ВІРУСНІ ІНФЕКЦІЇ: ЛІКУВАТИСЯ, А КРАЩЕ НЕ ХВОРІТИ

Ні для лікарів, ні для їхніх пацієнтів ніколи не було таємницею, що куди простіше не дати занедужати здоровому, ніж вилікувати хворого. Зокрема при більшості вірусних захворювань повне вилікування хворого загалом проблематичне. Сьогодні є підстави стверджувати, що, практично, всі види вірусів здатні викликати весь спектр типів інфекцій: не тільки загальновідомі гострі захворювання, а й цілком або частково замасковані протягом багатьох років хронічні, латентні й повільні інфекції. При цьому вірус може роками й десятиліттями ніяк не виявляти себе або виявляти лише у формі «випадкових» нездужань, які ні самому пацієнтові, ні його лікареві зазвичай і на думку не спаде пов’язати з грипом, кором тощо, перенесеним багато років тому. Але за будь-якого ослаблення захисних сил організму (викликаного новою інфекцією, перевтомою, отруєнням, безліччю інших можливих причин) він виявляє себе різко та грізно. Зокрема рак шийки матки в жінок пов’язаний із збереженням (персистенцією) в геніталіях вірусу герпесу простого 2-го типу; розсіяний склероз і хвороба Паркінсона — нейродегенеративні захворювання, що не піддаються радикальному лікуванню, можуть бути проявами повільних форм, відповідно, грипозної та корової інфекцій; рак легенів може спричинити хронічна форма грипозної інфекції; значний відсоток злоякісних пухлин печінки пов’язаний із перенесеними багато років тому захворюваннями на вірусний гепатит В. Цей список можна продовжити.

Запобігти вірусному захворюванню можна у два способи — специфічний і неспецифічний. Специфічний спосіб — це вакцинація. Саме цей шлях цілком позбавив людство віспи, врятував життя мільйонів від сказу, не дав мільйонам людей стати інвалідами після поліомієліту тощо. Але все має свої межі, зокрема й рятівна роль вакцин. Відомо, що найефектив-нішими зазвичай виявляються живі вакцини. Їх готують на основі не вбитих, а лише спеціально ослаблених вірусів. Їх ефективність і тривала дія тим і зумовлені, що такий вірус персистує в організмі, постійно підтримуючи імунітет проти свого дикого, гостроінфекційного побратима. І це дуже добре, поки організм сильний. Але варто ослабнути... Про це ми вже говорили. Зокрема, ризик занедужати на розсіяний склероз у тих, хто перехворів на кір, та у вакцинованих проти кору приблизно однаковий.

Саме тому лікарі всього світу рік у рік приділяють усе більше уваги неспецифічній профілактиці вірусних хвороб. Способи такої профілактики дуже різноманітні — починаючи з банальної ранкової зарядки й до прийому новітніх імуномодуляторів. І поки йдеться лише про здоровий спосіб життя — не палити, не зловживати алкоголем, приділяти увагу фізкультурі, харчуватися екологічно чистими продуктами тощо, — усе здається настільки очевидним, що думка про меха-нізми стійкості організму залишається поза увагою не тільки пацієнтів, а й більшості лікарів. Але у процесі пошуку й випробування профілактичних препаратів і методів фізіотерапії питання про механізми стійкості постає з усією гостротою.

Це питання, своєю чергою, не можна розв’язати, не усвідомивши сучасної ситуації в практиці фармакологічних випробувань. Ключ до цього усвідомлення такий: чи володіємо ми сьогодні методами тестування (і коли так, то якими), щоб виявити спроможність препарату не просто полегшити вірусне захворювання і прискорити видужання, а й зовсім не допустити зараження? Спробуємо відповісти на це ключове питання.

1. Як виявляти стійкість до вірусів?

Нині противірусну резистентність практично здорового організму зазвичай оцінюють двома шляхами:

а) за спроможністю організму відповідати на імунізацію вірусними антигенами продукуванням специфічних антитіл і специфічно сенсибілізованих Т-лімфоцитів-кілерів; проте відомо, що помітна кількість першого з цих чинників з’являється в організмі лише через 5—7 діб, а другого — лише через 8—14 діб після початку вірусного захворювання; тож результати таких тестів можуть указувати лише на спроможність організму перехворіти в більш- менш важкій формі, й аж ніяк не на його спроможність зовсім уникнути хвороби; очевидно, що при оцінці профілактичної активності препаратів ці тести мало інформативні;

б) за показниками клітинних реакцій неспецифічної резистентності, тобто за активністю макрофагів і природних кілерних клітин; проте ці реакції спрямовані проти тих клітин організму, які вже заражені вірусом і несуть на своїй поверхні вірусні антигени; тож їм — хоча й меншою мірою, ніж чинникам групи (а) — можна адресувати ті самі зауваження.

