ВІЛ-інфікований? За грати!

Житель міста Слов’янська Донецької області Володимир К. уже понад два роки відбуває покарання в місцях позбавлення волі, до якого засуджений за те, що... кілька разів звертався в місцеву лікарню: з приводу видалення фурункулів, у зв’язку зі шлунковою кровотечею і для здавання звичайних аналізів крові. При цьому викликає надзвичайний подив те, що запроторити хвору людину за грати допомогли лікарі.

Формальним приводом для порушення кримінальної справи став лист завідуючого Слов’янським центром профілактики і боротьби зі СНІдом Олександра Кушакова на ім’я начальника міського відділу міліції, датований 29 березня 2005 року. У ньому йшлося про те, що громадянин К., котрий перебуває на диспансерному обліку з діагнозом «ВІЛ-інфекція», при звертанні по медичну допомогу в міську лікарню №2 у березні
2005 р. не попередив медичних працівників про наявність у нього вірусу імунодефіциту, через що виникла загроза їхнього зараження. Причому незрозуміло, яким чином О.Кушаков дізнався про те, що його пацієнт звертався 15 березня 2005 р. до спеціаліста міської лікарні і приховав інформацію про свій статус. Невже на центри профілактики й боротьби зі СНІДом ще й покладені функції стеження за своїми ВІЛ-позитивними пацієнтами? І чому вся ця історія розпочалася саме наприкінці кварталу, тобто наприкінці звітного періоду? У цьому листі, безумовно, містилася інформація, яка становить лікарську таємницю, за розголошення якої передбачена кримінальна відповідальність відповідно до ст. 132 КК України.

Під час слідства за два дні слідчий допитав шістьох постраждалих — медичних працівників Слов’янської міської лікарні №2, до яких у період із грудня 1999 року по березень 2005-го в цілому вісім разів звертався по медичну допомогу Володимир К. Усі «потерпілі» заявили: через те, що пацієнт не повідомив їм, що він ВІЛ-інфікований, вони не змогли вжити додаткові заходи безпеки. А саме — надіти спеціальні халат, фартух, рукавички, захисний шлем, окуляри, нарукавники тощо. І тільки екіпірувавшись так, вони могли бути готовими, наприклад, узяти на аналіз крові з пальця. При цьому ні слідчі, ні суддя чомусь навіть не поцікавилися, яким самим документом було продиктовано вдаватися до цих «додаткових заходів безпеки». У кількох «потерпілих» були посилання на наказ Міністерства охорони здоров’я. Проте на той час існував тільки один документ, виданий цим відомством, який регламентував дії медпрацівників у таких ситуаціях — наказ МОЗ від 25.05.2000 р. № 120. У ньому ані слова не було сказано про потребу додатково екіпіруватися перед спілкуванням із ВІЛ-інфікованим пацієнтом. Більш того, у преамбулі цього наказу було чітко зазначено: «кожен, хто звертається по медичну допомогу, має розглядатися як потенційний носій вірусу імунодефіциту».

— Ця вимога свідчить про обов’язковість систематичного, без жодних винятків, застосування заходів безпеки під час надання медичної допомоги. А спеціальних заходів безпеки під час роботи з ВІЛ-інфікованими не передбачено. Працюючи з будь-яким пацієнтом, медики мають вживати всіх заходів безпеки, передбачених при маніпуляціях з кров’ю, біологічними рідинами або при наданні допомоги, пов’язаної з порушенням цілісності тканин. Якщо медичний персонал не використовував усі засоби захисту, то за наявності якихось серйозних наслідків відповідальність мають нести медики, винні в недотриманні техніки безпеки, а не пацієнт — вважає адвокат Н.Москаленко, яка подавала правову допомогу Володимиру К., котрий в цій справі є єдиним реально потерпілим.

