СИНДРОМ ПАПЕРОТВОРЧОСТІ, АБО ФОРМУЛА УСПІХУ ПО-МІНІСТЕРСЬКОМУ

У лютому відбулася колегія Міністерства охорони здоров’я України, на якій підбито підсумки роботи відомства за 2000 рік. Враження від колегії неоднозначне. Кілька разів її переносили, вона проходила в атмосфері таємності і в напівпорожньому залі. На засідання не запросили не лише лікарів, а й навіть заступників глав обласних і міських держадміністрацій, котрі безпосередньо курирують соціальні питання. Водночас проблеми, обговорювані на колегії, цікаві не лише вузькому колу фахівців.

Демографічна ситуація в країні залишається складною та тривожною. Протягом 2000 року тривало скорочення чисельності населення країни (на 0,8%, або на 384,0 тис. чоловік) за рахунок зниження народжуваності (на 0,6%), підвищення рівня смертності (на 2,9%) і від’ємного показника міграції. Розв’язати цю надзвичайно складну проблему тільки силами системи охорони здоров’я, ясна річ, неможливо.

Дуже гнітюче враження справляють і статистичні дані, які характеризують так зване здоров’я населення. Повсюдно підвищився загальний рівень захворюваності, щорічно в країні реєструється до 70 млн. захворювань. Можна, звісно, припустити, що ця величезна цифра багато в чому обумовлена грипом та іншими гострими респіраторними захворюваннями, але на сьогодні налічується понад 25 млн. справді хворих людей. Інакше кажучи, серйозно хворий кожен другий теперішній житель України.

На жаль, у доповіді й інших матеріалах колегії немає ретельного аналізу ні наданих показників стану здоров’я населення, ні діяльності органів охорони здоров’я. А він мав би бути. Проте, очевидно, у Міністерстві охорони здоров’я таку роботу провести нікому, позаяк фахівці традиційно зайняті написанням власних дисертацій. Абсолютно впевнений: незабаром ми будемо свідками захисту докторської й міністром охорони здоров’я В.Москаленком. Тому спробуємо провести аналіз самостійно.

За останні десять років хвороби системи кровообігу трапляються майже вдвічі частіше і становлять 5102,7 випадку на 100 тис. населення. Причому й наведені цифри, швидше за все, далекі від реальності. Підставою для такого твердження можуть служити, з одного боку, дані по Росії, де хворих на серцево-судинні захворювання в 2,5 разу більше, ніж в Україні (13164,0 випадків на 100 тис. населення). З другого боку — кількість випадків непрацездатності, пов’язаних із хворобами, за цей період зменшилася в 1,75 разу. Остання обставина свідчить: менше людей стали звертатися по медичну допомогу, що й сприяло зниженню статистичних показників. Це виводить у розряд першочергових завдання посилити заходи, спрямовані на активну диспансеризацію населення.

Відзначене 2000 року зменшення кількості зареєстрованих хворих на сифіліс й інші захворювання, що передаються статевим шляхом, також пов’язане не з дійсним зменшенням захворюваності, а з руйнацією чіткої системи обліку хворих. Як відомо, останніми роками істотно розширилося коло приватно практикуючих лікарів, котрі дозволяють собі не реєструвати випадків захворювання на сифіліс, гонорею тощо. Аналогічна ситуація простежується серед хворих на хронічний алкоголізм (зниження показника з 84,4 у 1999 р. до 82,6 на 100 тис. населення в 2000 р.). Трактувати це зниження як позитивну динаміку неправомірно, позаяк зростає кількість звернень до наркологічних закладів з приводу алкогольних психозів (на 1,5%, порівняно з 1999-м). Очевидно, Міністерство охорони здоров’я має взяти під особливий контроль реєстрацію випадків зазначених груп захворювань, оскільки там, де система реєстрації залишилася колишньою (туберкульоз, онкологічні захворювання та ін.), показники захворюваності або зростають (як у ситуації з туберкульозом), або їх динаміка відповідає загальній тенденції.

2000 року епідемічна обстановка щодо туберкульозу погіршувалася. Захворюваність досягла 58,9 на 100 тис. населення. У 1999 р. в Україні від туберкульозу померло близько 10 тис. чоловік. Даних за 2000-й наведено не було.

Рівень захворюваності на наркоманію 2000 року досяг 21,6 на 100 тис. населення та виріс, проти 1990 р., у 3,5 раза (для порівняння: у Росії ця цифра становить 41,8 на 100 тис. населення). За експертними оцінками, до наркологічних закладів звертається один хворий з десяти. Отже, у країні на сьогодні є близько 110 тис. наркоманів. Слід підкреслити: йдеться про хворих, бо осіб, котрі вживають наркотики, значно більше. Особливо непокоїть широке поширення наркоманії серед підлітків.

