Професор Олександр Демченко: «Проблема біологічної зброї для України існує»

Олександр Демченко — професор Університету Луї Пастера (Франція) і керівник лабораторії біотехнології Національного наукового центру Туреччини. Позаштатний консультант Інституту біохімії ім. О.Палладіна НАН України, де раніше керував лабораторією. Останнім часом займається розробкою флуоресцентних біосенсорів — молекулярних систем, які здатні «впізнавати» інші молекули чи живі клітини й подавати про це сигнал. Спектр їх застосування може бути дуже широким — медицина, охорона довкілля, криміналістика тощо. Довідавшись про те, що в коло наукових інтересів ученого входить також проблема захисту від біотероризму, журналіст «ДТ» попросив його відповісти на кілька запитань.

— Олександре Петровичу, як ви вважаєте, проблема біологічної зброї існує для України чи немає жодних підстав для занепокоєння?

— Заява чиновників СБУ, що в Україні немає і не було біологічної зброї, помилкова. Залишимо осторонь політичний аспект цієї проблеми. Біологічна зброя несе загрозу всім жителям України, і волаюче невігластво організації, яка відповідає за національну безпеку, злочинне.

— Що вам відомо про розробку біологічної зброї?

— Раніше, працюючи в Україні, а потім і в інших країнах, я займався лише фундаментальною наукою. Тривалі дослідження підказали вирішення надзвичайно важливого практичного завдання — створення флуоресцентних сенсорів для детектування небезпечних мікробів. Навесні нинішнього року мене запросили як консультанта в Національний центр із захисту від біотероризму США. Там я й ознайомився з матеріалами про розробку біологічної зброї в колишньому СРСР. Підкреслюю: це були повністю відкриті матеріали (журнальні публікації, книжки). Коли я їх читав, волосся ставало дибки.

Виявляється, в колишньому СРСР повним ходом велася підготовка до біологічної війни. Були створені виробництва, на яких вироблялися спори особливо небезпечних інфекцій у величезних кількостях — сотні й навіть тисячі кілограмів. Цього було б досить, щоб уразити весь світ. Цими спорами начиняли артилерійські снаряди й боєголовки ракет. Одного разу у Свердловську стався викид таких мікробів в атмосферу. Сотні, а може, й тисячі людей (точної цифри я не знайшов) падали на вулицях, і спеціальні команди відвозили їх прямо в морг. Та в цілому виконання програми проходило успішно, що й засвідчили випробування. На один із островів в Аральському морі звезли кілька сотень мавп, над якими було проведено жахливі експерименти. Природно, всі вони загинули в муках. Про результат експерименту розроблювачі рапортували партії та уряду. Я тримав у руках фотографію, зроблену під час вручення їм вищих нагород СРСР у Кремлівському палаці. І тут новий шок — впізнаю обличчя декого зі своїх колег. Я знав їх як серйозних вчених і навіть думки не припускав про їхню участь у таких проектах.

— Серед них були й українські вчені?

— Ми жили в одній країні, і такі дослідження проводилися в багатьох наукових установах. На початку 80-х років було прийнято всесоюзну постанову про розвиток молекулярної біології та генетики. Керував цією програмою член ЦК КПРС академік Ю.Овчинников. Усі вчені сприйняли цю постанову як кінець лисенківщини, як спробу великого ривка, спрямованого на ліквідацію відставання від зарубіжної науки. Та ми навіть не підозрювали, що опублікована частина постанови була лише ширмою, якою прикривалася її «закрита» частина, спрямована на розробку біологічної зброї. У списку виконавців цієї програми значилися й українські НДІ, зокрема Академії наук УРСР.

Оскільки неможливо проводити дослідження, не маючи об’єкта дослідження, то слід припустити: біологічна зброя в Україні була. Думаю, не важко буде знайти учасників цієї програми, навіть не звертаючись до таємних архівів. Кілька років тому Міжнародний фонд CRDF (Civilian Research and Development Foundation) почав фінансувати фундаментальні наукові праці вчених (українських зокрема) — колишніх розроблювачів зброї масового знищення. Творців біологічної зброї можна знайти серед учених-біологів, які звернулися до цього фонду. Мабуть, щось про цю програму може пригадати і президент НАНУ — він не міг залишатися осторонь керівництва нею. Були й учені, які, попри можливий тиск і спокуси, категорично відмовлялися брати участь у цій програмі. Спливло багато років, і я випадково довідуюсь про все нові імена таких колег.

— Однак по закінченні робіт цю зброю могли знищити...

— Так думали й американці, знищивши всі наявні запаси біологічної зброї після підписання міжнародної конвенції про її заборону. Однак історія з «білим порошком» засвідчила, що біологічну зброю можна сховати і потім використовувати для шантажу мільйонів людей. Адже саме це сталося у США, а наші умови були особливими. Розпад централізованої держави, політична та економічна нестабільність. Вчені, які були привілейованим класом, відразу стали злидарями. Служби держбезпеки, замість забезпечення безпеки, почали використовуватися в політиці.

— Чи могло існувати в Україні виробництво біологічної зброї?

— У мене таких відомостей немає. У цій справі існувала і «галузева», і «регіональна» спеціалізація. Скажімо, чуму виробляли в Саратові та Ростові-на-Дону, а сибірську виразку — на Уралі та в Сибіру. Паралельно напрацьовувалися і токсини. Було створено й величезну індустрію з виробництва вакцин. Вони мали захистити свою армію і народ (чи його «передовий авангард»). Потужну базу для цього було створено в Підмосков’ї. Вочевидь, в Україні досліджували і випробовували токсини. Робота з ними не потребує таких особливих умов, як робота з живими мікробами. Та й зберігатися вони можуть у запаяних ампулах навіть у домашньому холодильнику.

