Школа порятунку від болю

Сьогодні на боротьбу з болем у світі витрачаються величезні кошти. Приміром, лише в США на ці цілі йде понад 100 млрд. дол. на рік. Середньомісячні витрати на фармакологічні препарати небагатого українського пенсіонера становлять близько 60 грн. І понад половину цієї суми «з’їдають» різноманітні анальгетики — ліки від болю. На жаль, проблема не вичерпується тільки фінансами. Нерідко навіть великі гроші не поліпшать якість життя людини, котра відчуває біль, бо сучасна наука ще не має надійного набору засобів, які врятували б людство від цієї проблеми.

У Інституті фізіології ім. О.Богомольця Національної академії наук України вже протягом понад 20 років ведуться науково-експериментальні роботи з дослідження первинних механізмів болю. Відомому українському інституту вдалося домогтися видатних результатів на цьому напрямі. Не дивно, що саме в Києві було відкрито два типи больових рецепторів, або, як їх називають учені, «ноцицепторів». Так, із трьох ноцицепторів, відомих нині науці, відкриття двох (це рецептори протонів і АТФ) належить академіку Олегу Кришталю.

Британське фізіологічне товариство спонсорувало нинішнього року проведення престижної Міжнародної школи «Вивчення ноцицепції: від периферії — до стовбура» саме в Києві. Як лекторів запросили всесвітньо відомих фахівців із різних центрів планети: Девіда Беннета, Енн Кінг, Бріджит Ламб (Великобританія), Сергія Хасабова (США), Олега Кришталя, Нану Войтенко (Київ) і, звісно ж, студентів із різних країн.

На круглому столі, присвяченому цій події, журналісти намагалися дістати від учених відповіді, в основному, на такі запитання:

— Що є біль із погляду сучасної науки і які перспективи порятунку від хронічного болю, який сьогодні псує життя багатьом людям, особливо похилого віку?

О.КРИШТАЛЬ — Протягом життя люди нерідко зустрічаються з болем. Проте якщо це сигнал про ушкодження, біль виконує корисну функцію. Це знак того, що існує небезпека хвороби й потрібно терміново підготуватися та вжити заходів. Але біль може втратити сигнальну функцію, стати хронічним і перетворитися на інформаційно непотрібне, але дуже неприємне доповнення до життя. І, на жаль, поки що лише в половині випадків світова фармакологія може допомогти пацієнтові радикально.

С.ХАСАБОВ — Так, зазвичай біль — це цілком необхідне відчуття. Людина чи тварина, позбавлена відчуття болю, не зможе жити довго і благополучно, а якщо й живе, то з великими травмами. Тому слід говорити про біль як про патологію тільки тоді, коли він переходить із розряду гострого болю, необхідного організмові (як сигнал органам почуттів про небезпеку), у розряд хронічного, що вже саме по собі — патологія й частина захворювання, із яким потрібно боротися. У зв’язку з цим хочу ще раз підкреслити — боротися потрібно лише з хронічним, патологічним болем.

— Яке завдання цієї конференції і які цілі її організації?

О.К. — Невелике, але суттєве уточнення — це не звичайна конференція, а міжнародна школа, куди запрошено студентів із багатьох країн світу: Великобританії, Угорщини, Бразилії, Чехії, Румунії, Білорусі, Росії, України. Фізіологічне товариство Великобританії вже давно проводить такі школи для молодих учених із різних країн. Сьогодні таку школу організовано в Києві. Це велика честь для нас.

Роз’ясню відразу ж, що означають «студенти» в такій школі. Це молоді вчені рангу кандидата наук, котрі протягом кількох днів перебування в Києві діставатимуть інформацію з перших рук — буквально з переднього краю світової науки про біль. Мета такої школи — виробити в слухачів загальний погляд на проблему.

Конференція задумана так, аби охопити всі ділянки виникнення болю: від периферії, де з’являються перші сигнали про те, що з організмом щось негаразд, до мозку, де біль перетворюється на всім відому емоцію. Конференція проводиться завдяки Британському фізіологічному товариству. Це дуже суттєва деталь, яка надає особливого значення школі серед фахівців, бо британські фізіологи — лідери в цьому напрямі.

Досить подивитися на список Нобелівських лауреатів у галузі фізіології за останні півстоліття, і ми побачимо там безліч британських імен. Корифеї сучасної нейрофізіології саме звідти. Адже британській науці притаманна надзвичайна вимогливість до наукових результатів. Вони висувають такі вимоги до своїх дослідників, які в інших країнах назвали б драконівськими. Чому? Та тому, що саме це й дозволяє британським ученим бути весь час на передньому краї. Нам передусім повчитися би в них саме цього та стати такими ж вимогливими до себе і до своїх результатів!

