Рахунок професора Юрія Фурманова

Україні щастить на письменників-медиків. І не тільки тих, котрі ледь попрактикувавши, назавжди пішли в літературу, а й з тими, хто писав у коротких перервах між операціями, лекціями, лабораторними дослідженнями. Серед них такі гіганти, як Ілля Мечников із його вже століття нев’янучими «Етюдами про природу людини», темпераментний Микола Амосов, котрий несподівано вибухнув серією романів, безмірно талановитий Олег Кришталь зі своїми непростими філософськими романами, у яких він намагається проникнути в суть і зрозуміти сенс життя. У блискучій письменницькій збірній українських інтелектуалів не загубився і Юрій Фурманов.

«Свій рахунок» — четверта книжка професора, який стояв біля витоків такого широко рекламованого сьогодні зварювання тканин. Уже якось і призабулося, що саме Юрій Олександрович вніс у його розроблення головне, те, що зробило це відкриття надією ХХI століття. На долю керівника відділу експериментальної хірургії Національного інституту хірургії та трансплантології випали важкі випробування. У перемоги завжди багато батьків. Чого варті лишень підлі нападки заздрісників, що з’явилися в «Известиях»!..

У великій мудрості — багато печалі. Прихований біль відчувається ледь не в кожному рядку книжки. Життя часто несправедливе до найбільш талановитих і самовідданих представників роду людського. І навіть розумному часом важко зрозуміти, чому ж усе це звалюється на нього. Між рядків у книжці Ю.Фурманова читається наївне дитяче запитання автора: «За що все це мені, Господи?»

Про науку пишуть багато. Проте наукова проза — а написане Фурмановим справді варто назвати саме прозою — явище рідкісне. Колись різні уявлення про те, якою має бути науково-фантастична проза, розвели послідовників двох геніїв цього жанру. Ті, кого наукові ідеї приваблювали більше, ніж людські стосунки, пішли слідом за Жулем Верном. Проте набагато успішнішим виявився шлях фантастів, які пішли стежкою, прокладеною Гербертом Уеллсом. Вони поклали в основу дослідження поведінки людей у незвичних обставинах. І ця ідея виявилася дуже плідною.

У прозі про вчених (документальній і художній) помітна та сама двоїста тенденція. Одні автори розгортають «драму ідей», намагаючись привабити читачів. Інші акцентують увагу на вчених, людях, які діють в особливих обставинах, зумовлених науковим середовищем. Цікаво, що Юрію Фурманову — істинному досліднику та романтику — у книжці набагато цікавіше переживання живої людини, ніж будова приладу, який зварює живі тканини. Він не заглиблюється й у подробиці малоцікавого наукового побуту, не займається «роздачею академічних слонів», чим грішать його плодовиті колеги.

І хоча в прозі цього автора немає того напору, що заражає та підкуповує в романах М.Амосова, який не переймався особливими літературними знахідками, читати його — задоволення. У кожному рядку Ю.Фурманова є тонке відчуття стилю, чарівна гармонія доладно скроєних фраз. Підкуповує манера його роздумів і розгортання ситуації. Читаючи «Свій рахунок», розумієш, що ці рядки написані справжнім письменником, а не просто людиною з великим досвідом, якому захотілося розповісти про себе. Згодний, така література так само має право на життя. Та дуже рідкісна серед потоку книжок проза заслуговує на особливі слова. Залишається пошкодувати тільки про те, що в нас немає, як колись, достатньої кількості книжкових лавок, де можна було б купити цю книжку. Вона заслуговує на свого вдумливого читача.