Велику роль у тому, що Володимир К. був засуджений, відіграла й якість проведеної з ним медпрацівниками післятестової консультації в червні 1998 р. Людину, яка була приголомшена бідою, що звалилася на неї, (діагнозом) і була в стресовому стані, фактично змусили підписати «Попередження особі, інфікованій вірусом імунодефіциту людини». На думку адвоката, «форма попередження, винайдена посадовими особами Центральної міської лікарні в м.Слов’янську, нічого спільного із затвердженою формою попередження не має. Наявне в матеріалах справи попередження свідчить про порушення прав людини, оскільки вимога про повідомлення медпрацівникам усіх рівнів про інфікування не грунтується на жодному законі України». Проте саме на підставі цього документа в 2005 р. Володимира К. звинуватили в тому що, він, знаючи про кримінальну відповідальність за створення для іншої особи небезпеки зараження, протягом п’яти років не попереджав лікарів про наявність у нього ВІЛ-інфекції. Більш того, ВІЛ-позитивній людині у Слов’янському центрі СНІДу так «пояснили» її права, що вона навіть не намагалася звернутися до адвоката й оскаржити рішення суду.

Чи зобов’язаний пацієнт, у якого є ВІЛ, попереджати про це лікарів? Очевидно, що до ситуацій, у яких виникає небезпека зараження іншої особи вірусом імунодефіциту, відповідно до ст.15 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» належить невиконання ВІЛ-позитивною людиною таких вимог, як: вживання заходів для попередження поширення ВІЛ-інфекції, запропонованих установами охорони здоров’я відповідно до ч.1 статті 9 цього закону; відмова від донорства крові, її компонентів тощо.

У ст. 9 цього закону нічого не сказано про обов’язкове попередження будь-якого медпрацівника, а тим більше у випадках здавання крові на загальний аналіз. Перелік профілактичних заходів був уточнений тільки в серпні 2005 р. наказом МОЗ №415. Такими заходами визнані:

— відмова від донорства крові, тканин і органів;

— виключення незахищених статевих контактів;

— виключення спільного використання засобів особистої гігієни.

Володимир К. цих вимог не порушував. То у чому ж його провина? І чому суд не з’ясував цих обставин? Більш того, у тексті «попередження», підписаного засудженим, було зазначено, що пацієнт має відповідати за створення загрози зараження іншої особи через статеві стосунки або інші дії. Проте, що саме слід відносити до «інших дій», не уточнювалося. Тому незрозуміло, чому суд вирішив, що «іншою дією» є і небажання ВІЛ-позитивного пацієнта розповідати про своє захворювання всім і кожному.

Чому Володимир К. не говорив про своє захворювання лікарям? У протоколі допиту він зазначив: «Про те, що в мене ВІЛ-інфекція, я нічого не сказав, тому що не думав про це, я намагаюся не думати про це. Я приховав це, оскільки боявся, що після того, як я повідомлю про своє захворювання, ставлення до мене буде іншим».

Його побоювання не були безпідставними.

Нині ряд громадських організацій намагаються допомогти Володимирові і домогтися перегляду судового рішення. Залишилася надія тільки на те, що в судових інстанціях і органах прокуратури нарешті знайдуться добросовісні й небайдужі фахівці, котрі не полінуються детально розібратися в ситуації. Інакше замість боротьби з епідемією захворювання ми будемо і далі продовжувати боротися з ВІЛ-позитивними людьми, що не лише не змінить ситуацію на краще, але й погіршить її.

P.S. Під час підготовки цієї статті з’ясувалося, що Слов’янський міський суд має у своєму активі вже не один подібний вирок. Ще в 2000 році за інформацією того самого завідуючого Слов’янським СНІД-центром О.Кушакова було порушено кримінальну справу за аналогічною статтею Кримінального кодексу стосовно Марини Бритвенко, котра, маючи ВІЛ-іфекцію, не поінформувала про це медпрацівників під час здавання крові на аналіз у кардіологічному відділенні Слов’янської міської лікарні. Дівчина сумнівалася в раніше поставленому діагнозі і, маючи намір незабаром вийти заміж за кохану людину, вирішила повторно здати кров. Через два дні за нею приїхав міліцейський «бобік»...

У своєму вироку суд також звинуватив її у тому, що вона наражала на небезпеку зараження ВІЛ свого майбутнього чоловіка. При цьому чоловік Марини в суді засвідчив, що ніяких претензій до дружини не має і був інформований про її ВІЛ-позитивний статус.

У результаті Марина була засуджена Слов’янським міським судом до двох років позбавлення волі, щоправда, умовно. Згодом вона була змушена разом із чоловіком і народженою від спільного шлюбу дитиною (до речі, у неї ВІЛ не виявлено) залишити рідне місто і переїхати в Харків, де нині очолює обласне представництво «Всеукраїнської мережі ЛЖВ» і захищає інтереси таких самих ВІЛ-позитивних людей.