СПРАВА НЕ В ЗАКОНІ, А В… ОСНОВНОМУ ЗАКОНІ

У жовтні минулого року в українському парламенті відбулася знаменна подія — провалено проект закону про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування, та ще й у третьому (!) читанні. Його прихильники ще довго не могли прийти до тями. Скільки зусиль було витрачено на «зомбування» громадськості щодо необхідності негайного прийняття цього законопроекту! Скільки всього було наобіцяно: хворим — здоров’я, лікарям — гроші, медичним закладам — розквіт, а Конституції — недоторканність. І тут така прикрість...

Цей закон таки дійсно потрібен. Та чи своєчасним є його прийняття? Чи відбулися необхідні для цього структурні зміни в галузі? А як щодо раціонального використання нових грошей? Виникло чимало конкретних запитань, відповідати на які прибічники негайного прийняття закону про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування всіляко ухилялися.

Ну, скажімо, навіщо Україні така кількість медичних вузів? Адже справжнього дефіциту лікарів у нас уже давно немає. Вони просто повтікали у «вузькі» спеціальності, за кордон, або взагалі з медицини, рятуючись від зубожіння. Якщо десь і є дефіцит кадрів, то він штучний. І заклики збільшити кількість тих же сімейних лікарів виглядають украй безглуздо. Тим більше, що досі невідомо, хто такий «сімейний лікар», який його статус. З якого це переляку сімейний лікар почне приділяти більше уваги профілактиці хвороб, коли за умови медичного страхування їх вигідніше лікувати? Відповідей нема — лише загальна балаканина про переможну ходу сімейної медицини в Україні.

Існує безліч інших питань, які в підсумку можна звести до одного: «Навіщо давати додаткові джерела фінансування системі, яка не здатна раціонально використовувати наявні кошти та ресурси?»

До всього існує ще й ст. 49 Конституції України, де зазначено: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно». А за таких умов будь-які спроби запровадити загальнообов’язкове медичне страхування приречені на невдачу. Адже медичне страхування — це гарантії, засновані на стандартах надання медичної допомоги. А де ті стандарти? Їх нема, і бути не може, бо вони розробляються для кожної окремої хвороби в чітко визначених фінансових межах! А де ті межі? Де, наприклад, закінчуються безоплатні гарантії держави при лікуванні хворого з інфарктом міокарда: на таблетці нітрогліцерину, системному фібринолізі чи операції аорто-коронарного шунтування? Питання без відповіді. Як взагалі можна вводити медичне страхування, не знаючи, які витрати покриваються з державного бюджету? Прихильники негайного введення загальнообов’язкового медичного страхування в таких випадках кажуть: «Давайте спочатку приймемо закон, потім з’ясуємо всі ці питання в підзаконних актах, задіявши висококваліфікованих фахівців, які все це науково обґрунтують і розроблять ефективні та зрозумілі правила гри».

Та нічого вони не розроблять! Ні тепер, ні згодом! Бо жоден підзаконний акт не дасть їм чітких фінансових орієнтирів, необхідних для плідної роботи. Будь-які спроби окреслити їх розіб’ються об Основний Закон, який гласить: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно». Все! Не більше і не менше. З цього приводу є й відповідне роз’яснення Конституційного суду... А це означає, що шалені гроші почнуть обертатися у недолугій системі і без належного контролю. Для когось стандартом стане лікування в Баден-Бадені, а хтось обмежиться таблеткою нітрогліцерину в дільничній лікарні. Що кому — вирішуватимуть чисельні «компетентні комісії», керуючись виключно власною компетентністю, та ще й заднім числом. Уявляю, яка боротьба розпочнеться серед нині діючих «організаторів охорони здоров’я» за право потрапити до їхнього складу.

Гарантуючи громадянам безоплатне лікування без будь-яких обмежень, ст.49 Конституції України фактично їх же його і позбавила, зробивши неможливою розробку стандартів якості надання медичної допомоги з ефективними механізмами громадського контролю за використанням коштів.

Розмови про невідповідність безмежно безоплатної медицини здоровому глузду точилися ще до прийняття нинішньої Конституції України. Громадські організації через своїх представників у парламенті лобіювали внесення відповідної поправки до ст. 49 на зразок: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно в межах бюджетного фінансування». Проте вона тоді не пройшла. Що з цього вийшло — бачимо.

То, може, настав час внести в ст. 49 відповідні корективи?

Це дасть можливість: припинити словоблудство на кшталт: «що таке медична допомога, а що таке медична послуга»; визначитись (нарешті!) з конкретною сумою грошей, що можуть бути спрямовані з державного бюджету безпосередньо на лікування хворих; знаючи цю суму, закінчити (нарешті!) розробку стандартів діагностики, лікування та диспансеризації, які можуть бути гарантовані (оплачені) державою; визначитись (нарешті!) з переліком медичних послуг, які не можуть бути гарантовані (оплачені) державою і мають стати об’єктом медичного страхування (добровільного чи загальнодержавного), створивши тим самим його підґрунтя.

Це сприятиме децентралізації галузі з підвищенням ролі громадських організацій та органів місцевого самоврядування в процесі її реформ. Це дозволить розробити прозору схему та механізм оплати праці медичних працівників з урахуванням кількості, якості та ступеня складності наданих ними медичних послуг. Це вдарить по внутрішній і зовнішній корупції в охороні здоров’я, інакше кажучи, створить передумови для ефективної боротьби з «захабарілими» керівниками медичних закладів та виведе з тіні оплату медичних послуг.

Згідно з офіційним web-сайтом Верховної Ради на розгляд парламенту винесено одразу чотири законопроекти, що передбачають перехід нашої медицини на загальнообов’язкове медичне страхування. Прийняття будь-якого з них, бодай за основу, надовго відверне увагу від першочергового завдання — раціонального використання державних коштів і людських ресурсів. Це покладе край просуванню справжніх реформ в охороні здоров’я, які неможливі без змін у ст. 49 Конституції України.