СЕНТЕНЦІЇ ПАРАПСИХОЛОГА, АБО ПРОПАГАНДА ЛІКУВАННЯ БЕЗ ЛІКІВ

У першому номері «Дзеркала тижня» — першому в новому столітті — опубліковано три статті на дуже близькі теми. Кожна з них цікава, а символічність появи їх у такому комплексі визначається насамперед тим, що вони висвітлюють проблему, з якою ми вступаємо в наступне століття, оскільки не змогли вирішити її в минулому. Перша стаття містить міркування відомого вченого в галузі профілактичної медицини академіка І.Трахтенберга й називається «Про стихію доморослого цілительства й сумнівні новації». Інша — «Пацієнт має право знати» належить лікарю
П.Яковлєву й стосується взаємин між медиком і пацієнтом. У третій (під назвою «Потрібен закон, який забороняє пропаганду біоінформаційного насильства», автор Лідія Подолян) наводяться висловлення Ю.Батуліна, наукового співробітника Національного центру оборонних технологій і військової безпеки України і за сумісництвом практикуючого парапсихолога. Ще одна стаття — «Лікарська терапія зазнає фіаско» доктора медичних наук В.Мо-сієнка, співзвучна з вищезгаданими, була опублікована в «ДТ» у жовтні минулого року.

Хотілося б відштовхнутися від тези, сформульованої Ю.Батуліним наприкінці інтерв’ю: «Основна частина нашого суспільства страждає від браку інформації». Свого часу відомий психофізіолог П.Симонов у книзі «Болезнь неведения» вже описав невротичний стан (під цією назвою), який розвивається в людини за дефіциту інформації. Причому така патологія характерна й для суспільства в цілому при обмеженні інформації.

Як же поповнює цей дефіцит інформації «парапсихолог-аналітик», «відставний полковник» (як він себе іменує) Ю.Батулін? Я не вважаю для себе коректним обговорювати правомірність чи неправомірність парапсихології як науки. Тим більше що біля її витоків стояли такі наукові авторитети, як С.Гродо на Заході, А.Спіркін у Москві, Л.Васильєв у Пітері. Зрозуміла й загальновідома увага до цього дослідницького напряму певних силових структур у різних державах. Отже, в цьому плані висловлення Ю.Батуліна не є одкровенням. Точно так само не викликає сумнівів роль медичного психолога в лікувальному процесі й, звісно ж, компетенція парапсихолога, зокрема, у лікуванні онкологічних хворих. Все це вірно, але не ново. А ось що нове, але дуже сумнівне, — це лікування без ліків («Учу жить без лекарств» — назва книги Ю.Батуліна, до речі, вона дуже нагадує рекламне оголошення чергового новоявленого цілителя).

Ось тут ми підійшли до головного в названих вище статтях, що об’єднує їх у єдиний цикл: ставлення до лікарських препаратів і харчових добавок, до фармакотерапії та фармакокорекції в цілому, до лікарської політики охорони здоров’я.

Академік І.Трахтенберг у цій статті й у низці попередніх публікацій у «ДТ», присвячених проблемам народного цілительства й екології, протягом більш ніж десяти останніх років цілком справедливо бореться за наведення порядку в усе зростаючому потоці лікарських препаратів і харчових добавок. Доктор медичних наук В.Мосієнко теж начебто б стурбований цим збільшенням лікарських агентів і зростанням лікарських хвороб. Пафос його статті визначається безліччю неефективних, нерідко сфальсифікованих фармакологічних препаратів і часто безграмотністю їхнього застосування й рекламування. Проте цей пафос не може виправдати його власної безграмотності в галузі історії медицини. Автор пише: «У гіппократівській медицині один з основних методологічних підходів виключає принцип взаємодії орга-нізму з зовнішнім середовищем: відчужує хворого від самої природи, лікаря від природи, хворого від лікаря, від самого себе». І це сказано про Гіппократа, який учив активно використовувати природні можливості організму для успішного видужання, що підкреслював значення природних чинників лікування, закликав максимально мобілізувати цілющі сили природи. Гаслом лікарів гіппократівської школи було — «природа зціляє, лікар лікує». А хіба не спростуванням висновка В.Мосієнка є слова Гіппократа: «Мистецтво складають наступні три предмети: хвороба, хворий і лікар... і хворий повинен разом із лікарем боротися з хворобою»?

Безліч й інших гріхів приписує В.Мосієнко гіппокра-тівському вченню, школі Гіппократа, звинувачуючи її в ініціації сьогоднішньої трагіч-ної залежності людської популяції від фармакологічних агентів. На жаль, мало хто сьогодні пам’ятає, що використання природних чинників, фітотерапія, дієтотерапія починаються не з нинішніх натуропатів і народних цілителів. Звідси й ставлення як до чогось нового — до так званої нетрадиційної, альтернативної (вірніше — комплементарної, тобто такої, що доповнює, за А.Орловським і співавт.) медицини.

