«Защитник вольности и прав в сем случае совсем не прав»

С.ДВОРЯК, психіатр, нарколог, кандидат медичних наук; В.МЕНДЕЛЕВИЧ, психіатр, психотерапевт, доктор медичних наук

Змушені відреагувати на коментар Семена Глузмана до статті Анатолія Гевлича «Наркоман за... кермом» («ДТ», №2, 2010 р.). Неодноразово, виступаючи у пресі і на прес-конференціях, ви, Семене Фішельовичу, демонстрували очевидне неприйняття програм підтримуючої терапії для хворих з опіоїдною залежністю. Ви солідаризуєтеся з автором (не лікарем), також противником цього виду лікування, і ніби від імені медичної (а водночас, напевно, і правозахисної) спільноти стверджуєте, що: «...в Україні півтора мільйона наркозалежних»; «держава мовчить»; «ліків від наркозалежності немає»; «замісній терапії повинна передувати соціально-психологічна реабілітація». Останню фразу ви, вочевидь незаслужено, приписуєте лікарю Роберту Ньюмену. І ще ви стверджуєте, що «так звана замісна терапія в українському виконанні стає частиною національного наркобізнесу».

Постараємося обгрунтувати наші до вас претензії почергово.

В Україні вже проводилося кілька соціологічних досліджень і оцінювалася чисельність наркоспоживачів. Жодне з них не показало «півтора мільйона». Хотіло-ся б знати, звідки ви взяли ці цифри. На сьогодні професійно й науково обгрунтованою вважається цифра 290 тис. споживачів наркотиків. Теж, звісно, чимало, однак уп’ятеро менше від показника, на який ви посилаєтеся.

З приводу вашої тези «держава мовчить». Безумовно, є багато такого, за що можна докоряти нашій державі, але не можна бути настільки несправедливим, а головне — настільки погано інформованим. МОЗ останніми роками веде досить активну роботу із забезпечення споживачів ін’єкційних наркотиків ефективним, науково обгрунтованим лікуванням. У співпраці з багатьма неурядовими організаціями і з участю міжнародних моніториться ситуація, готуються і затверджуються національні програми, розробляються стандарти лікування, проводяться науково-практичні конференції, відкриваються нові програми медичної і психосоціальної допомоги. Під патронатом Міністерства у справах сім’ї та молоді працює не один десяток реабілітаційних центрів «Твоя перемога», а в них — сотні психологів і консультантів із залежності; створено групи само- і взаємодопомоги; тисячі молодих людей завдяки цьому отримують допомогу та психологічну підтримку. Ви, можливо, про це не знаєте, але це не означає, що цього немає. Інше питання — наскільки ефективні ці зусилля.

Наркологія — відносно молода наука, але дослідження, які проводилися протягом останніх кількох десятиліть, засвідчили: що найкращий ефект у лікуванні досягається при поєднанні медикаментозних методів і психосоціальної підтримки. Так само, втім, як і в близькій вам психіатрії. Але чомусь ви ніде не заявляєте, що від шизофренії немає лікування. Хоча добре знаєте, що цю хворобу, як правило, не виліковують повністю, проте лікування всюди проводиться, і успіх — не завжди, звичайно, але дуже часто, — вражаючий. Тільки питання — що вважати успіхом. Якщо вважати, що лікування, яке не приводить до повного одужання, таким не є (а саме так міркують активні противники застосування медичних засобів при наркозалежності), то й хворих на шизофренію не лікують. Але якщо все ж таки стати на професійну точку зору і прийняти, що ліки, які зменшують страждання, поліпшуючи життя хворого, мають право на існування і їх застосування можна називати лікуванням, — то тоді слід і терапію нейролептиками вважати лікуванням. Чому ж застосування синтетичних психотропних препаратів в одному випадку ви приймаєте, а коли йдеться про наркозалежність — тут у вас протилежна позиція?

Напевно, річ у горезвісній стигматизації. До наркоманів — заведено вважати — потрібно вживати не терапевтичних, а швидше виправних заходів. Зрозуміло, коли такого погляду дотримуються «силовики». Але дивно, що психіатр-правозахисник виявляється адептом того ж самого підходу. Що таке реабілітаційні заходи при наркозалежності? Це спроба змінити спосіб життя, систему цінностей, відмовитися від своєї «поганої» ідентичності і взяти іншу, «хорошу». Хворому потрібно змінити багато своїх звичок та переконань, оточення, переглянути погляди і вірування. Як фахівці, котрі багато років мали справу з реабілітацією наркозалежних, можемо сказати: не у всіх пацієнтів це виходить. Тільки 25—30% осіб, котрі звернулися по допомогу за реабілітаційною програмою, завершують курс терапії і залишаються тверезими впродовж бодай одного року (порівняйте з ефективністю лікування шизофренії!).

