Пацієнт має право знати

Державні мужі, представники як практичної, так і академічної медицини старанно шукають шляхів організації та надання медичної допомоги населенню, яка була б якісною, повсюдною та доступною. У загальному потоці реформування охорони здоров’я залишається, проте, без уваги одна з найпотужніших рушійних сил реформ — пацієнти. Адже саме навколо хворої людини концентрується увага медиків, заради неї, власне, існує система охорони здоров’я. Пацієнт є особою, найзацікавленішою в лікуванні, злагодженому й ефективному функціонуванні всієї системи охорони здоров’я.

Отже, пацієнт звертається до лікаря. У більшості випадків це — уважний слухач, від якого чекають, що він чітко й послідовно виконуватиме розпорядження лікаря. Домінує старий, так званий патерналістський, підхід до надання медичної допомоги. На практиці хворий часто не виконує поради лікаря — або через сумніви в його компетентності, або через полегшення симптомів, або через свою неорганізованість.

Захоплення більшості людей самолікуванням, методами народної та нетрадиційної медицини стало невід’ємною частиною життя наших співгромадян. Почасти це пов’язано з недовірою до офіційної медицини, невіру в спроможність лікаря допомогти подолати недугу. З іншого боку, це вказує на бажання пацієнтів опанувати таємниці лікування. Пацієнт значно краще, впевненіше почувається, і результати лікування вищі, коли він розуміє, що з ним відбувається, і може на це впливати.

У цьому й полягає різниця між народним і «всенародним» лікуванням. У першому випадку хворий сам шукає шляхи полегшення своєї хвороби читанням різноманітної доступної літератури, застосуванням засобів народної медицини. А коли він звертається в по-ліклініку чи лікарню, то набирають чинності інші правила, коли на перший план виходять авторитет, знання й досвід лікаря, котрому хвора людина до-віряє своє життя та здоров’я.

У статті «Лікарська терапія зазнає фіаско» («ДТ», №15, 2000 р.) доктор медичних наук В.Мосієнко вказує на один із недоліків сучасної охорони здоров’я: «Широкомасштабне неправильне використання лікарських препаратів — неминучий результат засміченості ринку неефективними, нераціональними, безрезультатними або невиправдано дорогими медикаментами». Крім державного контролю над формуванням лікарської політики країни, украй необхідне й державне сприяння кінцевому споживачу — пацієнтові — у підвищенні його інформованості в питаннях здоров’я. І тут першочерговим результатом повинне бути досягнення високої поінформованості пацієнта про важливість профілактики захворювань, а також про можливі рекомендовані й оптимальні методи й засоби лікування. Де взяти цю інформацію?

Безумовно, у науковій медичній бібліотеці. Але не можна чекати від людини, яка не пройшла через медичну школу, розуміння всіх процесів, що відбуваються в організмі. Іншим багатим джерелом доступної медичної інформації є Інтернет, що пропонує безліч медичних веб-сторінок. Зокрема в США 1999 року було зареєстровано понад 25 мільйонів користувачів Інтернету, котрі дають консультації та відповідають на медичні запитання он-лайн. До них належать лікарі, інший медичний персонал, а також самі пацієнти, які пройшли курси лікування таких захворювань, як злоякісні, серцево-судинні, психічні розлади, наркотична й тютюнова залежність і тепер діляться своїм досвідом з іншими. На жаль, доступність Інтернету для жителів України не така висока. Але це справа часу. А поки цього немає, важливу роль повинна відігравати друкована медична продукція, орієнтована на загального користувача.

У своїй статті доктор В.Мосієнко згадує складений міжнародною експертною комісією Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) перелік необхідних і найважливіших ліків, які дозволяють оптимально розв’язати медичні проблеми будь-якої країни. Комісія, регулярно переглядаючи цей перелік, щоб у нього ввійшли сучасні знання й досвід, рекомендує його країнам — учасницям ВООЗ як основу формування їхньої лікарської по-літики. Протягом більш як 20 років використання цього переліку ліків країнами, що розвиваються, було показано й доведено його важливу й невід’ємну роль у зниженні витрат на медикаментозне лікування й задоволенні медичних потреб населення шляхом раціональнішого використання ліків і забезпечення ширшого доступу до препаратів прийнятної якості. Крім цього, ВООЗ розглядає такий перелік як основу для створення довідників і посібників із лікарської терапії як для медичних фахівців, так і для пацієнтів. Тільки глобальне розповсюдження інформації, заснованої на передовому міжнародному досвіді, обмін нею спроможні забезпечити прогрес у по-ліпшенні здоров’я населення всього світу, говориться в рекомендації ВООЗ.

У лютому 2000 року Ініціативна міжурядова група з питань якості медичної допомоги, створена президентом США, підготувала програму дій, спрямовану на внеможливлення медичної (лікарської) помилки в лікувальних закладах країни. Ця програма стала відповіддю на оголошення 29 листопада 1999 року результатів дослідження поширеності медичної помилки, проведеного Інститутом медицини при Національній академії наук США. Ключовою знахідкою дослідження було те, що тільки в лікарнях країни, за оцінками різних експертів, щороку гине від 44 до 98 тисяч пацієнтів. Головною причиною фатальних результатів (19,4% випадків) названо погрішність у медикаментозному лікуванні, зокрема вибір неадекватного препарату, призначення несумісних препаратів, неправильної дози чи застосування препарату помилково (внаслідок нерозбірливого почерку лікаря чи неузгодженості медичного персоналу). Програма дій включала чотири головні напрями, один з яких — створення культури безпечного надання медичної допомоги. Важливу роль при цьому відведено самому пацієнтові як активному учаснику лікувального процесу.

Практика довела, що поінформовані, зацікавлені па-цієнти можуть зупинити лікаря в призначенні сумнівних дорогих діагностичних процедур, у призначенні несумісних ліків, або таких, які мало впливають на перебіг захворювання. При новому підході до надання медичної допомоги лікар на рівних спілкується з пацієнтом, вітаючи знання співрозмовника в медичних питаннях. Нерідко лікар потрібен як експерт, аби допомогти хворому розставити всі крапки над «і» й систематизувати його знання. Лікар розкриває пацієнту всі варіанти лікування, можливі ускладнення й перспективний прогноз. Пацієнт дає поінформовану згоду на проведення лікування. При цьому хворий не тільки може ставити лікареві запитання, а й повинен цікавитися доцільністю кожного призначення, бо воно безпосередньо стосується його здоров’я та життя. Тоді відповідальність за рішення стосовно обраного курсу лікування лягає однаковою мірою і на лікаря, і на пацієнта.

Ніколи не зменшиться роль лікаря-професіонала, котрий володіє високими знаннями, досвідом і вмінням, спроможного грамотно допомогти. Але професіоналізм лікаря необхідно доповнити повноцінними зусиллями держави, спрямованими на підтримку як конкурентоспроможного лікаря, так і освіченого, зацікавленого у власному здоров’ї пацієнта. У стосунках між лікарем і пацієн-том слід заохочувати культуру рівноправного спілкування, спрямовану на співробітництво та взаємодію в ім’я зцілення хворого. У суспільстві, яке пропагує ідеали здорового способу життя й особистої відповідальності за власне здоров’я, а держава сприяє підвищенню медичної грамотності населення, реформаторські ініціативи, що йдуть згори, завжди знайдуть широку підтримку й відгук серед людей.