Водночас у плазмі й сироватці крові людини та тварин є система неспецифічних противірусних інгібіторів (ПВІ), спроможна діяти, власне, профілактично, тобто охороняти клітини організму від вірусного зараження з перших секунд потрапляння вірусів у внутрішнє середовище, причому, практично, незалежно від того, чи мав справу раніше цей організм із даним вірусом. Ці речовини не є специфічними антитілами і, на відміну від них, продукуються організмом постійно, а не тільки у відповідь на зараження чи імунізацію вірусом. Проте вони, як і антитіла, зв’язуються з вірусом і перешкоджають йому проникати у клітини. Цю систему відкрили наприкінці 40-х років у США і до середини 70-х років їй приділяли підвищену увагу вірусологи СРСР і США (співвідношення кількості пуб-лікацій, приблизно, 3:1 на користь СРСР). В СРСР майже всі пуб-лікації з цієї проблеми належать школі академіка А.Смородинцева. Проте після публікації 1975 й 1980 рр. двох фундаментальних оглядів А.Смородинцева роботу над цією проблемою, практично, припинили через неповну адекватність існуючих методів дослідження, і, як наслідок, суперечливість нагромаджених даних.

Авторові цих рядків, починаючи з кінця 80-х років, вдалося вдосконалити методи вивчення системи ПВІ і завдяки цьому виявити нові закономірності функціонування цієї системи й усунути основні суперечності старих даних. На цю тему ми вже опуб-лікували серію статей і готуємо до друку монографію. Ці дослідження проводилися на базі ІЕПОР — Інституту експериментальної патології, онкології та радіобіології ім. Р.Кавецького НАН України. Вони були розпочаті 1986 року і тривають досі. Якщо коротко підсумувати наші результати, слід наголосити ось на чому.

1. Завдяки розумінню природи суперечностей між окремими масивами даних 50—70-х років, у наших роботах було точно підтверджено й конкретизовано положення школи А.Смородинцева про вирішальну роль системи ПВІ у видовій та індивідуальній стійкості до зараження «незнайомим» організмові вірусом.

2. Показано, що система ПВІ є лише однією з компонент єдиної системи чинників плазми крові, які забезпечують стійкість організму не тільки до вірусного зараження, а й до бактеріальних інфекцій та до виникнення злоякісних пухлин.

3. Для цієї єдиної системи знайдено основні шляхи ферментативної регуляції і вказано конкретні лікарські препарати, з допомогою яких можна проводити її спрямовану корекцію.

4. Розроблено (але ще не опубліковано) математичну модель, що дозволяє цілеспрямовано вибирати фармакологічні й фізичні засоби корекції цієї системи.

Це дає підстави вважати тест на противірусну інгібіторну активність найважливішим і най- адекватнішим показником противірусної резистентності практично здорового організму і, відпо-відно, показником справжньої профілактичної цінності будь-яких препаратів та фізичних чинників стосовно вірусних захворювань.

2. Магістральний шлях профілактики й терапії

На фармакологічній корекції системи плазмових чинників резистентності потрібно зупинитися окремо. Це буде, безперечно, корисно для лікарів, передусім інфекціоністів та онкологів, і їхніх пацієнтів.

Практично, всі захисні чинники плазми організм продукує у вигляді неактивних форм і потім активуються спеціальними системами ферментів. Основний шлях активації цих систем — протеолітичний. Запуск його в нормі здійснюють ферменти підшлункової залози — трипсин і хімотрипсин, які у здоровому організмі в малих кількостях потрапляють у кров’яне русло й там виконують свою регуляторну функцію. Проте при цілій низці захворювань і навіть клінічно непомітних порушень обміну речовин власних ферментів організму для цього виявляється замало. У таких ситуаціях стають у пригоді препарати системної ензимотерапії (див. примітку наприкінці статті), в яких ці ферменти містяться у формі, що забезпечує всмоктування в кров із тонкого кишечника. Це препарати вобе-мугос, вобензим і флогензим. Клінічні дослідження в ряді країн (Німеччині, Росії, Україні, Чехії й ін.) засвідчили, що при деяких вірусних захворюваннях ці препарати можуть виконувати не тільки допоміжну, а й основну лікувальну функцію, будучи навіть ефективнішими від спеціальних противірусних ліків, — ацикловір тощо.

