Рецепт 2192 — гірка пігулка для народу

Ті, хто нав’язує Україні систему обов’язкового медичного страхування (ОМС) за рецептом 2192 (мається на увазі законопроект за номером 2192, про який ішлося в публікації «Це солодке слово — МЕДстрахування», «ДТ», №48, 2006 р. — Ред.), повинні були б відповісти на два, у принципі, взаємопов’язані запитання.

Запитання перше. У скількох країнах Європи з числа тих, у яких діють системи обов’язкового медичного страхування (а в цілому ряді європейських країн охорона здоров’я фінансується з бюджету), ці системи побудовані на засадах, передбачених проектом 2192?

Запитання друге. Яку частину зібраних коштів приватні страхові компанії передаватимуть лікувально-профілактичним закладам (ЛПЗ) у вигляді оплати за надані ЛПЗ медичні послуги?

Досі ні розробники законопроекту, ні депутати, які поставили свої підписи під цим документом, ні навіть голова комітету з питань охорони здоров’я ВР України Т.Бахтєєва прямої і чесної відповіді на ці запитання не дали.

Дуже цікаво відповідає на них один із розробників цього законопроекту О.Виноградов. «А подивіться, яку частину коштів повертає Фонд страхування від нещасних випадків на виробництві! Порівняно з цим фондом, приватні страховики повертатимуть набагато більше», —заявляє він.

Тобто нас закликають порівнювати ефективність пропонованого варіанту ОМС не з показниками нормально діючих систем фінансування медичної допомоги, а з результатами того свавілля, яке сьогодні коїться на державному рівні в системі обов’язкового соціального страхування. Інакше кажучи: «Ми у вас заберемо не майже все, як оті-он хлопці, а лише меншу частину…»

Якщо адміністративні видатки у системах соціального медичного страхування (вибачте, не в Україні!) становлять від 3 до 5% від суми отриманих внесків, то в системі комерційного страхування вони, за найоптимістичнішими оцінками, — становлять від 25 до 30%. Про фактичні цифри для України йшлося у статті.

Приклад ефективності фонду страхування від нещасних випадків на виробництві дуже цікавий (спасибі Олегові Всеволодовичу) із двох причин. Він свідчить, що саме собою запровадження соціального страхування ще не може гарантувати поліпшення якості та доступності послуг. Для цього необхідні добре налагоджені механізми взаємодії з фондом державних і комунальних закладів охорони здоров’я та інструменти захисту прав громадян (пацієнтів), які цією системою користуються.

Очевидно, створення нормативної бази для запровадження таких механізмів абсолютно не цікавить наших законотворців — воно ж бо не веде ані до концентрації грошових потоків, ані до утворення ще одного органу, який «вирішує», «розподіляє» і вміє прислухатися до інтересів — ні, не пацієнтів! — засідателів клубу джентльменів, що на вулиці Грушевського.

А доки таких механізмів немає, будь-які зібрані в обов’язковому порядку кошти можна використовувати на будь-які потреби, далекі від їх законного призначення. Наприклад, на мерседеси для чиновників фонду. І заздрість до чиновників фонду з боку приватних страховиків цілком зрозуміла: «Живуть же ж люди, пальцем об палець не вдаряючи!» Гріх не спробувати перетягнути на свій бік такий кусень дармового хліба… Можливо, це й пояснює справжню причину того завзяття, з яким браві хлопці з Ліги страхових організацій України взялися дбати про наше з вами здоров’я.