Ця налаштованість В.Мосієнка проти ліків відчувається у статті П.Яковлєва, в цілому дуже своєчасній і потрібній, і в статті-інтерв’ю Ю.Батуліна, із якою — в її медичній частині — важко погодитися.

Чому ж «практикуючий парапсихолог» Ю.Батулін відмежувався від застосування лікарських засобів? Сам він називає дві причини. Перша: «Застосовуючи лікарські засоби, я б перетворився на лікаря. А їх і без мене досить». Який сарказм?! І зневажливе ставлення до лікаря з вершин парапсихології. Друга: «... Найголовніше — із застосуванням ліків мені б не вдалося демонструвати велич природних методів відновлення організму (виділене мною. — Ю.Д.), показати справжні можливості людини». Ось, виявляється, у чому річ: Ю.Батулін не приховує, що хворий для нього — об’єкт експериментування для слави практикуючого парапсихолога. Як же це співвіднести з принципами біоетики? І може бути, саме в цьому варто було б шукати пояснення невдач у його практиці, а не перераховувати інші можливі причини, як робить це автор у відповідь на запитання інтерв’юера.

Показово в цьому плані й цікаве зізнання категоричного противника ліків: «Крім психокорекції, доводиться застосовувати й інші методики... Фітотерапію застосовую пос-тійно». Ось так. І ще одне: «...Склад і рецепт приготування препарату, який я рекомендую в деяких випадках, — це моє ноу-хау». А як же в такому випадку бути з правом на поінформованість, яке обстоює наш аналітик, із його виступом проти засекречування? «Будь-який секрет — це узаконена заборона на правду», — каже Ю.Батулін на початку свого інтерв’ю. З іншого ж боку, — чи зареєстрував автор своє ноу-хау у Фармакологічному комітеті?

Надзвичайно показове наступне положення, висунуте автором: «Я не лікар, класичним лікуванням хворих не займаюся. Моє завдання — навчити людину звільнятися від будь-яких захворювань (у тому числі й раку) самостійно, без застосування ліків... » (виділено мною. — Ю.Д.). По-моєму, не потребує коментарів ризикованість такого завдання для онкохворих, а саме формулювання знову дивовижно нагадує рекламні оголошення цілителів і екс-трасенсів, яких багато сьогодні на сторінках деяких газет. Щоправда, наш автор попереджає: «...Довірятися будь-кому, хто видає себе за екстрасенса чи цілителя, не можна. Серед цієї категорії людей досить багато відвертих брехунів, які вважають себе екстрасенсами на базі випадкового успіху, просто безграмотних особистостей і навіть осіб із порушеною психікою... При дефіциті моральності, підвищеному соціальному стресі стає вкрай небезпечним розвиток негативної тенденції в психотехнологіях. Кількість біохуліганства й біозлочинів останніми роками зростає». Прислухаємося до цих порад нашого автора. І якщо вже погоджуватися з ним щодо необхідності закону «Про захист населення України від негативного біоінформаційного впливу», то до таких впливів варто було б прирахувати й це його інтерв’ю. Адже в технологіях дистанційних впливів на свідомість людини не останнє місце займають ЗМІ.

Тут нам видається доречним знову повернутися до публікацій академіка І.Трахтенберга, оскільки для них властива принциповість і вагомість аргументації, у них послідовно викриваються новоявлені «лікувателі», бурхлива діяльність яких пов-ністю ігнорує гасло Гіппократа «не нашкодь» й отже має пагубні наслідки. І у своїй останній публікації вчений переконливо доводить необхідність активної протидії розгулу доморослого цілительства, потребу в найсуворішому контролі й регулюванні подібної діяльності в жорстких рамках правового поля. Адже йдеться про фізичне й психічне здоров’я суспільства. Заклик його чітко пролунав і у виступі на одних із щорічних загальних зборах Національної академії наук України, учасники яких активно його підтримали (текст опублікований у «Віснику НАН»). На превеликий жаль, — про це прямо каже у своїй статті І.Трахтенберг, — попри заклики вчених, ситуація з альтернативним цілительством і сумнівними новаціями мало в чому змінилася. Як і раніше, у засобах масової інформації нерідко зустрічаються твердження про неспроможність медицини й заклики відмовлятися від ліків і довіритися новоявленим новаторам, які нібито здатні вилікувати від усіх хвороб.

І все ж — чи корисні пуб-лікації подібних дискусійних матеріалів, зіставлення протилежних поглядів, які практикує останніми роками шановна в колах наукової громадськості газета «Дзеркало тижня»? Безсумнівно, оскільки в принциповій і гострій полеміці — до чого активно закликає газета — врешті-решт народжується істина.