Н.ВОЙТЕНКО — Інститут фізіології ім. О.Богомольця було обрано місцем проведення такої відповідальної школи не випадково. Це показник того, що ми здатні дати студентам, аспірантам і молодим ученим, котрі приїхали з різних країн, те, чого, можливо, вони не мають у себе вдома. У інституті є всі можливості для вивчення й демонстрації молодим колегам усіх аспектів дослідження болю за найсучаснішими методиками та на найновіших приладах. Наші практичні демонстрації дозволять роздивитися будову окремої клітини, ознайомитися з різноманітними явищами на клітинному рівні, показати передачу больової інформації на молекулярному рівні. І далі ми пройдемо з нашими студентами шлях від молекулярного та клітинного рівня до загальної фізіології і вивчення болю на тваринах — від первинних больових нейронів до спинного мозку й далі — до головного мозку. Комбінація різноманітних методик дозволить визначитися в розумінні: яким чином мозок керує процесом під час виникнення больового сигналу. У нашому інституті методики й обладнання відповідають світовому рівню, і ми спробуємо під час демонстрації підвести наших слухачів до сучасного розуміння болю.

Б.ЛАМБ — Для міжнародної школи обрано Інститут фізіології імені О.Богомольця саме тому, що ця наукова організація добре відома у світі, оскільки має дуже великі заслуги та досвід робіт як у цій галузі, так і взагалі в галузі фізіології нервової системи.

Ідея школи — продемонструвати сучасний стан науки про біль і клінічне застосування протибольової медицини. У цій сфері працює багато вчених, і ми сподіваємося, що нам вдасться об’єднати зусилля в дослідженні проблеми.

— Чи дозволяють сучасні методики оцінити біль на інструментальному рівні, а не лише на емоційному?

Н.В. — Так, у нас є прилади, що дозволяють визначити поріг чутливості. Узагалі, коли ми проводимо експерименти з тваринами, вони не можуть нічого розповісти про свої відчуття, у крайньому разі можуть закричати. Відразу ж зазначу: ми проводимо дослідження з братами нашими меншими гуманно, але, на відміну від пацієнтів, тут не може бути суб’єктивізму, емоційної оцінки болю.

О.К. — При цьому потрібно розуміти таку вельми важливу деталь: хоча нас хвилює фізіологія болю (тобто дослідження тих функціональних систем, які спричиняють біль), ми маємо бути дуже обережні, коли відсікаємо сприйняття болю, що є емоційним, від механізмів його виникнення, що є фізіологічними. Адже біль — це емоція, що, як кожна людська емоція, має дуже загальний характер і містить у собі цілий комплекс відчуттів. Так, можливо, нюхаючи квітку, ви згадуєте весну свого першого кохання, а в іншої людини це викликає спогади про недавно похованого друга…

С.Х. — Крім того, слід розуміти: коли ми вивчаємо біль, тут без експериментів, часом досить жорстоких, не обійтися. Особисто я брав участь у кількох дослідженнях і в мене навіть залишилися шрами на руці після взяття проби. Якщо ми справді хочемо перемогти біль, то повинні спиратися й на допомогу добровольців. Їхня допомога дозволить, крім усього іншого, внести додаткові штрихи в розуміння цього нелегкого питання.

— За сучасного розвитку біології, коли вже досліджено геноми багатьох живих істот, зокрема й людини, невже не можна «нокаутувати» ген, відповідальний за виникнення хронічного болю та нарешті поставити крапку в цій проблемі?

Н.В. — Не можна очікувати, що, коли ми «нокаутуємо», як ви кажете, один ген, хронічний біль неодмінно зникне. Все ускладнюється тим, що за нього відповідальна низка різноманітних генів.

Крім того, у принципі зовсім не обов’язково «нокаутувати» ген. Приміром, коли ми з’ясували, що певний ген відповідальний за передачу певного сорту інформації, то досить заблокувати продукцію білків, виробленням яких він керує. І роботу, яку ми нині розпочинаємо в Інституті фізіології ім. О.Богомольця, можна сформулювати так: шляхом фармакологічного впливу управляти ланцюжком проходження больового сигналу, аби в будь-який момент призупинити продукцію гена та зменшити хронічний біль. Тобто «нокаутувати» ген при цьому ніхто навіть не збирається.

