Що для мене Україна?

Історія показує, що для держави 20 років - це мить. Як лікар я сприймаю це як перші кроки маленької дитини. Погляньте уважніше - наше немовля ще зовсім мале, слабке, дивиться врізнобіч і не знає, куди йому йти. Мабуть, ще рано вимагати від цього маляти якихось надзвичайних вчинків та досягнень. Щоб воно правильно розвивалося, ми, як усі нормальні батьки, повинні дбати про нього.

Я пишаюся, що не поїхав з України. Мені багато разів пропонували залишитися працювати за кордоном. Звична річ у наш час. Мільйони наших співвітчизників поїхали з України у світи. Але хтось же мусить ставити те дитя на ноги. Хай воно не таке, як нам хочеться, і зростає важко, і вередує часто, але воно - наше. Яким воно стане - залежить від нас. Усі разом ми мусимо допомогти йому робити перші кроки, оберігати від падіння, розкрити очі на світ, навчити любити людей. Те, чим я займався останні 20 років, на мій погляд, і є вихованням нашого немовляти. Попри всі складнощі, було створено першу в Україні недержавну клініку нейрохірургії. Ми запроваджуємо нові технології і підходи в нейрохірургії, використовуємо досвід найкращих європейських клінік, навчились оперувати дітей із тяжкими формами сколіозу, рятуємо навіть тих, від яких відмовились інші лікарні.

Щиро кажучи, увесь цей час немовля завдавало нам клопоту - то викреслювало нейрохірургію з переліку ліцензованих спеціальностей, то вимагало цілі стоси якихось дозволів та узгоджень, погрожувало закриттям. Я сприймаю це як проблеми росту, дитячі хвороби, яких нікому не вдається уникнути. Сподіваюся, наше немовля виросте освіченим, доброзичливим, пам’ятатиме про всіх, хто підтримував його, дбав про нього, часом забуваючи про себе.