— Вам відома історія з отруєнням Віктора Ющенка? Чи не могли в цьому загадковому випадку застосувати біологічну зброю?

— Запитання непросте, перш ніж на нього відповісти, необхідно дати деякі пояснення. Отже, є два види біологічної зброї. Це мікроби, здатні викликати епідемію й уражати мільйони людей (як аналог атомної зброї). Але є токсини, що виділяються цими мікробами. Вони не здатні розмножуватися і при вмілому поводженні безпечні як для вбивці, так і для оточуючих потенційної жертви. Це зброя для «спецоперацій». На відміну від кинджала або пістолета, вона не залишає слідів. Токсини — це, як правило, білки або поліпептиди, впродовж кількох днів чи навіть годин вони розщеплюються до амінокислот, які не відрізняються від власних амінокислот організму. На відміну від отруєння звичайними отрутами, всі докази в цьому випадку повинні зникнути!

Коли у Лондоні помер Марков, лідер болгарської антикомуністичної опозиції, його поховали зі звичайним діагнозом. І лише через багато років перебіжчики — працівники КДБ — розповіли, як проводилася операція з його ліквідації: укол парасолькою, начиненою токсином, і став причиною хвороби, яка призвела до смерті. Втім, і біологічна зброя для таких спецоперацій, і практика її застосування в колишньому Радянському Союзі були.

— Отже, чи можна підозрювати застосування біологічної зброї у випадку з Віктором Ющенком?

— Прямих доказів не буде знайдено ніколи. Але є непрямі, що вказують на можливість застосування біологічної зброї.

Перше. Віктор Ющенко обідав не сам. Тим часом ніхто з його співтрапезників не поскаржився навіть на слабкий розлад шлунка. Біологічна зброя може бути «адресною».

Друге. Привертають увагу системні ураження, що включають нервову систему. Нехай будь-хто з клініцистів відповість прямо, чи спостерігав він колись у своїй практиці такі наслідки шлунково-кишкового отруєння.

Третє. Не виявлено і слідів звичайних отрут. Отже, отруєння, у звичайному сенсі цього слова, з допомогою засобів, відомих від часів середньовіччя, не було.

Четверте. У чому тоді причина хвороби? Ми знаємо, що при харчовому отруєнні в організмі має бути мікроб, який і синтезує токсини. Як я зрозумів, жодне дослідження не виявило такого мікроба. Це вказує на пряме ураження токсином.

П’яте. Нехай з якоїсь причини мікроб не могли виявити, але тоді повинні існувати проти нього антитіла, і за ними можна було б установити мікроб. Їх теж, наскільки я знаю, не виявили. Мабуть, такі аналізи були відразу ж зроблені в австрійській клініці, і негативний результат вимагав змінити схему лікування. Це врятувало В.Ющенку життя.

Токсини, включно з токсинами особливо небезпечних мікробів, також є сильними антигенами, і проти них можливе вироблення антитіл. Але воно відбувається на шостий-сьомий день після впливу антигену. Токсини ж в організмі розпадаються швидше, і тому антитіла синтезуватися не встигають. Навпаки, при одноразовому потужному введенні антигену імунна система блокується — настає так званий цитокиновий шок (cytokine-dependent shock of immune system).

Вражаюче: з приводу цієї дивної хвороби висловлюються політики, а фахівці мовчать. Відбуваються дивні маніпуляції навколо історії хвороби, висновки лікарів із фальсифікаціями і передачею фальшивої інформації до ЗМІ. Такого не буває у випадку звичайних отруєнь.

— Проте, напевно, можна знайти аргументи і проти застосування біологічної зброї.

— Так. І головний із них — те, що Ющенко залишився живий. Втім, є й пояснення цьому — відсутність у злочинців досвіду, страх передозування. Слід врахувати й завидне здоров’я Віктора Андрійовича, а також те, що емоційне піднесення, в якому він перебував і перебуває, сприяє мобілізації захисних сил організму.

— Треба розуміти, правду про причини хвороби Ющенка ми не дізнаємося, принаймні найближчим часом?

— Загалом, я вважаю правильним рішення Генеральної прокуратури про закриття кримінальної справи у зв’язку з цим випадком. Докази відсутні й ніколи не будуть знайдені. Біологічна зброя — дуже дорогий і складний спосіб убивства. При вмілому застосуванні він не повинен залишати слідів. До речі, я не переконаний, що введення токсину, якщо воно було, здійснювалося через їжу. Найшвидше, це був «укол парасолькою» (чи авторучкою).

— Отже, праця громадського діяча, особливо опозиційного до влади, поєднана з багатьма ризиками й небезпеками. Чи стане вона колись більш безпечною?

— Напевно, у ХХІ столітті було б безглуздо й навіть цинічно пропонувати кожному громадському діячу обзавестися, крім звичайної охорони, ще й своєю «грибною» людиною, яка куштувала б його їжу. Хоча б тому, що реакція на біологічну зброю настає не відразу після потрапляння небезпечного агента в організм, і шляхи його потрапляння можуть бути різними. Поки що такі «операції» потребують підготовки й «майстерності» і недоступні звичайним кілерам. Та уявімо собі, що найманого вбивцю з пістолетом у підворітті замінять «фахівці» з вищою освітою чи навіть ученим ступенем — ось це буде страшно. Тому нам потрібна система державної безпеки, де працювали б спеціалісти високого класу і головною функцією якої було б забезпечення реальної безпеки громадян. Сподіваюся, що незабаром буде розроблено прості й надійні тест-системи на наявність біологічної зброї, і дослідження — мої та моїх колег — знадобляться для цього.