С.Х. — Нині в медицині заведено вважати: біль — це хвороба або, скажімо, синдром хвороби, яку потрібно лікувати окремо. Причому досить часто біль, як хвороба, завдає пацієнтові набагато більших страждань і є більшою небезпекою, ніж сама причина цього болю. Тому при деяких патологіях питання боротьби з болем виходить на перший план порівняно з причиною, яка його викликала. Приміром, перелом може бути не такий страшний, як шок від нього. Коли його зняти, буде легше боротися з самим переломом.

Н.В. — Я тривалий час займаюся дослідженням ускладнень, пов’язаних із цукровим діабетом, і можу сказати: за однакової етіології захворювання виникають цілком різні болі. Так, медицині відомі пацієнти, котрі не можуть носити одяг, бо його доторк до шкіри викликає біль. Водночас інші хворі з таким самим типом діабету не відчувають нічого подібного. Навіть у піддослідних тварин, однаково ініційованих діабетом, виникають різні больові реакції. Приміром, больові відчуття можуть не зникати, навіть коли діабет компенсується інсуліном. Нерідко при однаковій хворобі лікар не знає, як боротися з різноманітними типами болю. Ми цим нині займаємося та намагаємося знайти світло в кінці тунелю.

— Після всього сказаного хотілося б дізнатися: коли вчені створять надійний препарат чи препарати, які дозволили б урятувати людей від хронічного болю?

Е.КІНГ — У англійській клініці біль вважається окремим видом захворювання й досягнуто чіткого розуміння того, що його не можна вилікувати самими ліками — не можна знайти «золоту кулю», яка вбивала б усі види болю. Уже розуміння цієї обставини дозволило зробити великий прорив у лікуванні болю.

Б.Л. — У Великобританії з кожною людиною, котра відчуває хронічний біль, працюють клініцист, що спеціалізується на боротьбі з ним, учений, спеціально навчена медсестра та психолог. Лише так можна порівняно успішно боротися з цією хворобою. Крім того, команди, які борються з болем, у нас працюють не тільки з хворими, а й із родиною цієї людини, оскільки саме вони можуть дуже допомогти під час лікування. Адже часто члени сім’ї просто не можуть зрозуміти стан людини, яка відчуває хронічний біль і коли все належно пояснити, обстановка навколо хворого може різко поліпшитися.

— Загалом, ситуація не вельми оптимістична. Що можуть учені пообіцяти мільйонам людей, котрі страждають від хронічного болю, і що потрібно зробити, аби дослідження на цьому напрямі стали інтенсивнішими?

Б.Л. — На жаль, можна сказати, проблема порятунку від хронічного болю, попри її надзвичайну важливість, не буде розв’язана нашим поколінням дослідників. Британське фізіологічне товариство створює в Києві школу з дослідження болю, розуміючи, що цією проблемою доведеться займатися й наступному поколінню вчених. Це ще одна причина того, чому школі молодих учених на цьому напрямі надається таке велике значення.

О.К. — Наш напрям досліджень не може поскаржитися на відсутність уваги з боку світового співтовариства. До того ж хотілося б відзначити дедалі зростаючу роль жінок-дослідників. Вони дуже креативні й успішні. Не випадково на цьому круглому столі ми бачимо стільки жіночих облич — це блискучі представниці науки, котрі зробили собі ім’я в сучасній фізіології.

Е.К. — Справді, шанси жінок у сучасній науці, принаймні у фізіології, зростають, збільшується кількість жінок у керівництві наукою. Сьогодні жінка очолила Британське фізіологічне товариство. Правда, наразі це перша жінка на такій посаді за 120 років існування товариства. Хоча не можна не відзначити, що нині роботодавці дедалі більше розуміють — треба залучати талановитих жінок у науку. Тому для них навіть створюють певні переваги, приміром, пільги з догляду за дитиною та навіть гнучкі системи фінансування науки, що полегшують адаптацію до наукової праці після закінчення відпустки з догляду за дитиною. Жінка може працювати вдома, пристосовуючи графік роботи до свого розкладу, аби їй було максимально зручно.

О.К. — Звертаючи увагу на найгостріші проблеми нашої країни, нам потрібно розуміти: необхідно залучати в українську науку молодь. Для нашої науки — це першорядне завдання. А як її залучити? Для цього потрібно, щоб молоді обдаровані дослідники відчули: вони зможуть робити наукову кар’єру, не залишаючи свою країну. Тоді в української науки буде майбутнє, і наш напрям досліджень розвиватиметься далі...