ПСЕВДОРЕФОРМА В «ПАПЕРОВОМУ» АНТУРАЖІ

На початку 90-х років XX сторіччя українська охорона здоров’я як складова частина радянської проводила експеримент, що мав на меті реалізацію нового господарчого механізму з відпрацювання економічних моделей у сфері надання медичної допомоги. Тоді медпрацівники вчилися на практиці господарського розрахунку, орендних відносин, кооперації, опановували ази економіки охорони здоров’я. Але при переході до державної самостійності, що супроводжувався різкою економічною кризою, держава фактично кинула галузь напризволяще. Ринкові відносини, як пріоритетний напрямок державної економічної політики, її навіть не торкнулися. Міністри, які майже щороку змінювали один одного, управлінський апарат на місцях лише твердили про необхідність змін у галузі, які, по суті, були зведені до бюджетного «обрізання», скорочення чисельності медперсоналу й потужності лікувальних установ, зниження рівня життя фахівців.

Ситуація десятилітнього розвитку галузі багато в чому нагадує сюжети «Історії одного міста» Салтикова-Щедріна, коли одні градоначальники сікли глуповців «абсолютно», інші пояснювали це «вимогами цивілізації», а треті домагалися, щоб обивателі самі забажали, аби їх відшмагали. Поки чиновники розробляли всілякі засоби шмагання населення, глуповці в першому випадку в його очікуванні тріпотіли несвідомо, у другому — з усвідомленням загальної користі, а останні піднімалися до трепету, сповненого довіри.

Дивно, але факт: медична громадськість зі своєї мовчазної згоди дозволяє повторювати чиновничі експерименти над собою, аналогічні діям глуповських градоначальників. Ще свіжі в пам’яті перекази, як медичні працівники багато місяців не одержували зарплату або одержували її «натурою» (горілкою, ковбасою, комунальними платежами). На тлі обвального скорочення лікувальних койок і штатних медичних посад представники «найгуманнішої професії» за власним бажанням благали головлікарів перевести їх на пів, а краще — на чверть ставки. А з яким трепетом люди в білих халатах напередодні президентських виборів 1999 року сприйняли «громадську ініціативу» за здорову націю — «Пульс України»! Які надії покладали працівники охорони здоров’я на програму реорганізації медичної допомоги «Перспектива-2010», реалізацію якої взяв на себе гарант Конституції, підписавши відповідну декларацію на Першому всеукраїнському з’їзді медичних працівників. Завершується черговий термін президентства, а галузевий «віз» дотепер так і не зрушився з місця.

1999 року за розпорядженням голови облдержадміністрації на Луганщині в систему первинної медико-санітарної допомоги «впроваджений» сімейний лікар. 2000-го спільним розпорядженням губернатора і голови обласної ради підтримано ініціативу управління охорони здоров’я щодо проведення «медичного експерименту» в області. Тільки мешканці про це дізналися з засобів масової інформації, і не більш того.

Зате про успішний перебіг медичного експерименту начальник обласного управління охорони здоров’я поінформував регіональну владу в такий спосіб: «З метою розширення багатоукладності в системі охорони здоров’я, створення лікувально-профілактичних установ змішаних форм власності, формування мотивації для створення додаткових джерел фінансування, активізації інвестиційної політики з ініціативи управління охорони здоров’я створено: 1) обласну громадську організацію «Товариство сприяння медицині»; 2) обласну медичну газету «Здоров’я регіону»; 3) акціонерну компанію «Медіком»; 4) інвестиційний комітет» і т.д. Читаючи рішення регіональної влади, «відписки» медичних чиновників і порівнюючи їх із реальною дійсністю, мимоволі дивуєшся, як відсутність відповідальності і безкарність породжують «мильні бульбашки» за бюджетні кошти, за рахунок платників податків. Доводиться лише сподіватись, що піна такої безвідповідальності згодом зникне, а віртуальні бульбашки обіцянок лопнуть. І перші ознаки цього починають з’являтися.

У листопаді минулого року Верховна Рада України, проаналізувавши інформацію Кабінету міністрів про стан справ у вітчизняній системі охорони здоров’я, уперше визнала роботу виконавчої гілки влади в цій сфері незадовільною. Серед рекомендацій суб’єкта законодавчої влади привертають увагу твердження про необхідність унесення змін до Бюджетного кодексу про передачу права розпорядження бюджетними коштами не державним чиновникам, а керівникам центральних районних лікарень; про необхідність зміни правового статусу державних і комунальних установ охорони здоров’я, який би гарантував їхню господарську самостійність; про визнання реальності медичних послуг, які в установах охорони здоров’я має купувати держава. Тобто галузі довелося понад десять років тупцювати на місці, перш ніж держава усвідомила стару істину: із чим краще може впоратися ринок — треба віддати ринкові, а там, де ринок не спрацьовує або його функціонування загрожує великими соціальними витратами, мають бути використані інші механізми.