Запуск ферментативної активації чинників стійкості може здійснюватись і з «бічних гілок» послідовності ферментативних реакцій. Це успішно забезпечує інший ферментативний препарат — церулоплазмін. До честі нашої багатостраждальної фармацевтичної промисловості слід сказати, що цей фермент як ліки виготовляють лише в Україні — на київському заводі «Біофарма». Решта виробників світу поки що випускають його лише як реактив для біохімічних досліджень.

Принципово значні результати дає поєднане застосування протеолітичних препаратів і церулоплазміну. Так, у наших дослідженнях німецький вобе-мугос чотирикратно підвищував неспецифічну противірусну активність донорської плазми, український церулоплазмін — також учетверо, а застосування обох — у 32 рази. Але при цьому необхідно було суворо витримувати оптимальну концентрацію обох препаратів у плазмі. Однак ця складність, здатна значно знизити ефективність лікування, легко усувалася при низькоенергетичному опроміненні плазми гелій-неоновим лазером. Тут потрібно нагадати, що методика внутрішньовенного лазерного опромінення крові успішно застосовується й удосконалюється в Україні, і одним із лідерів у цих розробках є ІЕПОР ім. Р.Кавецького НАН України (відділ фотомодуляції під керівництвом професора Н.Гамалеї).

Нарешті, ще один «бічний» шлях запуску активації чинників неспецифічної стійкості можуть здійснювати два (саме два, ос-кільки їх зазвичай застосовують разом) препарати, добре відомі кардіологам і невропатологам, — АТФ і Ко-карбоксилаза.

Завершуючи цей розділ, необхідно наголосити, що всі згадані тут препарати практично нетоксичні, оскільки є природними компонентами самого організму людини і споживаних нею щодня харчових продуктів. Це принципово відрізняє їх від хоч і ефективних, але високотоксичних противірусних та протибактеріальних ліків типу антиметаболітів. Це робить їх придатними не лише для лікування хворих, а й для профілактики. Останнє, певна річ, насамперед стосується протеолітичних препаратів, оскільки їх випускають у формі пігулок, тоді як церулоплазмін, АТФ і Ко-карбоксилаза — тільки в ін’єкціях.

3. То що ж робити, аби не хворіти?

Одвічне сакраментальне питання. Але в цьому випадку не риторичне, на нього є цілком конкретна відповідь. І складається ця відповідь із двох пунктів.

А. Ситуацію з захворюваністю на вірусні інфекції — від найлегших, як осінні вірусні риніти, і до найтяжчих, як вірусні гепатити, — можна значно поліпшити вже сьогодні, використовуючи для їх профілактики й лікування ресурси (тобто лікарські препарати й фізичні методи) — як вітчизняні, так і надані вітчизняному ринку деякими закордонними виробниками. (Про ці ресурси див. докладніше в розділі 2 цієї статті.)

В. Проте головне навіть не це. Куди важливіше, що є вітчизняна методична розробка (див. розділ 1 цієї статті), яка відкриває простий і адекватний шлях широкого пошуку лікарських та фізичних засобів профілактики й лікування вірусних хвороб. Такий пошук уже сьогодні вкрай потрібний, а з кожним роком гострота цієї проблеми наростатиме по експоненті. Кустарними способами її не розв’язати.

Для цього необхідно створити спеціальний науково-практичний підрозділ. Він не має бути великим (на найближчі 5—7, а то й 10 років повинно вистачити лабораторії у складі 10—12 співро- бітників із вищою медичною чи біологічною освітою при необхідному допоміжному персоналі). Але він має бути саме спеціалізованим. Наддороге устаткування такій лабораторії не знадобиться. Проте її слід цілком забезпечити всім необхідним для серологічних досліджень, роботи з лабораторними тваринами та комп’ютерної обробки даних. До речі, у зв’язку з потребою в лабораторних тваринах, таку лабораторію доцільно сформувати на базі одного з існуючих медико-біологічних НДІ з хорошим віварієм (приміром, на базі ІЕПОР ім. Р. Кавецького НАН України).

Зрозуміло, запропонований шлях не веде до повного викоренення всіх вірусних інфекцій, як було викоренено віспу: щоб жодна людина, ніде й ніколи... Але поліпшити сьогоднішню епідеміологічну ситуацію можна, причому різко та значно. Хто не хоче — шукає причини, а хто хоче — знаходить можливості.

Примітка. Лікарські препарати, створені на основі ферментів, поділяються на дві великі групи. Препарати першої групи (фестал, панкреатин тощо) застосовують у вигляді швидкорозчинних капсул, пігулок та інших форм для полегшення травлення. До другої групи належать препарати, розраховані на введення в кров’яне русло (шляхом усмоктування чи ін’єкцій), які системно регуляторно впливають на організм. Саме їх називають препаратами системної ензимотерапії.