професією? Виходить, що не будучи, фактично, адвокатським об’єднанням, а конгломератом всіх адвокатів, Палата зовні носитиме характер такого об’єднання.

Ми не знаходимо схожих прецедентів ані в інших країнах, ані у нашій історії. Досі в історії адвокатури України нічого подібного не було. Це тим більше змушує надзвичайно обережно підходити як до засад створення такої корпорації, так і до практичних дій з реалізації такої ідеї.

Звичайно, що обов’язкове членство в Палаті практично зводить нанівець фундамент, на якому адвокатура виросла — добровільність її об’єднання. Якщо членство стає примусовим, дуже актуальним є те, для чого необхідна така обов’язковість, чи не можна обійтися без неї? Справді, чи не можна створити орган, який би формували адвокати, який би представляв їхні інтереси, але при цьому адвокати не були б загнані до цієї структури?

Чому обов’язкове саме індивідуальне членство? На ньому базується низка моментів: фінансове забезпечення Палати, обов’язковість для її членів прийнятих палатою рішень, формування особливої касти в адвокатурі — корпусу її управлінців. Щодо першого, то це по-особливому робить проблему членства спірною, оскільки будь-які фінансові відрахування до фондів різного роду професійних об’єднань можливі виключно на добровільній основі. Тим більше що автори проектів змін до Закону «Про адвокатуру» пропонують навіть позбавляти свідоцтв на право займатися адвокатською діяльністю, якщо член Палати не сплачує внесків. Зрозуміло, що при добровільному членстві цей момент має братися до уваги, особа має підтримувати корпорацію, яку вибрала, свідомо. В ситуації з Палатою ми матимемо конфлікт між обов’язком і совістю: хоч я і не хочу бути членом Палати, але кошти на її утримання платити мушу.

Щодо обов’язковості прийнятих Палатою рішень, то будь-які рішення цього органу, які стосуються адвокатської діяльності, можуть носити виключно рекомендаційний характер. Обов’язковими для всіх адвокатів можуть бути лише рішення з’їзду адвокатів, тому в законі слід визначити його статус як органу адвокатського самоврядування, рішення якого мають дійсно виконуватись усіма адвокатами.

Таких рішень не повинно бути багато, але вони мають бути необхідними для адвокатури. До них я б відніс, в першу чергу, прийняття Правил адвокатської етики. З’їзд адвокатів, найвищий орган адвокатського самоврядування, передбачений Законом України «Про Вищу раду юстиції» для обрання трьох членів Вищої ради юстиції від адвокатів України. Однак ні в цьому Законі, ні в Законі «Про адвокатуру» не визначено основного — хто має скликати з’їзд адвокатів, і така невизначеність сприяє знеціненню демократичних засад в адвокатському середовищі.

З’їзд адвокатів має визначати концепцію розвитку адвокатури України на певний етап, схвалювати основні акти її корпоративного устрою і, нарешті, формувати представницький орган, який представляв би адвокатуру у період між з’їздами адвокатів. Однак цей орган не повинен здійснювати «управління адвокатурою», а виключно її представництво. Це може бути Національна палата, Національна Рада адвокатів чи Рада адвокатських об’єднань. Маючи сформований вищим органом адвокатського самоврядування представницький орган, адвокатура і зможе через нього реалізовувати ідеї, які становлять сутність її призначення у суспільстві; забезпечувати через нього захист інтересів як окремих адвокатів, так і адвокатури в цілому на всіх рівнях соціальної ієрархії.

Як орган управління, як її репрезентують автори законопроекту №7051, як для суспільства, так і для адвокатури, Всеукраїнська палата адвокатів є зайвою. Адвокатура не виконує функцій, які можна було б схематизувати і забезпечувати їх реалізацію, тому найменше потребує, щоб нею управляли, адміністрували її діяльність. В Україні, як свідчить аналіз, сформувався своєрідний управлінський корпус в адвокатурі, який, переважно, і домагається створення Всеукраїнської палати адвокатів, яка замислена в першу чергу, як орган управління адвокатурою. Для створення такого управлінського органу роздувається питання про приреченість української адвокатури, яка може «вижити» лише тоді, коли буде створено Всеукраїнську палату адвокатів, яку під свій контроль і намагаються взяти ті ж ідеологи «обов’язкового» членства.

Як видно, найпершою і найгострішою проблемою майбутньої організації є проблема членства у ній. Якщо воно мислиться як обов’язкове, то це порушуватиме сутність адвокатури, корпоративність і незалежність носіїв її професійних інтересів — адвокатів.

Всеукраїнська палата адвокатів, як виходить із пропонованої редакції Закону України «Про адвокатуру», має виконувати функції адвокатського об’єднання, зокрема, займатись наданням безоплатної правової допомоги, забезпечувати захист за призначенням. Якщо Палата виконуватиме функції адвокатського об’єднання, то це має бути винятково добровільна організація, а не примусова.

Наступне спірне питання, яке є надзвичайно принциповим — це компетенція палати, її призначення у державі. Почнемо з останнього. Для чого пропонується палата? Нібито для представництва адвокатури, забезпечення злагодженого, високопрофесійного функціонування адвокатури, ефективного і кваліфікованого виконання адвокатами конституційних завдань.

Саме така, на перший погляд, приваблива мета її створення і є дуже небезпечною.

Дійсно, на сьогодні в Україні немає інституції, яка б «представляла» адвокатуру України. Чи потрібен такий «функціонер»? Звичайно, потрібен. Але він має лише представляти узгоджені інтереси українських адвокатів. Парадокс полягає у тому, що Всеукраїнська палата адвокатів має «забезпечити високопрофесійне функціонування, ефективне і кваліфіковане виконання адвокатами конституційних завдань». Під ці, зовні красиві, а по суті дуже небезпечні формули, в майбутньому можуть вкласти будь-який зміст і кожного, хто «крокує не в ногу», приставити до однієї шеренги, яка йде «злагоджено». Адвокатура якраз цікава не тими, хто «йде в ногу», а бунтівниками, які змушують не відставати інші когорти. Палата може за мандатом адвокатів представляти інтереси адвокатури, але вона не повинна бути органом, який уповноважений «забезпечити злагоджене і високопрофесійне функціонування». Тоді ця Палата вже перестає бути представником адвокатських лав, а стає воістину адвокатським міністерством. Ідеї, закладені у вказаному законопроекті депутатів, є засадами створення управлінського органу в адвокатурі з усіма задатками диктаторського насичення.

Це випливає із тих повноважень, якими, за задумом авторів законопроекту, пропонується наділити Всеукраїнську палату адвокатів: вона «забезпечує виконання правил адвокатської етики (можна передбачити, що це буде); видає обов’язкові для виконання всіма адвокатами акти, в т.ч. з питань здійснення адвокатської діяльності». Чим не міністерство? Що ж тоді залишається від адвокатури, її незалежності і незалежності адвоката, якщо він мусить виконувати акти Палати, які стосуються «здійснення адвокатської діяльності»?

За красивими, на перший погляд, словами, криється вкрай небезпечна тенденція реалізувати давні мрії про підпорядкування адвокатури нібито самими ж адвокатами створеній організації. Насправді ж — прообраз органу державного управління з безмежними повноваженнями.