Цю істину вже починають розуміти в деяких регіонах країни. Наприклад, мер м.Комсомольська Полтавської області не «закопує» бюджетні кошти у довгобуд і незавершене будівництво стаціонарних лікувальних установ, а вкладає у створення амбулаторій для сімейних лікарів. Міська влада на підставі договірних стосунків визначає через органи управління галуззю, який обсяг і рівень медичної допомоги має здійснити сімейний лікар, що займається приватною практикою. Останній отримує з міського бюджету обсяг коштів, розрахований на середньорічну первинну медико-санітарну допомогу на одного мешканця, помножений на число городян, якими він опікується. Сімейний лікар, з ініціативи міської влади, одержує статус фахівця з приватної практики, самостійно розпоряджається переведеними на його рахунок бюджетними коштами, наймаючи на роботу у свою амбулаторію інших медичних працівників — тобто він є справжнім суб’єктом самостійного господарювання. Життя вже показало ефективність такої моделі — мешканці задоволені якістю медичної допомоги, зросла матеріальна зацікавленість медичних працівників, що заробляють вдвічі-втричі більше за своїх «дільничних» колег. А найголовніше, вічний брак бюджетних коштів на охорону здоров’я («головний біль» місцевої влади) перетворився на економію цих коштів.

У Полтавську область їдуть організатори охорони здоров’я переймати корисний досвід. А от до Луганської за досвідом «регіонального експерименту» — як за два роки «перестрибнути» із 24-го рейтингового місця за медичним обслуговуванням на п’яте — колеги чомусь не поспішають. Певне, проблема полягає в тому, що на Полтавщині вважають: аби поліпшити надання медичної допомоги населенню, не потрібно чекати вказівок і постанов із Києва, а, засукавши рукава, варто зайнятися щоденною кропіткою працею, узявши відповідальність на себе. У нас же медичні чиновники чомусь віддають перевагу стилю «навішення локшини»: на телеекрані — для населення, у звіті про здійснену роботу — для вищого начальника.

Упровадження гарантованого обсягу й рівня медичної допомоги, проголошеного в регіональному медичному експерименті, так ніхто й не відчув, бо ці «гарантії» далі паперу своєї дії не мають. А залучення додаткових джерел фінансування в галузь у підсумку реалізувалося в примусовій «добродійності» пацієнтів, самозабезпеченні хворих у лікарнях. Особливо сумно звучить у заявленій програмі експерименту пункт про впровадження в практику стандартів якості медичної допомоги. Невдоволення наших співгромадян ситуацією в медичному обслуговуванні, яке виявляється в регіональних опитуванннях, зростанні кількості скарг пацієнтів, саме й підтверджує, що в цьому питанні медичні чиновники відзначилися найбільше. Прагнення до розширення багатоукладності в галузі й створення лікувальних установ мішаних форм власності на практиці звелося до того, що під дахом низки лікарень області з’явилися приватні структури, які використовують ресурси бюджетної охорони здоров’я й одержують за це оплату хворих. Наслідки діяльності таких «змішаних форм власності» описані у відповідних актах контрольно-ревізійного управління, проте відповідальності експериментатори так і не понесли.

Чи потрібно реформувати галузь? На мій погляд, це необхідно було робити ще вчора. Майбутнє охорони здоров’я лежить у рамках ринкових відносин. Для повноцінного функціонування галузі, створення позабюджетних фінансових джерел, формування ринку медичних послуг необхідне раціональне роздержавлення лікувальної мережі. Воно призведе до появи нових форм господарювання і до багатоукладності в охороні здоров’я. На жаль, медичні установи в переважній більшості є організаціями з державною і комунальною формою власності внаслідок збереженої інфраструктури охорони здоров’я, через виключення галузі з процесу приватизації.

Якщо лікувальним установам не буде надано господарську самостійність, про жодну реформу в галузі не може бути й мови. Без реалізації цієї умови медичне страхування, про яке останнім часом так багато кажуть, стане черговим блефом і дискредитацією самої ідеї. А шлях до самостійності установ галузі лише один: через механізми корпоратизації потрібно перевести частину об’єктів медичної сфери з комунальної власності у власність колективну зі збереженням важелів державного впливу. Медична допомога має купуватися через систему державного замовлення, що формується виконавчою владою для лікувальних установ. Таким чином сфера охорони здоров’я стане суб’єктом ринкових відносин, і користь від цього буде всім: і державі, і медицині, і населенню.

Здійснення таких змін потребує певних коректив у вітчизняному законодавстві. Але й сьогодні є механізми, повноваження в органів місцевого самоврядування, що дозволяють розпочати реальну трансформацію галузі. Тільки це потребує від можновладців певної волі і бажання змін. Різниця між чиновниками (наприклад, полтавськими і луганськими) полягає в тому, що одні роблять, а інші говорять і пояснюють свою бездіяльність.