У ті часи, коли ви навчалися і працювали психіатром, тобто в 70-ті роки минулого століття, панувала одна парадигма. Вважалося, що тільки повна відмова від наркотиків має бути метою лікування. Але ми живемо в дуже динамічному й мінливому суспільстві. Сьогодні багато усталених поглядів переглядаються, від багатьох стереотипів відмовляються. Вас, до речі, не дивує, чому від впровадження такого нелюбимого вами лікування відмовляються тільки Росія, Туркменистан і Узбекистан? Тобто країни, в політиці і філософії яких помітні ідеї ксенофобії, ізоляціонізм та претензії на винятковість «власного шляху». І що ж, по-вашому, Україні робити в цьому антиметадоновому клубі? Навіть у тоталітарному Китаї сьогодні діють понад сто метадонових клінік і постійно розширюється ця програма. У липні минулого року в доповіді на науковій конференції в Намібії представник КНР повідомив, що в них пройшли лікування метадоном близько 200 тис. хворих. Постійно збільшується кількість хворих, які отримують таке лікування, в Ірані, Малайзії, Індонезії, Таїланді. Що вже й казати про прогресивні європейські країни на кшталт Швейцарії або Нідерландів. Там забезпечені терапією агоністами десь 50% наркозалежних. Скільки ж людей має перебувати на лікуванні в Україні, щоб досягти такого європейського показника?

Що стосується тези «замісній терапії має передувати соціально-психологічна реабілітація», то тут говорити довго не варто. Ми дуже давно й непогано знаємо професора Р.Ньюмена. Одному з нас довелося разом із ним вести семінар, присвячений ефективному лікуванню наркозалежності в Зальцбурзі, ми неодноразово бачилися на різних конференціях, і ніколи нічого подібного він не казав, та й не міг сказати. Це все одно що заявити: перш ніж скидати воду та їжу з вертольотів жертвам землетрусу на Гаїті, треба їх спочатку добре нагодувати в ресторані, а то вони чого доброго поб’ються при розподілі продуктів. Соціально-психологічна реабілітація для більшості наших пацієнтів — це в певному сенсі розкіш, не завжди дозволена. Насамперед слід вжити екстрених заходів із забезпечення людей, котрі сидять на опіатах по 10—20 років, мінімальним набором допомоги, охопивши при цьому якомога більшу їх кількість. Якщо в наркозалежного вдалося усунути абстинентний синдром («ломку»), то в нього немає нагальної потреби добувати нелегальний наркотик, переступати закон, ризикувати своїм здоров’ям (передозування, зараження інфекціями, які передаються через кров). Після того, як стан хворого стабілізувався і він не вимагає наркотику за всяку ціну, будь ласка, забезпечуйте для нього в міру своїх ресурсів психологічну і решту видів допомоги, включно з реабілітацією й ресоціалізацією. Це тільки вітається. Власне, так і робиться практично у всіх програмах для всіх пацієнтів, які отримують агоністи опіатів. Але нинішній досвід (а це вже близько 5 тис. хворих по всій Україні) показує, що найгостріша потреба наших пацієнтів — вирішення не так психологічних проблем, як медичних.

І останнє. Які факти ви можете навести, щоб підтвердити свій висновок про замісну терапію і наркобізнес? Нам такі факти не відомі. Зате відомо, що кожен споживач опіатів витрачає в середньому не менше 20 дол. у день на наркотики. А перебування на програмах ЗПТ тільки 5 тис. пацієнтів «коштує» (у масштабах країни) наркобізнесові близько 75— 80 тис. НЕДОотриманих доларів на день, оскільки в середньому споживання наркотиків знижується серед пацієнтів на 75—80%. Отож об’єктивно найбільшим противником цього лікування саме і є наркобізнес.

Або ще одна деталь. Найпослідовніше досі чинила опір організації метадонових програм Харківська область. Там немає жодної лікувальної установи, в якій би проводили це лікування, незважаючи на наказ Міністерства охорони здоров’я. Харківський же ВБНОН (відділ боротьби з незаконним оборотом наркотиків) проводив доблесне затримання службового автомобіля компанії «Ліки України», який абсолютно законно перевозив препарат для лікування наркозалежних, що мало не зупинило лікування по всій Україні. А недавно у ЗМІ з’явилися повідомлення про арешт злочинного угруповання торговців наркотиками, яке складалося переважно з працівників Харківського ВБНОН. У них було вилучено досить багато наркотиків, включно з нелегальним метадоном, який виготовлявся у підпільних лабораторіях. Але ж ніхто не пропонував ліквідовувати ВБНОН або МВС. А ось коли десь затримують пацієнта і в нього знаходять 5—10 міліграмів того ж таки метадону в кишені або за щокою, — негайно лунають вимоги закрити всі програми ЗПТ.

Резюмуючи, як спеціалісти спеціалістові хочемо запропонувати: не втягуймо в обговорення медичних і наукових тем політику та популізм. Пацієнти чекають від нас не цього. І ви відомі зовсім не цим, а тим, що були у минулому відважним захисником прав людини. Але це зовсім не означає, що ваше минуле дає вам право на непрофесійні судження. Як зазначив ще Пушкін з приводу ще більш відомого правозахисника, «Защитник вольности и прав в сем случае совсем не прав».