Хотілося б звернути увагу й на такий показник, як смертність серед немовлят. Він відбиває не лише рівень надання медичної допомоги дитячому населенню, а й характеризує розвиток суспільства в цілому.

2000 року в Україні зафіксовано рекордно низький для нашої країни показник смертності серед немовлят — 11,9 (1999 року було 12,8) на 1000. Завдяки чому досягнуто це зниження? Р.Моїсеєнко, начальник управління організації медичної допомоги дітям і матерям МОЗ України, пояснює цей факт прямолінійно просто: завдяки «виконанню основних програм (які не фінансуються чи профінансовані на 40%. — Авт.) і нормативних документів». Ти ба, яка велика сила друкованого слова міністерства! Склали нормативний документ — зменшили смертність серед немовлят. На жаль, серйозно проаналізувати чинники, які вплинули на таке зниження, вельми складно. Проте спробуємо це зробити.

Отже, зниження загальнонаціонального показника смертності серед немовлят 2000 року, очевидно, відбулося завдяки різкому зниженню згаданого показника в таких областях, як Закарпатська (з 11,6 у 1999 році до 8,3% у 2000-му), Полтавська (з 11,2 до 8,2) і Київська (з 13,2 до 9,2). Це дуже втішний факт. Проте насторожує, що в цих областях зниження показника досягло 28—32%. Відповідно до медико-біологічних і соціальних закономірностей, підтверджених даними міжнародної санітарної статистики ВООЗ, щорічні коливання рівня смертності серед немовлят (крім таких екстремальних ситуацій, як стихійні лиха, війни, епідемії) не перевищують 5%. Тому великий сумнів викликає факт досить значного зниження рівня смертності серед немовлят у названих вище областях. Для докладного аналізу необхідне зіставлення таких показників, як мертвонародженість, перинатальна, рання неонатальна, пізня неонатальна й постнеонатальна смертність. На жаль, у матеріалах колегії цих даних немає, що не дає змоги об’єктивізувати зниження показника смертності серед немовлят. Не виключено також, що в цих областях може бути підвищена смертність дітей старших року. До речі, останніми роками для міжнародних зіставлень ЮНЕСКО переважно використовує «чутливіший» показник — смертності дітей перших п’яти років життя на 1000 народжених живими.

Дуже гостро стоїть питання про наявність у дітей хронічної патології. В матеріалах колегії вказується: тільки 25% дитячого населення здорове, і при цьому лише 25% маленьких громадян перебувають під диспансерним наглядом. На одну дитину в середньому припадає 2,5 захворювання, по три зафіксовано в 22,7% хлопчиків і дівчинок, по чотири — у 17,8%, по п’ять і більше — у 14,6% обстежених. Ці цифри свідчать про катастрофічний стан здоров’я наших дітей і вимагають кардинального поліпшення діяльності педіатричної служби країни.

Незрозуміло, чому як приклад успішного функціонування служби охорони материнства й дитинства в матеріалах колегії подається зниження захворюваності на дитячий церебральний параліч (з 0,20 у 1998 році до 0,18 на 1000 дітей). Які ж управлінські рішення чи наукові досягнення сприяли такому зниженню? Невідомо. Швидше за все, воно відбулося з однієї простої причини: хворих на ДЦП більше (в абсолютних цифрах) вийшло з дитячого віку, ніж народилося (з огляду на значне зниження народжуваності).

Не можна залишити поза увагою питання фінансування системи охорони здоров’я. Адже ця галузь надзвичайно витратна, і підвищення якості надання медичної допомоги неможливе без збільшення обсягів виділених на неї коштів. На думку міністра охорони здоров’я України В.Москаленка, фінансування галузі в 2000-му поліпшилося. Як доказ Віталій Федорович наводить цифру 93%, що відповідає рівню фінансування від запланованих показників. Причому міністр звернув увагу: у прийнятому на 2001 рік бюджеті передбачено збільшення обсягу фінансування на 1,5 млрд. грн., порівняно з 1998-м. Але насправді міністр лукавить. Адже в доларовому еквіваленті обсяг фінансування на 2001 рік становить 0,94 млрд. доларів, тоді як 1998 року — 1,65 млрд. доларів. Лише видатки бюджету на охорону здоров’я в Києві на 2001 рік перевищують обсяг фінансування 1998 року в доларовому еквіваленті. Відповідно, якщо на одного жителя України в 1998-му припадало близько 30 «охороноздоровних» доларів, то в 2000 р. — лише 13.

