У Німеччині інвалідів більше, ніж в Україні?

Переїхавши до Німеччини на постійне місце проживання, трохи освоївшись і роздивившись навколо, я був вражений... Ні, не величезною кількістю автомобілів навіть у провінційній Форі, де ми прожили півроку, не поголовною комп’ютеризацією, яка торкнулася й сільської місцевості, навіть не відсутністю неодмінного архітектурного атрибуту української провінції — туалету у дворі (туалет у Німеччині — це щось особливе), а... досить великою кількістю людей із фізичними вадами — інвалідів. Тут, до речі, використовують іншу термінологію, але про це трохи пізніше.

Отже, Німеччина здалася мені спочатку країною, де мовби навмисно зібралися звідусіль інваліди, які почувають себе, як мені здалося, досить комфортно на вулицях, у кафе, магазинах, парках і взагалі скрізь серед «нормальних» людей.

У Марбурзі, де я живу вже майже чотири роки, з його 80-тисячним населенням та старовинним університетом, де навчалися М.Ломоносов і Б.Пастернак, особливо багато сліпих молодих людей, котрі досить упевнено пересуваються й орієнтуються з допомогою ціпків, які зручно складаються, або собак-поводирів. Пояснюється це тим, що в нашому місті є всенімецький навчально-реабілітаційний центр «Дойченблінденштурденштальт» («Німецький навчальний заклад для сліпих»), організований 1916 року директором університетської офтальмологічної клініки, професором А.Більшевскі, котрий керувався гуманними міркуваннями про те, що люди з вадами зору потребують соціальної адаптації й різноманітних форм навчання. Нині «Блашта», так зазвичай називають згаданий центр (абревіатура за першими літерами), складається з:

— гімназії ім. Карла Штреха (першого з організаторів всенімецького товариства сліпих);

— реабілітаційного центру, включаючи центр попереднього навчання;

— Німецької бібліотеки для сліпих;

— друкарського виробництва, що випускає літературу для сліпих (з абеткою Бройля);

— адміністрації.

У гімназії, яка готує учнів для одержання так званого абітура, тобто права на вступ до університету, навчається близько 260 сліпих і дітей, що погано бачать. І приїздять вони сюди не лише з усіх федеральних земель Німеччини, а й із німецькомовних країн. Із ними працюють близько чотирьохсот чоловік. Річний бюджет «Блашти» — до 16 млн. євро — формується з різних джерел, головними з яких є міністерства освіти та соціальної служби федеральної землі Гессен, у якій розташований цей рай для сліпих. Утім, іще раз про термінологію. Для того, щоб не травмувати людей із фізичними вадами, у Німеччині слово «інвалід» (від лат. invalidus — немічний, слабкий) часто заміняють словом bechandert (бехандерт) — обмежений у можливостях.

Згідно зі світовою статистикою, кількість інвалідів коливається в межах 7—10% від населення країни. У Німеччині, за офіційними даними, близько 7 млн. інвалідів на 82 млн. населення (близько 8,5%). 1984 року в Основний закон Німеччини внесли таку поправку: «Ніхто не може й не має зазнавати утисків через свої вади (розумові або фізичні)», а Кодекс соціального законодавства доповнили розділом «Реабілітація та участь інвалідів у житті суспільства», який набрав чинності 1 липня 2001 року.

Уряд приділяє велику увагу запобіганню інвалідності, виявленню ознак інвалідності на ранній стадії, ранній реабілітації інвалідів, їхній професійній підготовці та перепідготовці з урахуванням їхніх фізичних можливостей, здібностей, профпридатності. Для цього існують спеціальні реабілітаційні центри, подібні до Марбурзького, спеціальні навчальні заклади тощо.

Але про це я дізнався порівняно недавно. А спочатку відповідь на запитання, чому інваліди в Німеччині почуваються вільно всюди, навіть у круговерті сучасного міського життя, я одержав, спостерігаючи таку сцену. На зупинці чекав на автобус інвалід у візку. Автобус «причалив» до самої бровки, нахилився й відчинив середні двері, людина у візку в’їхала й зупинилася у спеціально відведеному для «колісних механізмів» місці, там встановлюються також дитячі візки, а для мам є відкидні місця.

Побачив я цю картину, що згодом стала для мене звичною, і зрозумів: як же я міг мати уявлення про кількість інвалідів в Україні, якщо вони з суто «технічних» причин не можуть носа з дому вистромити. Щоправда, зустрічаються іноді на вулиці, але, на жаль, переважно ті, хто користується своєю інвалідністю як засобом заробити на хліб.

У Німеччині, звичайно, жебракують лише бомжі. І ще, що психологічно важливо, я не помітив жодної жалісливої підвищеної запопадливості у ставленні німців до людей із фізичними вадами. Склалося враження, що поява інваліда не викликає ні марновірного страху, ні особливого співчуття — звичайне побутове явище, що потребує адекватної реакції. Тому-таки людині у візку допоможуть в’їхати в автобус (якщо йому дуже важко зробити це самому), так само, як, скажімо, матері заштовхнути дитячий візок.

Проаналізувавши все, я дійшов висновку, що суть ставлення до інвалідів у Німеччині в особливому, я б сказав, менталітеті духовного цивілізованого суспільства, яке відрізняється від нашого «совкового», переважно атеїстичного, розумінням і усвідомленням простої істини, що всі ми під Богом ходимо, і нещастя в будь-яку мить може торкнутися кожного.

А на закінчення невеличка ілюстрація до сказаного. Після операції на серці в березні цього року (мені поставили два шунти в місцевій університетській клініці) я проходив тритижневу реабілітацію у невеличкому курортному місті Бад-Наухаймі поблизу Франкфурта-на-Майні й вечорами ходив слухати музику в місцевий курзал. Публіка, яка збиралася там, складалася виключно з літніх німців, добре, я б навіть сказав зі смаком, одягнених. Дивишся на них, і на душі стає гірко, бо згадуєш наших стареньких, котрі нишпорять у вихідні та святкові дні по Майдану Незалежності або інших місцях масового скупчення народу, збираючи пляшки.

Але повернімося до Бад-Наухайма. Серед постійних слухачів була літня, але все ще гарна, доглянута жінка, яка завжди усміхалася. Вона сиділа в... самохідному візку. Коли оркестр починав грати вальс, вона виїжджала на середину й починала вальсувати на своєму візку. У мене при цьому на очі наверталися сльози, інша публіка сприймала це як звичне явище. А вона кружляла у своєму візку й ніби говорила нам: «Ну що ж тут особливого? Адже життя триває, й воно, незважаючи ні на що, прекрасне».