Як бачимо, Міністерство охорони здоров’я задовольняється тим, що йому виділяють, а не намагається активно впливати на процес формування бюджету. Особливо це стосується фінансування цільових державних програм. Їх десять (Національна програма імунопрофілактики, «Діти України», профілактика ВІЛ і наркоманії, планування сім’ї та ін.), але тільки сім з них фінансувалися 2000 року. При цьому обсяг фінансування становив лише 43,9% від запланованого.

Проте в Міністерстві охорони здоров’я знайшли чудову формулу успіху: вони пишуть чергову загальнонаціональну програму, спрямовану на поліпшення надання медичної допомоги певній категорії населення, що дозволяє рапортувати про розв’язання проблеми. Позаяк ця програма не фінансується, згодом створюють новий документ — «Про додаткові заходи...». І так — до нескінченності. А проблема як не вирішувалася, так і не вирішується. Іноді до цієї роботи залучають наукові колективи, вочевидь, істотно постарілих НДІ, які прикривають відсутність належної активності великою кількістю псевдонаукових фантазій у вигляді безлічі програм оздоровлення «когось від чогось», більше сподіваючись на додаткове фінансування роботи, ніж на суть її виконання.

У своїй доповіді В.Москаленко не без гордості повідомив: за минулий рік прийнято 20 указів Президента, сім постанов Верховної Ради, 57 постанов Кабінету міністрів та багато інших документів (загалом понад 120). Природно, для розв’язання проблем охорони здоров’я потрібні й накази, і розпорядження, і постанови. Але створюється враження, що нашим Міністерством охорони здоров’я опанувала шалена паперотворчість, у процесі якої ніхто не звертає уваги на явну відсутність механізмів втілення в життя задокументованих рішень. Про невиконану вказівку згадують під час підготовки звіту, а результат із цього приводу — лише потрясання повітря в начальницьких кабінетах.

Як відомо, якість надання медичної допомоги населенню залежить значною мірою від забезпечення лікувально-профілактичних закладів кваліфікованими медичними кадрами. 2000 року підготовку й перепідготовку фахівців здійснювали вісімнадцять вищих медичних навчальних закладів і сто дев’ять медучилищ, де навчалося 117543 студенти, з них контрактників — 50,6%. Практично установи медичної освіти виживають лише завдяки контрактним студентам. Проте держава чинить дуже несправедливо. Адже саме випускників-контрактників вона прирікає на безробіття, бо не гарантує їм працевлаштування. А з урахуванням постійного скорочення чисельності медичного персоналу, працевлаштування буде ще проблематичнішим.

Один з напрямів реформ в охороні здоров’я — перехід на надання медичної допомоги лікарями загальної практики. Загалом в Україні сьогодні працює близько п’ятисот таких лікарів. І це майже за 10 років реформ. А вони не йдуть тому, що не підкріплені економічно. Лікар загальної практики має розуміти: розширивши коло своїх обов’язків, він одержить відповідну винагороду. Проте насправді цього, як правило, не буває. Підготовка лікарів загальної практики можлива лише в найближчі 25—50 років. За цей час важливо не зруйнувати наявної системи, інакше можемо й нового не створити, і старого позбутися.

Навіть цей, дуже поверховий, аналіз свідчить: Мінздоров щорічно повинен готувати державну доповідь про стан здоров’я населення України. Обов’язковим повинно бути і її слухання на спеціальному засіданні Ради національної безпеки і оборони чи Верховної Ради. Керівництво країни має знати, який стан справ у цій сфері, й усвідомлювати необхідність вироблення термінових заходів для зміни ситуації на краще.

На завершення слід зазначити: медична допомога у 2000 р. в основному була спрямована на пошуки оптимальних форм, які дозволяють за наявних нестабільних соціальних та економічних умов не лише зберегти необхідний обсяг медичної допомоги, а й підвищити її якість. Тішить, що указом Президента України від 7 грудня 2000 р. затверджено «Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України», де закладено основні ідеї реформування системи охорони здоров’я на найближчі роки. Щоправда, цей документ засвідчує інертність роботи Міністерства охорони здоров’я, бо в ньому немає сучасних, самостійних ідей. Подані концепції єдиного медичного простору, обов’язкового державного медичного страхування, первинної медико-санітарної допомоги вже давно не нові. Ці напрями реформування медичної галузі вже впроваджено або активно впроваджуються в Києві та інших регіонах України.